З давніх-давен кінь – перший помічник селянина, бо неабияк виручає в різних справах і на полі, і на городі, і коли треба кудись недалечко з’їздити чи щось привезти. Проте десь у середині минулого сторіччя у стригунців з’явилися конкуренти – трактори, яких ще охрестили залізними конями.
Звісно, перші трактори були дещо примітивні та колгоспні. Але відтоді сплило багато часу: радянська держава разом із колгоспами канула в небуття, а селяни, які не повтікали до міст, отримали можливість працювати на себе. Якщо, звісно, є здоров’я і бажання.
У нелегкій щоденній сільській праці без тяглової сили не обійтися. Та й прогрес не стоїть на місці. На щастя, історії, коли люди обробляли гектари землі вручну, вже в минулому. Зараз усе механізоване. І дедалі більше сільських родин зважуються на купівлю тракторця чи мотоблока. Тож невже споконвічні помічники селян – коні – здають свої позиції? Ситуацію заходився з’ясовувати журналіст ЧЕline.
Безумовно, села Чернігівщині відрізняються одне від одного – є багатші, є бідніші, великі та хутори, де доживають віку кілька пенсіонерів. Звісно, в останніх – коней, як і тракторів, годі й шукати. А в більш-менш населених ситуація приблизно однакова.
«Давно в нас сільгосппідприємства немає, то й коней немає. А люди у себе в дворах тримають. Близько 20 на сільську раду. Це у двох селах. Тракторів у нас взагалі мало. Десяток може й набереться, знову ж, на два села», – розповідає Катерина Борисенко, стодольський сільський голова (Ніжинський район).
За її словами, на території сільради проживає зовсім небагато молоді, тож ведуть господарство і, зокрема, тримають коней, люди віком від 50 років і старші.
«У кого гроші є, на техніку переходять. А в кого нема, той коня держить, бо треба якось город обробляти. Звісно, коня важко доглядати. Здоров’я передусім господарям потрібне. Також треба мати корми, щоб худобу годувати. Люди з городів у нас живуть: то картоплину якусь продадуть, то молоко здадуть. Бо працювати ніде. Оце у нас два ФАПи, два магазини й сільська рада. Тільки 15 осіб працевлаштовані. Тож, аби вижити, люди і травою ділянки засівають, щоб сіно було. Наприклад, села у нас не дуже великі, а корови є. Але як заберуть землі, що за межами села, то не знаю, чим худобу й годувати. Начебто ці городи треба приватизувати. Але ж не в усіх людей стільки грошей є, як на це потрібно. Як за одну латку 4 тисячі гривень заплати. А в людей – там 10 соток, там – 20 і так далі. То де стільки разів по 4 тисячі взяти?», – ділиться сільськими проблемами Катерина Борисенко.
Земельна тема нині дуже актуальна і болюча. Про неї варто говорити окремо і багато, тож цього питання наразі свідомо не чіпатимемо. Натомість продовжуємо розповідь про коней. Отже, вдалося з’ясувати, що на Чернігівщині є село, де їх тримають у кожному четвертому дворі. Це село Блистова, що в Менському районі.
«Так, у нашій громаді тримають багато коней, мабуть, 83 на сьогодні. А чотири роки тому було ще більше, здається, 94. Люди старіють. Тим, хто раніше тримав, здоров’я уже не дозволяє. А молодь переходить на сучасні мінітракторці, мотоблоки китайські. Але ж є й такі, що тримають і коня, і тракторці мають», – розповів Роман Боюн, виконувач обов’язків старости.
Пан Роман зазначив, що доглядати за конем – справа нелегка. Знає, бо батьки тримали.
«Коню треба корми: сіна більше, ніж на корову. Якщо на корову треба десь до трьох тонн, то на коня – близько чотирьох тонн. І буряк для коней заготовляють, і овес купують обов’язково. У нас коні випасаються. Є гідрологічний заказник довкола села, який ще, дякувати Богу, не забрали. І ось на території заказника люди припинають коней – на ланцюгах, це в нас називають. Або ж влітку спутують ноги путами і вони випасаються, тримаючись табуна», – зазначив чоловік.
Поміркували з в.о. старости і про переваги коня над трактором, і навпаки.
«Наприклад, влітку коней кусають оводи. Трактор же вони не вкусять. Це одна з переваг техніки. Але ж коню не треба солярки. І взимку на коні зручно на санчатах їхати, куди треба», – вважає Роман Боюн.
Він також розповів, що тракторів у селі теж багато: близько сотні.
«Уже навіть більше залізних коней – це і трактори, і мотоблоки. У нашому селі люди звикли працювати самі на себе, бо працевлаштуватися немає куди. Багато селян самі обробляють свої паї. Це осіб 30. Є такі, що орендують паї, це такі мініфермери наші місцеві. Є у людей різні комбайні – для збору зерна, копання картоплі. Ось фермери у нас картоплею займалися. Але цьогоріч мало посадили», – повідомив чоловік.
Згадав Роман Боюн і про особливий блистівський колорит, пов’язаний із конями.
«Ми співпрацюємо з туристичною фірмою, і наш населений пункт входить у їхнє турне. Тож приїздять гості із Києва. зокрема на початку цього року приїжджали співробітники бібліотеки імені Вернадського. То ми їм організовували мандрівку на конях сосновим лісом. Тобто запрягали коней у санчата і катали киян. До того ж, організували їм глінтвейн на природі. У новому році, на 5 січня заплановано, що туристична фірма привезе до нас нових туристів. Звісно, кататимемо їх на людських конях, бо сільгосппідприємств в селі немає», – сказав в.о. старости.
Як бачимо, попри тотальну механізацію, селяни не поспішають збувати своїх улюблених помічників – коней. Бо в медалі завжди є дві сторони, тож плюси і мінуси притаманні кожній справі. До того ж, погодьтеся, сани, запряжені кіньми, – це вже екзотика.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Ірина Осташко
