«У мене згоріло все: речі, документи, гроші. Я дивом залишився живий», — пригадує той пекельний день у березні 2022 року чернігівець Леонід Дерев’янко. Внаслідок російських обстрілів чоловік залишився без житла і став одним із тих, кого нині фіксують як ВПО…
Понад 20 тисяч осіб – така загальна кількість внутрішньо-переміщених осіб, що наразі проживають на території Чернігівського району. Наразі в регіоні діє ряд програм, що за потреби забезпечують ці категорії населення житлом. Так, до прикладу, у Чернігові восени 2023 року відбулося офіційне відкриття модульного містечка по вулиці Дрозда. Загалом у ньому побудовано сім двоповерхових модульних будинків на 112 квартир.
З 1 листопада 2023 року ВПО, а також жителям Чернігова, які втратили житло, почали видавати ордери на заселення у модульне містечко, що розташоване по вулиці Дрозда. Для цього їм необхідно було зібрати анонсований пакет документів та стати на квартирний облік.
В цьому матеріалі ми зібрали історії чотирьох різних людей, які об’єднані спільним горем. Російське вторгнення відібрало у них домівку.
Приїхавши до місця, де розташовані модульні будиночки, кілька хвилин прогулюємось територією, аби знайти героїв нашого матеріалу. Погода тепла та сонячна. На дитячому майданчику, разом з мамою, грається малюк. З відкритих вікон деяких квартир доносяться побутові діалоги місцевих мешканців. На лавках, що поряд з будиночками, про щось сперечаються чоловіки. Життя тут не схоже на те, що існує в місті. Тут своєрідна атмосфера.
Найбільше уваги, звісно, отримують гучні чоловіки, що палко щось обговорюють. Підходимо до них, просимо поспілкуватися, один з них на пропозицію відгукується.
«Мене звати Леонід Дерев‘янко, мені 66 років. До початку повномасштабного вторгнення я жив у власному будинку в чернігівському мікрорайоні «Лісковиця». А тепер…»,— Леонід обриває свої слова, очима обводить території, де розташоване модульне містечко.
- Розкажіть про своє життя до початку повномасштабного вторгнення, про свій будинок.
«Все своє життя я присвятив тому, аби збудувати власний будинок. Разом з дружиною з усіх сил старались, вкладали все, що є. На славу постарались – зробили двоповерховий красивий дім, такий уже як самі того хотіли. Здавалося б уже живи та радій. Тільки чомусь воно так не вийшло у нас. Дружина померла за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення. Залишила мене самого. А в лютому 2022 почалась війна. Я зустрів її в своєму будинку. Це був подвійний удар для мене, я тільки втратив дружину, а тут ще і війна», — ділиться своєю історією 66-річний Леонід Дерев‘янко.
Чоловік зізнається, що втрата дружини стала для нього трагедією, що тривалий час не давала жити реальним життям. З початком повномасштабного вторгнення стало ще складніше, адже він фактично залишився сам на сам і зі своїм горем. Утім, у Леоніда є сини та внуки. Це і тримало чоловіка на плаву.
«16 березня 2022 року у мій будинок прилетіло два снаряди – він миттєво спалахнув. Тоді тривав обстріл, тому пожежники не змогли зреагувати одразу. А коли приїхали рятувати вже було нічого… Я досі пам’ятаю, як сидів на лавці, дивився на будинок, що горить і не розумів, що за люди бігають навколо мене. То ж були мої сусіди, але я настільки перенервував, що просто мозок ніби відключився. У мене згоріло все: речі, документи, гроші. Я дивом залишився живий. За кілька хвилин до того, як обстріляли мій будинок, мене попросив спуститись в погріб мій молодший син. Я просто лежав в будинку, дивився телевізор», — розповідає Леонід Дерев’янко.
В одній із квартир модульного містечка чоловік мешкає уже понад півроку. За цей час встиг призвичаїтись, подружитись із сусідами та трошки звикнути до нового життя. Утім, повноцінно бути щасливим не вдається з багатьох причин: проблеми із здоров’ям, туга за домівкою, непросте фінансове становище, дорога комуналка…
«Тут все є: техніка, комунікації, хороші умови. Комунальні трохи, правда, кусаються – все працює від електроенергії. У мене за місяць платіжка виходить десь в три тисячі гривень. З пенсією в п’ять тисяч трохи і дорогувато, бо потрібно ж і на ліки, продукти та і внуків побалувати хочеться. Але краще так, аніж ніяк. Все одно мене тягне туди, додому. Я на ділянку, де був мій будинок, ледь не щодня їжджу. Потроху прибираємо, відбудовуємо будинок, вже дах накрили. Звісно, зараз це все робити набагато складніше, адже потрібні кошти та і я вже не той: в руках сили немає, операцію нещодавно зробили. Але потроху працюємо, стараємось. Я ж тут не планую увесь час бути. Хочу повернутись у свій дім», — підсумовує житель модульного містечка Леонід Дерев‘янко.
Ще декілька хвилин спілкуємося з Леонідом Дерев’янко. Чоловік розповідає, що часто навідується до місця, де колись був його будинок: йому подобається бувати там, облаштовувати, згадуючи про попереднє життя та роздумуючи про те, яким буде майбутнє. Планує з настанням тепла посадити щось на городі, щоб було своє. Робота на землі, розповідає, відволікає його від поганих думок. А ще він дуже любить домашню городину та ягоди. Жартує, що і нас пригостить, як тільки буде врожай.
Прощаючись з паном Леонідом помічаємо ще одну місцеву жительку. Помітно, що жінка кудись поспішає. Утім, просимо її зупинитись і поспілкуватись.
Валентині Славуті 82 роки. До початку повномасштабного вторгнення вона жила у приватному будинку в чернігівському мікрорайоні «Бобровиця». Зараз зі сльозами на очах жінка називає себе безпритульною – росіяни забрали у неї домівку.
«2 березня 2022 року росіяни почали бомбити мікрорайон «Бобровиця». Поряд з моїм будинком поцілив снаряд – дім накрило вибуховою хвилею. Я тоді була на кухні, саме готувала. Тільки сковорідку на стіл поставила… аж тут рама та скло полетіли мені на голову. Мене травмувало, порізало обличчя. Зашивали… Коли я повернулась з лікарні, то мене подруга до себе забрала. Будинку мого вже нема», — ділиться своєю історією Валентина Славута.
У квартиру, що розташована в одному з будинків модульного містечка, жінка переїхала в січні 2024 року. Кілька місяців до цього жила в гуртожитку.
«До цього я жила деякий час у гуртожитку, що при побутовому училищі в Чернігові. А потім же почалося навчання, діти повернулись. Нам сказали, що потрібно шукати нове місце для життя. То я зібрала документи, які там потрібно було і стала на облік. Мене і поселили сюди. Утім, що там у гуртожитку, що тут я тимчасово. У мене нема постійного житла. Бачите, у 82 роки я стала фактично безпритульною», — 82-річна жителька модульного містечка Валентина Славута.
Дуже часто жінка навідується до руїн свого будинку. Потроху прибирає територію, відкопує звідти квіти та привозить сюди. Вона вважає, що потрібно оточувати себе красою, навіть у тих умовах життя, які вона має наразі.
«Я дуже люблю квіти, у мене біля будинку їх багато… було. Зараз там будинку не залишилось, лише будівельне сміття, то я і почала викопувати все, що насадила раніше. Трохи встигла до зими, а оце тепер поїду знову, бо дощик пройшов. А ось тут, уже в модульному містечку, я викопала біля свого вікна клумбочку, посадила дещо. Сьогодні ще ось нових якихось квітів докуплю, ще і їх додам», — з посмішкою розповідає 82-річна жителька модульного містечка Валентина Славута.
Ще під час розмови з пані Валентиною до нас підходить інша жінка, вона зацікавлено слухає про що ми говоримо. Пропонуємо і їй стати героїнею цього матеріалу. Отримуємо згоду, після чого напрошуємось в гості, аби побачити побут.
Жінка проводить нас до своєї квартири. Одразу кидається в очі те, що господиня намагається максимально уберегти приміщення від можливих пошкоджень: кухонна поверхня завішана настінними фартухами, дивани та столи застелені. Жінка пояснює нам, що не її майно і що у разі, якщо щось буде пошкоджено, її попросять заплатити. Тож аби не мати зайвих проблем усе береже.
Любов Борисова також нині проживає в модульному містечку. У березні 2022 року жінка під час однієї з атак ворожих військ по Чернігову втратила свій будинок.
«15 березня 2022 року прилетіло у мій будинок, що був розташований у чернігівському мікрорайоні «Лісковиця». Я тоді була у сина. А мій онучок і зять були вдома, в будинку. Коли прилетіло, то постраждало чотири родини. Мого сусіда вбило, решток так і не знайшли. Мої хлопці врятувалися. Бог врятував. Я так кажу, бо будинок на «Лісковиці» недалеко від церкви», — розповідає чернігівка Любов Борисова.
- Як Вам вдалося поселитися у цьому модульному містечку ?
«Коли вже відійшли трохи від всього цього, ми почали писати, шукати, просити, щоб нам дали якусь допомогу, надали якесь житло, бо жити ж десь потрібно, а змоги орендувати як такої її не було. Отримали тут квартири. Як для однієї людини… є де поспати, прийняти ванну, приготувати їжу – це велике діло», — ділиться своїми думками жителька модульного містечка Любов Борисова.
Та навіть попри те, що уже кілька місяців жінка мешкає у новому житлі, звикнути до нього так і не змогла – досі відчуває тут себе чужою.
«Звичайно, це не вдома. Відчуваєш себе немов якийсь інопланетянин. Увесь час перед очима свій дім, своє житло… Інколи дзвонять і запитують чи не почали ми відбудовувати свій будинок. Відповідаю, що ні, а у самої сльози на очах. Розумію, скільки всього треба. Просто нема змоги. Хоч і дуже хотілося б. У мене такий вже вік, коли хочеться бути самій. Вночі доводиться прокидатись часто – проблеми зі здоров‘ям. Серце тремтить, тиск підвищений постійно. Викликала швидку, викликала, бо було дуже важко і страшно», — зі сльозами на очах розповідає жінка.
До речі, Любов Борисова – людина творча. Вона пише вірші.
«Ну ніхто, ніхто ніколи і подумати не зміг,
Що живе із нами поруч диявол – всього руйнівник.
Довго ткав він павутину, довго кігті виставляв,
Ніби всі його бояться, ніби вся його земля.
Що за чудо, звідки, хто його родив?
Невже жінка ? Невже мати ? Ну а батько хто його, скажіть ?
Звідки сім‘я прилетіло і вселило в нього гнів ?
Гнів до роду до людського, гнів до матері-землі.
Виріс він півтора метри та й засів з гнівом в грудях.
Хотів стати владикою, та звірюкою він став.
Вся земля – одні прокльони, увесь люд – «нам дай,
Розірвемо на шматочки, як він нашу землю рвав».
Не жаліється хай Богу – бо не буде каяття,
Прокляли його народи навіки, на покоління, до кінця», — зачитує один зі своїх віршів Любов Борисова.
Перебираючи стоси папірців зі своїми рукописами жінка зізнається, що усі її вірші були написані лише в її будинку. На новому місці вона ще нічого написати так і не змогла.
- Я все чекаю, що буду вдома. Нема усвідомлення того, що це мій дім. Знаєте, я ніби десь у гостях. Все чекаю коли повернусь додому, — жителька модульного містечка Любов Борисенко.
З Іриною Дмитренко ми познайомились ще кілька місяців тому, коли вона, разом з родиною заселялась до своєї квартири, що у модульному будиночку. Стукаємо у вже знайомі двері, за ними чується гавкіт пса, а слідом лагідний голос жінки, що його заспокоює. Двері відкриває вже знайома нам Ірина Дмитренко, запрошує всередину. В кімнаті панує затишок, сімейний, теплий. Такий, який можна зустріти в домівках люблячих родин. Поки місцеві мешканці (котик та песик) звикають до перебування на їх території чужаків, ми розповідаємо пані Ірині про мету нашого візиту та про те, по що хочемо запитати.
Ірина Дмитренко разом із сином і двома улюбленцями (кішка та собака) також живуть в однокімнатній квартирі модульного будиночку, що по вулиці Дрозда. На заселення сюди чекали понад рік. Увесь цей час жили на орендованих квартирах.
«Ми жили в мікрорайоні «Бобровиця» біля кладовища «Яцево». В період активних бойових дій ми з сином виїхали з Чернігова. Наш будинок було зруйновано – 100% руйнування. Уже коли повернулися зрозуміли, що жити нам ніде – подали заяву на квартирний облік. Десь півтора роки ми чекали, жили на орендованих квартирах, а восени 2023 ми вже заселились сюди», — розповідає свою історію Ірина Дмитренко.
- Розкажіть, будь ласка, як вам умови життя тут?
«В самій квартирі нам усього вистачає. Найбільша проблема наразі – робота. А з урахуванням того, що в сучасних реаліях ціни на все «радують», то і взагалі дуже відчутно. Великий мінус тут, що комунальні «кусаються». Коли були виплати ВПО, то це було дуже комфортно, тому що фактично, ти щомісяця мав якісь кошти, за які ти міг оплатити комуналку. А коли їх не стало… ну якось ці три тисячі теж потрібно десь взяти», — розповідає жителька модульного містечка Ірина Дмитренко.
Також відчутною проблемою є відносно маленькі квартири.
«Є звісно на це нарікання. Це дійсно важко, бо квартира однокімнатна – тут ноутбук, за столом син вчить уроки, там телевізор… інколи хочеться кудись заховатись та побути в тиші, але реальність у нас зараз дещо інша. Тому доводиться звикати. Рятує, що тут живе чимало дітей, тож вони разом з сином збираються, гуляють в коридорі, на вулиці. Там на першому поверсі вони собі облаштували «хатку», як вони називають», — розповідає про свій побут Ірина Дмитренко.
Як бачимо, основна проблема для жителів цього модульного містечка – дуже дорога комуналка, адже все працює від електрики. А на фоні останніх заяв про те, що вартість споживання електроенергії в Україні може ще зрости, ситуація взагалі виглядає надто тривожною. Наразі у Чернігові немає спеціальної програми підтримки жителів модульних містечок, але реалії підказують, що цим людям необхідна допомога. Наразі до органів місцевого самоврядування і, зокрема, міської військової адміністрації з подібними проблемами ніхто не звертався.
«Дійсно, цим категоріям непросто. До військової адміністрації з подібними проблемами люди не зверталися, але ми вивчимо це питання», — зазначив начальник Чернігівської міської військової адміністрації Дмитро Брижинський.
«Ціни за оплату комунальних послуг справді дуже високі. У нас все працює від електроенергії, тому сума щомісяця значна. Також ми додатково сплачуємо по 500 гривень ЖЕКу. Тільки який сенс від цього, бо територія все одно не прибрана і в самих будинках у нас прибиральниці нема. Раніше, коли були виплати для ВПО, було трохи простіше. А зараз за пенсію все оплатити і собі придбати ще щось… складно, дорого. Допомога і справді не завадила б», — резюмує жителька модульного будинку Валентина Славута.
Таліна Тарасенко
