Я виросла на мальовничих чернігівських рівнинах. І отак усі 20 років найвищою «горою» для мене залишався чернігівський Вал. Тож коли мої одногрупники запропонували мені поїхати з ними в Закарпаття та підкорити першу в моєму житті вершину – я погодилася без зайвих роздумів. Того ж дня ми придбали квитки.
Минули в хвилюванні дні приготування та очікувань – і от я в дорозі.
Спершу електричка Чернігів – Київ. До речі, я можу сміливо радити такий вид транспорту, адже це відносно недорого, швидко та максимально комфортно. А якщо ви маєте пільги – дуже економно. З усіх наявних видів транспорту, що зараз курсують маршрутом Чернігів – Київ, цей найвигідніший.
Наступний відрізок шляху я провела у потязі Київ – Ужгород. Ми їхали вночі, тому тут особливо не порозказуєш. Утім, хочеться звернути увагу, що вагони УЗ зараз значно кращі, ніж ще кілька років тому. З’явилися розетки та світильники. Стан постільної білизни теж напрочуд непоганий. А ще в нас був чудовий провідник.
Уже зранку у вікні вагона я побачила гори.
Мені було складно відвести погляд. Я вперше бачила їх не на фото. Здавалося, це сон. Та я відчула, що це реальність, коли вийшла з вагону і мене намочив дощ. Нашою зупинкою було смт Воловець.
Гори зустріли нас негодою. Дрібним холодним дощем стіною. Звісно, ми одразу почали нарікати на нього, адже він псував усі наші плани та ставив під величезний знак питання сходження у гори. Утім, майже одразу наше невдоволення пригасили місцеві: тут уже давно нічого не падало і вони дуже переживали через це. «І вже якщо привезли з Києва дощ нам, то не сваріть його, а краще подякуйте, бо тепер буде багато грибів».
Минуло з 10 хвилин після нашої розмови з місцевою продавчинею, яка так милувалася дощем, як на небі в одну мить розпогодилося. А з міцних обіймів хмар звільнилися гори. Вони були такими, як я їх уявляла: величними, мовчазними і надзвичайно магічними.
Рішення йти ухвалили надзвичайно швидко. По це ми, власне, і приїхали, тому ніхто не хотів задкувати. Тож з рюкзаками на плечах ми вирушили. Для мене все було новим: і здоровенний рюкзак, і постійний підйом вгору, і розріджене гірське повітря. Звісно, моментами було дуже важко, бракувало повітря. Тоді я ставила собі запитання: навіщо я взагалі пруся на цю гору? У такі хвилини сумнівів я зупинялася і розверталася назад – там були пейзажі, яких я ніколи до цього не бачила. У мене перехоплювало подих, і я розуміла: що вище я піднімуся, то більше зможу побачити. Тоді ноги самі починали йти.
Дорогою ми їли гірські чорниці, яких навколо було так багато, що, здавалося, можна потонути в ній. Нас огортали хмари. Уявіть собі, я могла відчути хмаринку. Це, певне, дитяча мрія багатьох. Ми збирали гірські трави, які мали запахи, якого я ніколи раніше не знала. Проходили по крутих підйомах. Йшли над обривом. Загалом ми подолали більше ніж половину запланованого шляху. Утім, біля нового підйому нас застала негода.
До цього ми вже проходили через хмари, та якщо ті були просто мокрі, то ця – дощова. Буквально за лічені хвилини нас накрило дощем зі шквальним вітром і ми зрозуміли, що не зможемо продовжувати свій маршрут. Почали ставити намети.
Коли наметове містечко вже було повністю встановлено і кожен із нас заховався у своїй фортеці, стало спокійніше.
Утім із кожною хвилиною негода розгулювалася дедалі більше і до кожного з нас почало приходити усвідомлення, що наші намети не пристосовані до ночі в горах. Станом на 20 годину намет у кожного сильно промок, всередині було дуже холодно. Ні спальники, ні одяг уже не рятували, і ми почали мимоволі думати, як нам зійти з гір затемна і під сильну зливу, яка не вщухала. «Абсолютна безвихідь», – подумаєте ви. «Трохи є» – відповім я.
Влаштували певний брейншторм. Ідеї були нереальні до виконання: спускатися самостійно, чекати ранку, викликати рятувальників, замовити «Болт». Утім, серед десятка дивних планів проскочило «зателефонувати до перевізника».
Виявляється, в горах є люди, які мають спеціальний транспорт. Ним вони їздять по горах і рятують таких горе-туристів, як ми.
Ідея виявилась робочою – один із перевізників згодився забрати нас.
Ми складали намети максимально швидко. Небо розвиднілося. Нам було тепло. Ми навіть співали пісень і жартували: може залишимося? Звісно, залишатися ніхто не планував.
Хвилин за 20 з-за гори показався потужний світловий промінь. Ми зрозуміли, що це наш рятівник. Сказати, що ми були щасливі – не сказати нічого.
Нас було 11. По нас приїхав джип.
Ви правильно зрозуміли, сісти всі в нього не могли. Тож кількох із нас водій помістив у багажник, а інших посадив одне одному на коліна.
Я, щоправда, не знаю, які слова дібрати, аби описати те, як ми їхали. Загалом мені здавалося, що це нереально: гора нахилом майже 90 градусів і невеличка машинка, що витягує на неї 11 осіб. Це повний, знаєте, сюр. Було страшно, звісно. Моментами нам здавалося, що ми зараз перевернемося або просто покотимося вниз. Утім, машина продовжувала їхати, а водій лише повторював: «усе добре, якщо буде прям погано – я вас висаджу». Утім, жодного разу він нас не висадив.
За свій порятунок ми заплатили 3000 гривень. Тобто по 300 з кожного.
Переночували в затишному будиночку нашого героя-водія. І вже о 10-й ранку були на вокзалі та чекали потяг сполученням Ужгород – Київ.
За ніч у будиночку кожен заплатив 170 гривень.
Квиток Ужгород – Київ – 240 грн, із постільною білизною.
Коли ми від’їжджали, я дивилася на гори, що подарували мені всі ті емоції, які я відчула вперше за 20 років. І не могла відвести погляду. Здавалося, ніби вони сміялися з нас – купки туристів, які захотіли їх підкорити. Утім, за це я полюбила їх ще більше.
Мені гори весь час нагадували наших воїнів. Здається, ніби прості, утім, насправді смертоносні. Ніби погожі, а вже накривають тебе дощем. Ніби і відкриті для тебе, але через 100 метрів уже задихаєшся. І таких аналогій я віднайшла ще з десяток. Та нехай кожен віднайде свою.
Таліна Тарасенко, журналістка ЧЕЛАЙН
