Бувають люди, чиє життя нагадує не тиху річкову гладінь, а стрімкий, неспокійний потік, що підживлює все навколо своєю первозданною силою. Саме таким був Віталій Леус – український прозаїк, публіцист і невтомний краєзнавець, чия душа назавжди зрослася з древньою Чернігівською землею.
Народився Віталій Миколайович 2 липня 1946 року в затишному селі Крутоярівка, що на мальовничій Прилуччині. Тут, на берегах колись широкої та бурхливої річки Перевід і минуло його дитинство. У цьому селі майбутній письменник закінчив восьмирічну школу, а середню освіту здобув у сусідній Яблунівці – колишньому районному центрі. Батьківський поріг, запах скошених трав та тихий шепіт вікових дерев Чернігівщини заклали у дитяче серце те невгамовне прагнення краси і правди, яке згодом перетворилося на професійне покликання.
Слово покликало його рано. Магію друкованих рядків хлопчик відчув іще за шкільною партою, коли вечорами занотовував свої перші невибагливі, але такі щирі оповідання. А в чотирнадцять – вік, коли більшість хлопчаків женеться за вітром у полі – юний Віталій уже тримав у тремтячих руках газетний аркуш «Правди Прилуччини». Там, серед офіційних звітів та закликів, красувався його перший авторський допис.
У 1972 році Віталій Леус закінчив престижний факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
Свою журналістську діяльність Віталій Миколайович розпочав у міськрайонній газеті «Правда Прилуччини», згодом працював у срібнянській районній газеті. З 1969 року жив і працював у Чернігові.
Віталія Леуса знали й поважали всюди: у кабінетах авторитетної «Деснянської правди», де він з філігранною точністю роками тримав планку заступника відповідального секретаря; у динамічному «Чернігівському віснику» та затишних «Чернігівських відомостях». Віталій Миколайович умів дихати в унісон з кожною редакцією, але особливою сторінкою його життя стало редагування дитячої газети «Ліхтарик».
Теми журналістських публікацій Віталія Леуса – прості, рядові люди – творці земних благ, учасники Другої світової війни, історико-краєзнавчі нариси, матеріали з питань популяризації української літератури та культури, висвітлення діяльності органів внутрішніх справ. Тривалий час Віталій Миколайович очолював обласну секцію журналістів, які писали на теми туризму. Дорожні нариси Віталія Леуса – це не просто туристичні звіти, а захопливі подорожні полотна, де кожен опис чужого міста дихає живими емоціями автора. Його допитливий розум ніколи не зупинявся перед невідомим. З особливим азартом письменник розробляв теми паранормальних, загадкових явищ, прагнучи заглянути за завісу матеріального світу, відшукати таємні пружини буття і зцілити душу читача сміливим словом. Ставши у 2010 році членом Спілки краєзнавців, Віталій Миколайович подарував Чернігову фундаментальну працю «Чернігів. Погляд через століття», закарбувавши величні історичні миті древнього міста в пам’ять прийдешніх поколінь.
Віталій Леус – автор 60 книжок: романів, повістей, оповідань та нарисів, у т. ч. «Час народжувати синів», «Чернігів. Погляд через століття», «Вбивцю назве суд», «Зцілю тебе словом», «Дегустація», «Твори, співзвучні часові», «Робимо все, крім космічних ракет», «Крутоярівка і крутоярівці», «Несподіваний ракурс» та багатьох інших. Сучасники називали його твори зразками виняткової епіко-розповідної майстерності та психологічної проникливості. Віталій Леус ніколи не боявся показувати правду такою, якою вона є, – шорсткою, драматичною, гострою. Він сміливо порушував найгостріші проблеми сьогодення, відверто виходив на бій із соціальним злом, злочинністю і духовним занепадом. Тому й визнання було закономірним та гучним. Лаври премій імені Миколи Гоголя, Ярослава Мудрого, Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди, Леоніда Глібова й Пантелеймона Куліша – це не просто блискучі регалії Віталія Миколайовича. Це щира любов читачів і висока оцінка колег, які бачили в ньому справжнього лицаря українського друкованого слова.
Помер Віталій Леус 27 грудня 2017 року.
Енергійний, закоханий у життя, цілеспрямований – він умів запалити творчим вогнем навіть тих, у кого опускалися руки. Для чернігівських письменників та журналістів Віталій Миколайович назавжди залишився справжньою людиною-вічним двигуном. Він умів зцілювати словом на папері, але найбільше зцілював своєю присутністю в реальному житті тих, кого любив понад усе. Та найтепліший, найсвятіший спогад живе у стінах його рідного дому. Дружина письменника з ніжною любов’ю згадувала свого Віталія – не як лауреата престижних премій, а як неймовірно турботливого і чуйного чоловіка, найкращого тата й дідуся, хорошу, світлу людину.
Джерело: Чернігівська ОУНБ ім. Софії та Олександра Русових
