Сьогодні люди по всьому світу святкують Міжнародний день захисту дітей – яскраве, сповнене емоцій свято. У Чернігові з кожним роком, окрім офіційних установ, щоразу більше закладів та організацій долучаються до вітань найменших жителів міста. І це добре, адже це дає змогу не лише малечі насолодитися приємностями цього дня, але й дорослим долучитися і згадати своє дитинство. А згадати, погодьтеся, кожен має що.
Редакція ЧЕline з нагоди свята на офіційній сторінці у Facebook влаштувала флешмоб під назвою #Дитячефото, де впродовж дня публікувалися дитячі фотографії нашого колективу.
А зараз… обіцяний сюрприз!
Дивіться, чи впізнали ви, хто на світлинах, та читайте яскраві спогади про дитинство.
Оксана Мороз, коректор:
«Я у мами первісток, це той випадок, коли намагаються дитині дати все й одразу, щоб нічого не забути.
І от одного ранку моя мама виявила, що в її 9-місячної донечки жовті вуха. Жовті-жовтісінькі.
Молоді мами уявляють собі ступінь паніки і оту безпорадність… Почалися лікарі, обстеження, знахарки і т.д. Але вуха мирно жовтіли і клопоту не завдавали.
Аж раптом мама дійшла до старої фельдшерки. А та питає:
— Дбаєш про дитину?
— Та дбаю.
— Соки, певно, їй даєш свіжовичавлені…
— Авжеж!
— І морквяний…
— Кожного дня свіженький!
— Не давай. І вуха одразу побіліють.
Так і сталося;-)»
Наталія Солодовник, випусковий редактор:
«У мене було важке дитинство (жартую). Навпаки, я росла з двома старшими сестрами, а це вже забезпечує гуляння з дорослими друзями сестер, що робить тебе серед друзів більш крутою і авторитетною. Плюс ще й у тому, що найменшу дитину більше люблять і жаліють. У більшості випадків за косяки теж перепадає старшим.
Але не все так «гладко». Як приклад, розкажу цікаву історію. Одного разу ми з сестрою захотіли морозива, а батьків не було вдома і ми не знали, де взяти гроші. Моя старша відправила мене в магазин з 7 гривнями по 1 і 2 копійки (це на той момент булли мої дві жмені). Прийшовши у магазин, я одразу попередила продавчиню, що в мене такі «скажені» гроші і мені треба 4 пачки морозива. Сказати, що жінка напрочуд здивувалася, — це нічого не сказати. Забрала мою копилку, не рахуючи, і продала 4 пачки «Крем-брюле».
Павло Солодовник, креативний директор:
«Дуже щасливий, що мав справжнє дитинство з крутими розвагами на свіжому повітрі – піжмурки, сніжки, запускання паперових корабликів у калюжах, катання на лижах і багато чого іншого.
Весь час проводили з друзями на вулиці – рідко сиділи вдома. А коли були в приміщенні, то теж не нудьгували.
Був «цікавий» випадок – грали в піжмурки в хаті і мене дорослі досить «оригінально» сховали.
Одягли мене в чиюсь дорослу курочку і повісили її назад на вішалку.
Мені було років 5-6, тож із тієї курточки навіть помітно не було.
У піжмурки тоді я переміг – ніхто не знайшов».
Ірина Осташко, головний редактор газети «Голос Чернігівщини. ЧЕЛАЙН»:
«На фото я в 4 роки і моя старша сестра Юля, якій 5 років і 7 місяців.
Із дитячих цікавинок пригадується випускна група в дитячому садочку. Влітку зазвичай дошкільнят залишається мало, тож нашу групу об’єднали з молодшою.
Звісно, ми тоді почувалися дорослими, бо восени підемо до школи, і на малюків, які ще відвідуватимуть садок, дивилися зверхньо. І треба ж було, щоб один хлопчик із тих малюків, здається, на ім’я Валера, в мене закохався. Спершу він просто постійно крутився поруч, а потім почав розповідати, що ми одружимося і житимемо разом. Яким мало бути наше «сімейне» життя, вже не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що він мені зовсім не подобався, бо був нижчий за мене і вухастий.
Невдовзі мене забрали з дитсадка, а він залишився там ще на рік чи на два».
Яна Титенок, журналіст:
«Найстрашніша історія трапилась зі мною, якщо не зраджує пам’ять, у 5 класі.
У нас не було якогось уроку і нас відправили гуляти на шкільне подвір’я, щоб ми не галасували в класі.
На шкільному подвір’ї ми помітили дохлого вужа.
Однокласник Павло підкинув його ногою вгору, ми, дівчата, з вереском розбіглись урізнобіч, утім, вуж у польоті таки наздогнав одну з нас.
Він упав на плече… Вгадайте, кому?»
Юлія Заліська, випусковий редактор:
«У дитинстві особливо любила 1 червня.
У ті часи не було такого як нині вибору, куди піти з дитиною в День захисту дітей.
Щороку цього дня всі діти підтягувалися до Міського парку культури та відпочинку, бо атракціони для малечі були безкоштовні. Черги до них були величезні.
Але в мого татка там працював друг, який мені та іншим дітям друзів давав «чарівний» жетончик, із яким добрі тітоньки пропускали нас кататися без черги. В інші дні цей жетон забезпечував нам постійне 1 червня – безкоштовні атракціони».
