«Щоб їм було тепло»: незряча мати захисника з Чернігівщини плете шкарпетки воїнам
Пані Марія живе в темряві – більше десяти років жінка повністю незряча. Але її внутрішнього світла і тепла стільки, що ними вона зігріває наших військових на фронті: навіть навпомацки жінка плете теплі шкарпетки та килимки.
Її син Василь добровольцем зголосився захищати Батьківщину. А пані Марія, навіть попри те, що незряча, взялася плести килимки та шкарпетки, аби допомогти його побратимам.
«Та я не роблю нічого надзвичайного, – ніяково усміхається 56-річна Марія Лукач із села Мала Загорівка на Чернігівщині. – От, що можу… Очі незрячі, а серце – воно ж усе бачить, все відчуває. Вболіваю за наших хлопців, хочу їх зігріти теплом своїм материнським – от і плету для них! Торік сплела десь під 200 пар, а може, й більше – я спеціально не рахувала, наплету з десяток пар і передаю волонтерами місцевими або Васильком своїм.
Василь весною 22-го пішов добровольцем на фронт. Сказав: «Як я буду вдома сидіти, коли ворог уже в нас мало не на порозі був?!» Він у нас такий, якщо вирішив, то вже все. Я знала, що відмовляти його не поможе. Сказав мені: «Мамо, не плачте, я йду…» І що залишалося мені? Тільки благословити…
Синочок багато де в гарячих точках був – щодня переживаю, молюся за нього щохвилини… Я як тільки ото війна почалася, одразу взялася шкарпетки плести. Думаю, то ж треба хлопцям помагати! Плету наосліп – рахую петлі і так виплітаю, мені нескладно, я вже звикла… Кожна петелька в мене з молитвою: і «Отче наш», і «Богородицю» молюся, хай Бог помагає нашим хлопцям, хай усі живі-здорові повертаються якнайшвидше з перемогою!
«Ану, підождіть хвилинку, – відволікається від інтерв’ю пані Марія. – Я тут якраз обід варю: картопельку з рибою смажу…
Так, а що ви дивуєтеся? Удома сама все готую – і їсти на щодень, і щось складніше, навіть паску печу. У себе на кухні вже знаю, де що лежить, то я навіть напомацки візьму що треба і зготую. Смажити, щоправда, трохи складно – кладу на сковорідку так, щоб перевертати самій, але все одно чоловіка прошу, щоб мене підстрахував. Чоловік у нас і за курми дивиться, і город обробляє – з Божою поміччю всьому раду разом даємо!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Карапуз» удома: захисник Азовсталі знову вдома після майже трьох років полону (Фото)
Я сама з Закарпаття, з Хустського району, – розповідає про себе жінка. – А сюди, на Чернігівщину, до Малої Загорівки, переїхала до чоловіка Юрія. Тут уже багато років і живу…
Зір почав падати через цукровий діабет давно, ще в 1994-му. А більше десяти років тому пропав узагалі. Навіть дату пам’ятаю: 12 серпня 2012 року стало мені темно – вже назавжди. Стільки лікарів обходили, і операції на обох очах мені робили – не допомогло. Трішки було покращало, бачила хоч силуети, так тому тішилася, а тоді інсульт – і знову темрява…
Лікарі сказали – за зір можете вже забути. Не мені казали, а чоловіку. Я тоді такої новини не витримала б… Перші роки по тому ще чекала, сподівалася, але роки минали, темрява не відступала, і я розуміла, що так уже й буде. Спочатку було дуже складно – блудила навіть у хаті, плакала від безсилля та безпомічності – що нічого сама зробити не можу… Юра мій, дай йому Бог здоров’я, мене з того стану витягнув – усе показував, допомагав, підтримував. І так я потрохи навчилася всьому давати раду – тепер пальцями все «бачу», хоча, поки наловчилася, й обпікалася стільки разів, і ранилася, та й зараз не без того… Але раду собі даю – і вже добре.
Зранку насамперед усе вдома стараюся поробити, сніданок-обід зготувати, посуд помити, а тоді сідаю плести. Жодної хвилини «вхолосту» не хочу потратити: сяду чай пити – і все одно рядок-два на шкарпетці пройду. Зараз, щоправда, плету в масці – у мене від шерсті вже аж алергія, кашляю-пчихаю, але все одно плету, не лишу тої справи. Нитки раніше сама купувала, але сама багато не накупуєш за пенсію… То я старі светри розпорювала, щоб плести, а як про мене у тих ваших інтернетах перший раз написали – то люди нитки стали звідусіль слати: і з Одеси, і з Дніпровщини, і зі Львова, і у нас із Чернігова, Ніжина та Коропа… І зараз допомагають, шлють, а я всім дуже за це вдячна – ниток завжди треба.
Що у людей є, те й передають, присилають навіть плетені речі, які вже не потрібні – я їх розпускаю на нитки, змотую у великі клубки і з них плету. Плела я ще зі школи – мама покійна плела і мене навчила. Згодом, коли діти були малі, плела їм шапочки, светрики.
Нині плету – і весь час рахую петлі, щоб усе зійшлося, я ж не можу подивитися, як у мене виходить. Буває, що змилюся і доводиться все розпускати, починати знову. Але беруся і знову роблю, бо як же інакше… Хочу, щоб і за кольором шкарпеточки мої гарні були – а не сіро-буро-малинові, то чоловіка «смикаю» від роботи, питаю, який де колір, прошу, щоб мені допоміг, підібрав. Усе має бути суперовим, бо ж то для наших хлопців, для захисників наших!
Василько мій, коли на день-два з фронту приїжджає, то йому завжди шкарпеток даю з собою – хай хлопцям роздасть, щоб їм тепло було.
Плету спицями ще й килимочки такі більшенькі – чи сидіти на них, чи під ноги взяти у спальник, чи навіть під голову замість подушки, хлопці випробували, кажуть, що гарні!
Доріжки під ноги найважче плести, бо складаєш і по шість-сім ниток докупи, а як нитки тоненькі, то й усі десять. Увесь вечір плету, а зранку встаю, аж руку не можу зігнуть – так пальці понапухають… Питаєте, чи не важко? Важко, звісно, але хлопцям там ще важче. А я духом не падаю духом і на Бога надіюся…
Я вже так навчена – щоб не жалітися, не нарікати, в усьому давати раду. А за роботою і сумувати, душу краяти ніколи.
Ви ж дивіться, щоб я на знимках гарно вийшла, – сміється пані Марія. – Хоч і не бачу, але все одно гарною ще хочеться буть… І корисною, корисною насамперед. Так що, пишіть, діти, пишіть – хай люди читають, хай допомагають нашим хлопцям, бо як я, сліпа, плету і хочу допомогти, то хіба інші не можуть?»
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Джерело: Goodacity