Чернігів став одним з перших міст України, що потрапили під потужні удари ворога після вторгнення. Окрім знищення інфраструктури, окупант свідомо атакував легку живу ціль — черги, що стали буденністю, і регулярно відкривав вогонь по цивільних. З кожним днем натиск посилювався, обстріли та бомбардування не дозволяли людям у деяких районах покидати сховища хоч на кілька годин. «Маяк» поговорив з двома мешканками Чернігова — Дариною та Оксаною. Обидві пережили облогу міста.
Оксана
Я народилася у Чернігові. На моїх очах це місто будувалося — і на моїх очах його руйнувала росія. Після закінчення Київської національної академії внутрішніх справ мене розподілили до Чернігова для проходження служби та направили у ювенальну превенцію. Починала з райвідділу, тепер я начальник ювенальної превенції Чернігівської області.
Розгублені, налякані зібралися дуже швидко,. Дванадцятирічний залишився вдома.
О шостій годині ранку по всьому місту гучно увімкнули сирени, які я почула вперше в житті. Вже на роботі ми дізналися, що російські війська справді перетнули кордон. Саме будівлю управління превентивної діяльності, де я працюю, було знищено в перші дні — там залишилися всі службові речі, документи, навіть форма. В деяких моїх колег вже немає не тільки кабінету, а й навіть житла. Комусь снаряд прилетів прямо в будинок, хтось фізично постраждав від вибухів. Але усі намагались адаптуватися до нових умов і не залишати службу.
Син залишався зі мною до певного моменту. Коли наш двір обстріляли з «градів», ми не встигли спуститися у підвал — повилітали вікна, в сусідні будинки влучили снаряди. Моя дитина трималася за батарею і тремтіла. Я, чесно кажучи, тремтіла разом із нею.
Одного разу, перебуваючи посеред вулиці, я побачила дуже низько літак. Миттєво схопила сина, щоб впасти на землю, сама лягла поверх нього і закрила йому голову руками.
Майже півсотні людей тоді загинули, чимало отримали поранення — жахаючі кадри з’явилися потім у мережі. Після цього я вирішила відправити сина до бабусі в область.
Житлові квартали постійно страждали від авіанальотів. Люди, які не виїхали з Чернігова, день за днем перебували у підвалах. Всі вони різного віку: немовлята, що народилися до війни, та народжені вже під час облоги, їх батьки та люди похилого віку. Під завалами знищувалися цілі сім’ї — після одного з таких ударів загинула вся родина, яку я знала: мама, тато і троє дітей.
Важким завданням виявилася евакуація дітей, які не мали батьків або тимчасово знаходилися під опікою держави. У центр соціально-психологічної реабілітації влучив снаряд, повністю зруйнувавши одну зі стін будівлі. іти у підвалі дивом не постраждали, їх перевезли до іншого приміщення, де вони знаходилися ще кілька днів. Лише згодом з’явилася можливість масового вивезення дітей в інші області країни.
Ми з колегами вивозили одну сім’ю з району, який постійно атакували — тоді довелося бігти з дітьми до машини під кулями, бо обстріли не зупинялися ані на хвилину. Звісно ж, після вже отриманого досвіду страшенно хвилювалися за ті евакуаційні автобуси з дітьми. Стало легше після дзвінка від директора — нам повідомили, що вони вже в безпеці.
Біля будинків стояли тарілки з їжею та водою для покинутих тварин. Люди ділилися останнім хлібом, крупою, консервацією, зробленою в мирний час. В нас була дуже обмежена можливість зняти готівку в банкоматах — великі черги та невеликі суми. Люди, в яких була та готівка, віддавали її тому, кому вона потрібна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хроніки війни: сірий, змучений, але нескорений Чернігів (Фоторепортаж)
Я зранку завжди готувала гарячу їжу на польовій кухні і везла її до своїх колег-поліцейських, які працювали на вулицях та блокпостах. Потім розвозила гуманітарну допомогу: дитяче харчування, продукти, ліки, необхідні речі. Немовлята, що побачили світ вже у бомбосховищах, усі в попрілостях — батьки не могли вимити їх, тому так чекали на вологі серветки.
У деяких районах взагалі не було мобільного зв’язку — люди занотовували ім’я та прізвища тих, хто поруч, фотографували сусідів. Якщо вдавалося вибратися звідти, то людина потім надавала списки по своєму сховищу і допомагала іншим знайти близьких. Повідомляла, кому у бункері негайно потрібні ліки.
Раніше я брала участь у двох міжнародних миротворчих операціях. В південному Судані, де у 2016 році була ескалація військового конфлікту, теж переживала обстріли. Це було важче і страшніше, бо ти в чужій країні. А зараз я вдома, поряд з чоловіком, колегами, подругами, з новими друзями, які з’явилися під час облоги. Чернігів — місто-герой, яке відбудовувати будемо всі разом.
Дарина
Війна для мене почалась у лютому 2014-го, коли розстрілювали людей на Майдані та все це показували в прямому етері. Тоді закінчилося моє юнацтво, тоді я втратила базове почуття безпеки. А коли з’явилися новини про визнання путіним ЛДНР та введення туди військ — зрозуміла, що тепер війна буде по всій Україні.
24 лютого мене розбудили вибухи від ракетних ударів. Почалася паніка, але я намагалася заспокоїти себе, маму, а потім своїх колег — розповідала їм, що потрібно зібрати. Батьки облаштували погріб. Таке собі укриття, але це найліпше, що було в приватному будинку. Винесли всі банки і овочі, прибрали полиці, принесли запас води, сухої їжі, аптечку, ковдри, відро в якості туалету, молот та рукавиці, якщо погреб трохи завалиться. Навіть протягнули туди мобільний інтернет від телевізійної антени.
Скільки там загинуло моїх знайомих? Я поки не готова знати.
Спочатку ми дисципліновано ходили в укриття після кожного оголошення тривоги. Недалеко від нашого дому був штаб ТрО. Я дуже боялася, що туди прилетить ракета, вб’є багатьох хлопців, а ударна хвиля завалить наш будинок. Тому 2 березня ми з мамою поїхали з дому в квартиру брата та бабусі, а мій район цілодобово прасували градами та мінометами ще декілька тижнів. Штаб ТрО дійсно знищили кількома нальотами нічної авіації. Батько залишився вдома та був поранений осколками.
Коли він подзвонив і сказав про це ні «103», ні «112» не працювали. Я шукала стаціонарний номер поліції, щоб вони передали виклик на швидку. Зрештою вдалося влаштувати батька до шпиталю. Тоді почали бомбити лікарні в інших містах Ураїни. Після кожного авіанальоту ми з мамою бігли дивитися у вікно — у бік лікарні, де був у батько: чи не горить там? А в лікарні вже не було світла, і у нього часто розряджався телефон. Тому кожного разу я збирала всю впевненість, якої насправді не було, і казала мамі: якраз там нічого не горить, вибух був трохи правіше чи лівіше.
Коли привезли з лікарні, ми його не впізнали. Я подумала: шо це за дід бородатий кульгає до під’їзду? А потім плакала на зупинці, щоб він не помітив.
Поряд з лікарнею є ліс, де тимчасово ховали у траншеях померлих, — кожного дня батько спостерігав, скільки машин привозили туди тіла. Тому йому було дуже складно бачити нашу байдужість до обстрілів. А ми до цього просто звикли, в місті вже давно не було сирен, бо повністю розбиті електромережі. Ми не стежили за тривогами в Telegram, бо берегли заряд телефону.
Ховалися, тільки якщо чули гул літака чи «прильоти» близько. Схожі репліки стали рутиною: «О, такий гул, це наша техніка проїхала». «О, такі вихлопи, це наша артилерія. Я проїжджав на велосипеді, це наші стоять там-то і стріляють». «Ой, бля, це прильот по нас зовсім поруч. Бігом у підвал!»
Одного разу було так тепло на вулиці, сонечко припікало, всі повиходили грітися. Сидимо на лавочці, мама показує вгору: «Ракета летить». Ми індиферентно провели її поглядом. Діти сусідів так й гралися на майданчику — ніхто і не сіпнувся.
Тоді ми звикли до постійного бухкання артилерії, відсутності світла, тепла. Звикли економити воду, коли є два літри, щоб вимити гору посуду, й три літри, щоб помити голову та тіло раз в тиждень. Звикли жити одним днем і нічого не планувати на завтра, бо до завтра ще треба дожити. Звикли до звісток про смерті та вбивства — просто холод всередині. Співчуття та жалю вже майже немає, страху також залишилось мало. А от люті — багато. На росіян та тих, хто здає їм місце розташування.
Як ось у цьому випадкові.
За чотири будинки від нас «прилетіло» декілька разів, потім за три, потім за два будинки. Влучили поряд — росіяни намагалися пристрілятися. Ми з мамою падали на землю після кожного «виходу». Також всі розуміли: той, хто здав інфу, зараз у цих будинках поруч, дивиться з вікна і коригує. А ми весь цей час стоїмо в черзі, і жодна людина не пішла. Жодна. Питної води не було тиждень, і ніхто не знає, чи з’явиться ще шанс її отримати. Як тільки вибрали всю воду і водовозка поїхала, обстріл відразу закінчився.
Черги — буденність. Бо магазин працював якийсь один і кілька годин, так само й аптеки. Якщо вчора тут був обстріл та загинули люди, завтра на цьому ж місці буде нова черга. Кожен сподівається, що цього разу не прилетить.
Фотографувати було небезпечно, тому мало хто бачив, що відбувалося у місті. Якщо я, наприклад, сфотографувала би чергу, телефон забрали би, а мене побили. Таке сприймалось як поведінка «наводчика». Фоткаєш зруйновані будинки — «коригувальник».
Вперше я проїхала по місту після тижня обстрілів, і була шокована — розірвані кабелі валяються на дорозі, урвища, скло, блокпости, згорілі чи зруйновані будівлі, біля яких я проходила сотні чи тисячі разів. Наш будинок вцілів, хоча два рази у двір залітало, вибило вікна, пробило двері та дірки в стінах. А зовсім поруч багатьох будинків просто не існує. Розбомблено дві школи, дитячий табір та супермаркет.
Загалом, вибиті вікна та посічені осколками стіни стали звичною картиною. Якщо в багатоповерхівці всі вікна цілі — там живуть щасливчики. Ми жартуємо, що виробники та установники вікон після війни озолотяться.
Одного разу я прокинулася, було темно, і подумала: от як добре, ще посплю, на роботу зарано вставати. Посміхнулась і помацала поряд, шукаючи кота. Тільки потім зрозуміла, що я не вдома, а в холодному підвалі, що зараз в моєму місті війна. А кіт спить на своїй лежанці на полиці. Повернутися до такої реальності було боляче.
Що допомагало та допомагає триматися? Я трималась, бо всі племінники виїхали в безпечне місце. Бо є кіт, за якого я відповідаю. Відповідальність за іншого та розуміння, що ти є опорою для когось, надають тонус. Дають приклад стійкості наші волонтери, які кожного дня їздили під обстрілами та допомагали захисникам і цивільним. Їхня сила духу та незламність неабияк надихають. А ще допомагає сміх — намагаємося знайти приводи хоч іноді посміятися: над собою, над новинами. Тоді всі жахіття не так тиснуть і стає трішки легше.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
