Суспільство

Стріляв із рушниці по літаку Красноярцева: життєвий шлях Валерія Зюзька

Жахіття повномасштабного вторгнення, які довелось пережити жителям Чернігівщини, ще довго ятритимуть душу кожного з нас. Видихнувши після того, як ворог був вимушений покинути нашу територію, ми всі напружено слідкували за новинами, дізнаючись хто і як переживав ті моторошні дні.

Саме тоді газети й інтернет-видання серед інших історій розповіли історію 72-річного Валерія Зюзька, який стріляв зі свого карабіна в горезвісний літак російського пілота Красноярцева, котрий скидав авіабомби на Чернігів.

Виявляється пан Валерій родом з села Чернецького Городнянської громади.

Тут нині знаходиться його дача, де вони з дружиною Ганнусею, як він лагідно називає свою другу половинку (молодша ж бо на 17 років) люблять проводити вільний час.

Ми вже під’їжджали до самого Черецького, коли побачили УАЗ, який хвацько вирулив з-за лісового повороту. Водій за кермом посміхається і махає рукою :

  • Їдьте до двору, я зараз повернусь, гостей тільки до шляху проведу!

Доки його чекаємо, оглядаю чималеньке обійстя, обнесене високим дерев’яним парканом. Чого тут тільки нема. Деревина рубана, пиляна, колоди, шалівка – видно, господар без діла не сидить ані миті. Дивно як для його віку. Але потім, у ході розмови, стає зрозуміло: тому, що тут все робиться від душі і для душі.

У чистенькій господі вибілена піч, все чистенько й до ладу – здається, тут застиг час десь з півстоліття тому. Пахне сухими травами – господиня любить трав’яні чаї. А Валерій Федорович люб’язно пропонує різні вина домашнього виробництва.

–А самогон є? – питаю жартома. – Бо я чула, у вас найсмачніший.

Обличчя Федоровича, який спочатку дещо підозріло поглядав як на журналіста, розпливається в посмішці:

–Звичайно, є, – і весело підморгує моєму попутнику:  – Наша людина!

  • Звичайно ваша, –сміюсь. – Я ж теж з цих місць родом, з Кам’янки.

Однак випробування дегустацією міцних напоїв переносимо на наступний раз, бо ж інтерв’ю – річ серйозна. Але розмова тече невимушено, перемежовується дотепними жартами, якими сипле невгамовний господар, ніби ми знали одне одного років сто, не менше. А як інакше – земляки ж бо, а то окрема каста людей. І неважливо де хто осів, де хто працював чи працює – бо ми всі поєднані невидимою пуповиною Городнянської землі.

  • Федоровичу, то розкажіть, як Ви у березні 2022-го з карабіну по ворожому літаку пуляли? Не страшно було?– задаю питання, на яке моєму співбесіднику вже доводилось відповідати багато разів.
  • То 5-го березня, здається, було, – каже. – Я в Чернігові живу, на Масанах, у приватному будинку. Ото як почалась уся ця катавасія, я з першого ж дня вирішив, що повинен бути хоч чимось корисним, допомагати боротися проти тієї нечисті. Карабін у мене був вже 26 років. Тож я в тероборони попросив набої й почав готуватись до вуличних боїв. Ми очікували, що вони будуть, бо ж так жарко було! Все палало, громихало й гуло.

 Валерій Федорович в оточеному Чернігові  залишився сам – родичі хто зміг, той виїхав у перші дні, а дружина Ганнуся  23-го лютого поїхала в Смолин, до рідні. Там їй довелось і переживати рашистську навалу. Федорович же, щоб не піддаватись сумним думкам, узявся за активну допомогу оборонцям: підсобляв у зведенні бліндажів, возив своїм УАЗом колоди для військових і прикордонників, а в двох своїх погребах надавав притулок близько двом десяткам цивільних людей, які з тих чи інших причин не мали прихистку від усього, що летіло з неба.

– Дошок понакидав, матраців з будинку понаносив,  отак і пересиджували. Ні світла, ні зв’язку. Пам’ятаю – була родина з маленькою дівчинкою, яка читала справа наліво. Така потішна. Я ото їй пальцем по літерам воджу, а воно крихітне таке, і читає по своєму. А 5 березня подзвонила донька, яка змогла виїхати,  і сказала, що сусіди повідомили, що в її квартирі повилітали вікна від обстрілів, – каже господар. – Мовляв, тату, подивись, що там. Їхня багатоповерхівка недалеко від нас. То я ствола під руку – і вперед.  Кругом стрекіт такий – автомати захлинаються. Ми з Андрієм поїхали, узяли фанеру, та й забиваємо в її квартирі вікна, які без шибок залишились. Аж чуємо – гуде. Летить, значить, черговий монстр, зараз біди наробить. 

Федорович з напарником вибігли з під’їзду. У небі дійсно гув ворожий СУ-34. На емоціях чоловік дістав карабін з машини й кілька разів пульнув йому услід. Звісно, це ворожій машині не зашкодило, а через кілька секунд почувся вибух від бомби, яку той скинув на житловий масив.

 –Я кажу: от, падло! Давай, Андрію, перезарядимо ствола, – згадує Валерій Федорович. – Ото перезарядили, та й до під’їзду. Аж знову гул, знов улетить низько так. То я всі патрони по йому випустив. Треба ж було якось свою злість вилити, хоча й розумів, що збити з карабіну таку машину нереально. Не було ні страху, ні думок якихось. Одна лють і ненависть.  Аж дивлюсь – якась запчастина від того літака відвалилась і впала недалеко від нас. Ми туди – а то частина кабіни. Катапультувались, гади, значить. Той літак вже був підбитий нашими військовими. Але цікаво падав: не було ні диму, ні полум’я. Тільки звук від падіння почули. Ото ми за ту частину, що з ворожого літака відвалилась –  і в свій УАЗ її. Та й поїхали на те місце, де ворожа машина впала. Але воно вже було оточене нашими військовими, нас туди не пустили. А бажання було одне – добити того падлюку, пілота, що на Чернігів бомби скидав.

Ту частину від російського літака Федорович хотів залишити собі як своєрідний трофей. Написати на ньому «останнє приземлення рашиста» і повісити над своїм гаражем. Але військові застерегли: небезпечно, бо ворожі дрони літають. Буде для них мішень. Уламок кабіни Валерій Федорович віддав волонтерам. Вони її продали на благодійному аукціоні за 45 тисяч гривень. На ті гроші придбали для наших бійців бронежилети та інше військове спорядження. А Федоровича за допомогу військовим під час активних бойових дій  відзначили прикордонники і нагородили медаллю «за сприяння в охороні державного кордону».

Господар розповідає про ті події з посмішкою і жартами. Трохи засмучується, що саме його героїчний карабін спіткала зловісна доля – його поцупили вже після деокупації прямо тут, з двору в Черецькому.

 –Душа в мене болить за таку несправедливість, – каже. – Я ж приїхав сюди, нагрузив два дуба, попиляв на дрова.  Тероборонівці та прикордонники попросили: «Федоровичу, можеш допомогти?». Я – з радістю. А карабін отут, на веранді поклав. Зайшов у хату кави випити. Виходжу – а ствола нема. Хтось же свій поцупив, не чужий, хто знав. Я в поліцію наступного дня звернувся. Приїжджали, шукали. А тоді до мене: «Сейфу ж у Вас нема, так зброю не можна зберігати». Штраф суд присудив. Образливо. Ще й питали: «Адвокат Вам треба?». Ні, кажу, не треба. Хай як є. Ото така справедливість.

              Федорович замовкає, а я, щоб відволікти його від невеселих думок, переводжу розмову на інше – на дитинство й юність тут, у рідному селі. Його погляд світлішає.

 – Я в 1950-му народився, – каже. – У батьків, крім мене, було ще три моїх сестрички. Мама Ніна Іосифівна, в дівоцтві Зозуля, в місцевій чотирирічній школі була вчителькою. Пам’ятаю, як їй керівництво  докоряло, що вона своїм маленьким вихованцям не забороняла колядувати чи щедрувати. Час такий був – совєцький. Після чотирьох класів я закінчив восьмирічку в Моложаві, а тоді подався на Житомирщину, вчитися в технікумі лісового господарства. Мені Моложавське лісництво ще й стипендію платило – 23 карбованці. Однак навчання не завершив – маам листа прислала. Я зрозумів. Що дома негаразди, й повернувся в Черецьке. Довчився в Тупичівській школі, закінчив, виходить, десятирічку. Пам’ятаю, батько з тодішнім директором Невклянської школи Микитою Васильовичем Тимошенком (вони друзями були) все вирішували куди мене краще прилаштувати. Навіть в духовну семінарію варіант розглядали. От вам і совєти! А я думав-думав і зробив по своєму: пішов навчатись у Остерський сільськогосподарський технікум. Там  кадри готували на совість – на практиці ми корівники будували. Щоб, значить, не просто теорія, а й розуміли  як покласти тую цеглинку правильно. Ну а потім була армія.

     Новобранців привезли до Чернігівського військкомату. Там, на плацу, батько сину сказав, що, здається, вдалось домовитись, щоб служив той десь недалеко від домівки. На те були й очікування. Однак реальність виявилась зовсім протилежною. «Блат» не спрацював, і Валерія разом з двома десятками інших призовників забрали останніми. У морський флот. З прапорцями, строєм на вокзал і у вагоні – до Ленінграду. Звідти на «кометі» – у Кронштадт. Там майже рік навчали військовій медицині. Десять годин лекцій, а потім тут же, в шпиталі, практика у відділеннях. Він і досі пам’ятає як правильно накладати джгут або зробити перев’язку.

 –А тоді нас знову зібрали, погрузили у вагони –«телятники», як ми їх називали, й через багато діб, не пам’ятаю саме скільки,  ми опинились на  Півночі, – каже Валерій Федорович.– Викинули  в Мурманську –  ні кімнати, ні приміщення. У палатках на камінні поклали хвойні лапи з дерев. Так десь тиждень ми й жили.  А потім нас розподілили кого куди. Я потрапив на острів, біля військової бази льотчиків. Призначили в санчастину. Два тижні там фурункули, карбункули лікував. Люди з материка не звичні до такого клімату, тож такі хвороби були чи не в кожного солдата.  Потім приїхав флагманський лікар і на мене пальцем вказав: «Ти йдеш на  протичовновий корабель».  Морська строкова служба тоді тривала три роки. Лікар вмовляв мене йти в Ленінградську медичну академію. Але вдома батько, мати, треба допомагати – нащо мені та академія? Тож після армії  я вирушив додому, на Городнянщину.

 Подальше життя Валерія Федоровича було присвячене дорогам.  Він був водієм вантажівок. Каже, в Україні, мабуть, нема таких доріг, які б він не виміряв колесами. Возив зерно зерновозами. Працював і у відомих та потужних кампаніях «Аграрні інвестиції» та «Кернел». Має багато грамот та відзнак.

 –Зерно возити починали ми з Вінниці, – каже він. –Там воно раніше достигає. І по Городнянщині їздив, у Дібрівне КАМаЗи приганяв, в Ільмівці зерно забирав. А тоді ноги стали підводити, з напинанням тенту, бачу вже, при вітрі не справляюсь. Тож довелось осісти. А так як звик активний спосіб життя вести, то без діла сидіти не можу. В мене п’ятеро дітей, шестеро онуків і вона, моя Ганнусечка. Збудував три будинки за життя, чотири дачі. А тепер ось, років десять назад, купив оцю хатину в рідному селі. Ми з Ганнусею тут часто буваємо. Тут так затишно, людей мало. Божа благодать. І, мабуть, це правильно, коли до рідної землі тягне. До місця, де твоя пуповина зарита. Саме тут найбільша цілюща енергія, те, що дає сил жити і любити життя. І свою батьківщину.

Світлана ТОМАШ.

Фото автора та з відкритих джерел інтернету

Джерело: Новини Городнянщини

Ще статті по темі

Back to top button