До початку війни керівниця громадської організації Асоціація демократичного розвитку Анна Ніколенко-Баєва у Чернігові працювала з гендерними питаннями, була активно залучена до партиципативних практик як на рівні області, так і всієї України. Повномасштабна війна суттєво змінила її діяльність, але незмінними залишилися цінності і переконання, що громадська активність є можливою лише в демократичній країні.
Організація, яку очолює Анна, була створила на початку 2015 року. Інтерес до громадської активності в неї виник з участі в різних тренінгах щодо гендерних питань. Але вона вирішила, що це має бути тільки одним із напрямів діяльності її ГО. За 7 років діяльності організація втілювала проєкти за підтримки міжнародних фондів – співпрацювала з Міжнародною організацією з міграції, Фондом сприяння демократії посольства США в Україні, також – із Жіночим консорціумом України, Українським Жіночим Фондом. В інтерв’ю Анна Ніколенко-Баєва розповіла, як вплинула війна на діяльність її організації, як вона бачить розвиток громадського сектору після війни, чи на часі зараз гендерні питання та проблеми.
Анно, де почалася війна для тебе? Чи була вона прогнозованою?
Я була вдома — в Іванівці — в приміському селі, де ми з чоловіком мешкаємо. Торік, з одного боку, я розуміла можливість такого розвитку подій — партнери надсилали листи про можливу евакуацію, я в лютому намагалася тримати бак авто заповненим, а з іншого — це все виглядало, ніби страшний сон, що не може бути з нами. Але одного дня всі українці прокинулися і зрозуміли — це не сон, а наша жахлива реальність із обстрілами, танками, руйнуваннями та втратами. 24 лютого ми вирішили їхати до батьків у Хмельницький. І я розумію, це було правильне рішення. Адже Іванівка потрапила в окупацію, в село зайшли російські війська, й громадські активісти належать до уразливої категорії, з якою вони прагнуть “працювати”, а тому залишатися вдома було небезпечно фізично. Хоча на початку війни ми навіть уявити не могли, з якою жорстокістю російської армії доведеться зіткнутися українцям у багатьох населених пунктах.
Крім цього, після знищення мосту через Десну працювати вдома було нереально і з питань логістики, адже до Чернігова в об’їзд потрібно було б долати десь 180 км.
У Хмельницькому ти відновила діяльність “Асоціації демократичного розвитку”?
Так, у Хмельницькому я відновила діяльність організації. Хоча перший тиждень війни перебувала в шоковому стані: не могла спати, їсти, постійно моніторила новини. Робота змогла висмикнути з цього стану та трохи впоратися зі стресом, адаптуватися до нових умов нашої реальності.
Цьому сприяли наші партнери, які контактували і говорили, що можна кошти з проєкту спрямувати на гуманітарні потреби. Це були пропозиції від Жіночого Консорціуму України, Українського Жіночого Фонду, потім підтягнулися й інші міжнародні організації. За їхньої підтримки, ми надавали гуманітарну допомогу, а також фінансову — родинам з дітьми, які постраждали внаслідок агресії. Знайомі в Хмельницькому безкоштовно надали склад, там ми пакували гуманітарну допомогу, завантажували і відправляли до Чернігова, громад області. Це була співпраця з волонтерськими центрами на місцях та органами місцевої влади. Упродовж березня-квітня направили до Чернігівської області 43 транспортні засоби з гуманітаркою — від легкових авто до фур. Допомагали Іванівській, Кіптівській, Понорницькій, Коропській та іншим громадам. Для Чернігівської обласної лікарні за сприяння партнерів відправили необхідні шовні матеріали, що використовуються під час операцій.
З поверненням до Чернігова продовжую свою діяльність тут.
Над чим разом із командою працюєте зараз?
У нашій громадській організації відкрилися нові напрями діяльності — це гуманітарний, психологічна підтримка. Загалом різними видами допомоги охопили 5 тис.осіб, переважно жінок з дітьми.
Зараз є кілька проєктів, у тому числі проєкт «Гендерно чутлива інклюзія осіб з інвалідністю при гуманітарному реагуванні в Україні», який здійснюється через спільний фонд ООН із Партнерства для захисту прав людей з інвалідністю UNDPRD, UNICEF Ukraine , Програму розвитку ООН в Україні , Фонд ООН у галузі народонаселення й організацію ООН Жінки в Україні . Мета проєкту – згуртувати жінок з інвалідністю, підвищити їхню обізнаність щодо своїх прав і надати їм доступ до необхідних послуг у громадах. Війна — занадто складна для всіх, а для людей з інвалідністю вона складніша в рази. Через питання доступності укриттів, приміром. Проєкт втілюється у п’яти громадах Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей.
У кожній громаді сформували ініціативну групу та визначили мобілізаторку – ту жінку, котра координує групу. Вона виконує функції консолідації і в майбутньому допомагатиме залучати інших жінок з інвалідністю до вже чинних ініціативних груп, щоб і надалі проводити життєво важливу діяльність, відстоювати потреби й права жінок з інвалідністю в громаді, жінок, які виховують дітей з інвалідністю.
Буквально за день до початку війни було оголошено про створення Коаліції “Жіночий рух Чернігівщини”. до якого приєдналися 7 ГО області. Зараз відновлюємо діяльність коаліції, ми відкриті до співпраці та втілення спільних проєктів.
Один із проєктів — ми підтримали жінок із дітьми, придбавши для них такі сьогодні необхідні товари — чайники (які використовують на газових плитах), термоси для рідин і термоси для їжі. Також надавали гуманітарну допомогу та психосоціальну підтримку.
Чи допомагаєте військовим?
Наша громадська організація, згідно із статутом, допомагати військовим не може. Ми працюємо і допомагаємо більше жінкам, дітям, людям з інвалідністю. Але персонально у цьому немає обмежень. Я постійно доначу знайомим волонтерам, які допомагають окремим військовим підрозділам. У Хмельницькому зібрали кошти на авто для знайомих військових, плюс — передали військовим плитоноски, каремати, спальні мішки тощо. Але це була моя приватна ініціатива, не в межах діяльності ГО. Загалом кожен має свій фронт, і будь-яка громадсько корисна діяльність сприяє нашій перемозі.
Чи на часі під час війни гендерні питання?
Звичайно, що так. Питання рівних можливостей, незалежно від статі — чоловік ти чи жінка — завжди актуальні, незалежно воєнний чи мирний це час. Під час війни вони набувають ще більшого значення. Варто звернути увагу, що зараз в ЗСУ служать 60 тис. жінок, принаймні такі цифри озвучував міністр оборони, а тому їхні потреби потрібно враховувати. Я радію, коли читаю новини про появу військової форми для жінок. Це питання, на які варто зважати навіть під час війни.
Крім цього, під час бойових дій на Чернігівщині ми допомагали представникам жіночих організацій, з якими співпрацювали до війни. Підтримували один одного. Жіночий рух Чернігівщини продемонстрував свою спроможність, і ми продовжуємо свою роботу.
Не можу не запитати про скандальну історію з використанням фемінітивів. Що думаєш ти — потрібні вони чи ні?
Як на мене, це питання більше вибору. Але українська мова, як пояснюють філологи, здавна має жіночі форми професій, звертання. З власних спостережень: ніби ні в кого не викликають нарікань фемінітиви “доярка” чи “домогосподарка”, бо вони традиційні, а ось “депутатка”, “психологиня”, “членкиня” вже й ніби викликають певні зауваження.
Хоча для мене вже дивно читати офіційні тексти, в яких пишуть заступник голови якоїсь ради чи депутат, а далі жіноче ім’я. Між тим, українська мова жива, і використання фемінітивів робить жінок більш помітними. Це багатство мови, але примусити нікого не можна, тому, хто хоче, хай використовують, хто ні — їхня справа. А щодо дискусії, що розгорілася в соцмережах це може бути ворожий інформаційний вкид. Ворог воює на різних фронтах, у тому числі інформаційному. Тому варто ставитися уважно до всього, що читаємо, постимо, особливо до сенсетивної інформації. Днями, приміром, було повідомлення, що жінка доглядає за пораненим сином у госпіталі і просить поширити інформацію про інших поранених бійців. І всі ширять, а потім виявляється, що такого військового госпіталю в Києві немає, а тільки в Москві. Пост уже мав десятки тисяч поширень, тому медіаграмотність нам не завадить.
Анно, як вважаєш, наскільки війна змінить громадський сектор в країні і нашій області?
Уже змінила, країна об’єдналася. Багато людей волонтерять, допомагають військовим, хто чим може. На Чернігівщині, за моїми спостереженнями, значно більше стало волонтерів, більше активізували свою діяльність міжнародні донори, які хочуть допомогти з відновленням, приміром, закладів освіти чи медицини.
Якщо раніше громадські активісти часом сприймалися владою, як “городские сумасшедшие”, “грантоїди” — які гендерні питання, яка участь громадян!? — то зараз роль громадського сектору більш вагома і виразна. Громадські організації довели свою спроможність, і під час активних бойових дій, коли саме волонтери, організації за підтримки міжнародних партнерів доставляли гуманітарну допомогу, медикаменти, проводили евакуацію людей. І зараз у тих регіонах, що деокуповані, громадські організації, волонтери активно включаються у процеси відбудови, відновлення. Активно надходить допомога військовим теж від громадських активістів. Ми бачимо, які сили та ресурси може акумулювати громадський сектор, тому з ним варто рахуватися. Суспільство розуміє, що це люди, які відіграють важливу роль задля демократичних перетворень і в мирний час, і в кризових ситуаціях вони здатні оперативно реагувати та результативно діяти.
Громади зараз також відчувають внесок громадських організацій. І часто якісь проєкти, відбудова окремих об’єктів можливі тільки за участі місцевих ГО, бо часто міжнародні донори співпрацюють тільки з неурядовими організаціями. І потрібна тристороння участь: місцева влада — громадська організація — місцеві ініціативні жителі.
Як будуть розвиватися неурядові організації після війни — це ще питання, але вже зараз очевидно, що у багатьох випадках це будуть відомі і впливові люди, до яких у суспільстві існуватиме довіра. Питання, яке вже зараз обговорюють представники ГО — чи не буде утисків громадських активістів із різних підстав? Чи не буде якихось додаткових перевірок і переслідувань? Адже завжди влада намагається позбутися тих, хто може її критикувати, хто вказуватиме на недоліки чи викриватиме корупційні “схеми”.
Які проєкти, з твоєї точки зору, будуть актуальними після закінчення війни?
З моєї точки зору, варто поступово відходити від власне гуманітарної допомоги в її чистому вигляді до допомоги у відновленні і розвитку громад, активізації бізнес середовища, дрібних підприємців. Кілька років тому моя організація реалізувала проєкт щодо підготовки і захисту бізнес проєктів ветеранами — учасниками АТО/ООС. Тоді це була допомога з придбання обладнання, звісно з вимогою — не припиняти діяльність певний час. І більшість із цих невеликих підприємств працюють досі. Йдеться про надання послуг, але для громад невелика пекарня, швейна майстерня чи маленький цех можуть бути важливими, як і з позиції зайнятості місцевих жителів, так і з позиції потрібних у громаді послуг чи виробництва товарів. Ми всі побачили, як важливо в умовах воєнного часу в громадах мати свої пекарні, щоб забезпечити місцевих жителів хлібом.
Тому я вважаю, що потрібні проєкти, які навчатимуть людей, створюватимуть умови для самозайнятості чи відкриття невеликих підприємств. Звісно, будуть важливими проєкти щодо відновлення зруйнованого житла, інфраструктурних об’єктів, розмінування територій, до яких теж можуть долучитися міжнародні партнери. Але щодо відновлення важливою є тактика міжнародних донорів — вони чекатимуть повного завершення війни чи активно включатимуться в роботу на звільнених територіях? Ми маємо досвід Донбасу, де були відновлені окремі школи, лікарні, але війна знову все зруйнувала.
Загалом важко щось планувати й очікувати, оскільки зараз ми переживаємо досвід, якого ніколи не мали. Він жахливий і трагічний, але ми маємо після закінчення війни бути іншими. Я вірю – більш сильними і свідомими.
