На в’їзді нас зустрічає охайне викошене узбіччя і яскраві клумби, розкидані вздовж усіх вулиць аж до самого центру. Фігури місцевих жителів неспішні й спокійні, поряд із магазином діти їдять морозиво, а дорослі смакують вранішню каву. На перший погляд – звичайне мирне поселення, а насправді – всього за кілька кілометрів від кордону з ворогом, практично щоденні артилерійські й мінометні обстріли, які часом долітають мало не на околицю села. Це – Мощенка.
Староста Володимир Руденок, як завжди, оптимістичний і заклопотаний, зранку переймається поточними і запланованими справами сільської громади. Разом з ним місцевий комунальник Геннадій Білий – переселенець із сусідньої Сеньківки, а нині компаньйон голови села з небезпечних вилазок у Берилівку. Подорожі у сусіднє село, куди постійно «прилітає», вони здійснюють щотижня, підвозячи хліб, ліки та інші необхідні речі землякам.
Родині Геннадія Олександровича дісталось від окупантів з першого дня повномасштабного вторгнення. Це в його хату прилетіла касетна ракета. Родина дивом вціліла – всіх врятував старовинний трям, який тримав на собі всю стелю і витримав пряме влучання важкого ворожого боєприпасу.
–Родину вивіз одразу, а от повертатися і доглядати господарство довелось більше
місяця під час ворожого засилля, бо у господі лишились кури, качки, три собаки ще й кабанчик. Кабана різали вже коли рашисти відступали, проте смалити й розбирати на місці не наважились – перевезли у Мощенку, – пригадав співрозмовник.
Нині Геннадій з родиною проживає у тещі Тетяни Іванівни, а сам себе не без гумору називає «бомжем», бо під час чергового обстрілу його обійстя у Сеньківці повністю згоріло. Однак чоловіка нині більше турбують не житлові умови, а те, де буде навчатися менший син Роман. Планує якось влаштувати хлопця у міську школу, бо навіть у такий складний час треба здобувати якісні знання.
Зі зруйнованої садиби родина Білих тільки й встигла вивезти побутову техніку. Схожа доля спіткала чимало будинків у Сеньківці разом із колишньою сільрадою і музеєм. Щоправда, з сільради також вдалося частково вивезти майно, і якось одразу після цього «прилетіло» й туди.
Попри гучні вибухи неподалік, жителі Мощенки не особливо зважають на ризики, бо вже звикли. Турбує їх інше – відсутність зв’язку із зовнішнім світом, бо інтернет, а особливо мобільний зв’язок знову почали працювати із перебоями. Тож продовжують жити і працювати на своїй землі, а деякі сміливці навіть наважуються у ліс ходити, бо лисички саме у ціні. Проте більшість селян намагаються не ризикувати й переймаються більш спокійними й насущними справами.
Нещодавно у Мощенці відродили живу «Лапину» криницю, вода з якої б’є ключем. Тож джерело розчистили, поставили над ним новенький зруб із дахом й відвели воду, яка постійно стікає з джерела. До цих робіт радо долучився керівник СТОВ «Мощенське» Дмитро Галіброда, який допоміг технікою, долучив співробітників господарства й взяв участь сам у цій шляхетній справі. Останні два роки з джерела ніхто не брав воду, бо воно замулилось й занепало, а віднедавна село має додаткове джерело смачної питної води, ймовірно й цілющої, бо місцеві жителі переконані в непересічності криниці.
Певно, найважче сьогодні доводиться місцевому сільгосппідприємству, яке з початку повномасштабного вторгнення втратило чверть своїх посівних площ. Перші 100 гектарів у господарства «віджали» міни, а ще 200 стали небезпечними у результаті ворожих обстрілів. Найбільший такий обстріл трапився 8 травня поточного року й добряче вкрив поле боєприпасами, які не вибухнули. Нині господарство намагається домогтись звільнення від податків за ці поля.
При цьому сільгосппідприємство продовжує працювати на решті своїх полів, які також, ймовірно, можуть бути ризикованими. Механізаторам вже траплялися воронки від вибухів, проте вони намагаються об’їжджати ці поодинокі ділянки й продовжують сіяти, обробляти й збирати урожай. На більшості площ господарству дозволили вирощувати тільки низькорослі культури, тому більшість полів засіяли гречкою. Як зізнався пан Дмитро, від зернових відмовилися ще з однієї причини – кожен ворожий «приліт» може спричинити пожежу й просто знищити ціле поле у стані стиглості.
Керівник підпримства познайомив нас із династійним дуетом механізаторів. Олександр і Костянтин Шаропаті – батько й син, разом працюють на місцевих полях. Вони озвучили місцеву приказку, яку того дня ми чули практично від усіх їхніх односельців:
–Не боїться тільки дурень, проте працювати й жити далі також треба! От ми й працюємо – дуже обережно й виважено. Треба сіяти, щоб щось собі заробити й щоб у державі був запас продуктів у такий важкий час. Як усі покинуть сіяти, що їстимемо?
Звичайно, під час роботи на полях поряд із зонами обстрілів вони частіше прислухаються й ретельніше придивляються, бо переконані, що береженого й Бог береже.
А ще було дуже приємно випити натуральної кави із гарної каво-машини у місцевому магазині. Господиня тутешньої торгівлі Неля Дайнеко за 46 років життя у Мощенці вважає себе вже цілком місцевою й корінною жителькою, хоч родом вона із Моложави. Моду на каву у селі започаткували військові, які гнали рашистів з нашої землі минулоріч. Військові поїхали, а звичка до кави лишилась. Вірогідно, тут мають і власний рецепт, бо пані Неля й місцеві покупці з гордістю називають свій гарячий тонізуючий напій саме «Мощенською кавою».
Павло ДУБРОВСЬКИЙ
На знімках: Володимир РУДЕНОК з Геннадієм БІЛИМ біля відродженої «Лапиної» кринички; механізатори Костянтин і Олександр ШАРОПАТІ готові до польових робіт; Неля ДАЙНЕКО готує «Мощенську» каву
