Робіть собі іноді вихідні. Хоча б зрідка тікайте кудись від буденності. І хай допоможе вам у цьому ваша персональна Шаболтасівка. Вже декілька тижнів хотілося кудись вирватись, та ніяк не виходило. Дурне слово «справи».
Та попереду була ще одна субота і я постановив їхати світ за очі. Обов’язково один і обов’язково налегко. Хоча б на день, а може і на два. Напрямок не мав жодного значення. На вокзалі жіночка в касі сказала, що найближча електричка їхатиме за 3 години. Надто довго. Зараз на вулиці вже о четвертій дня темно, тому марно полірувати підошвами підлогу чернігівського вокзалу часу не було. На сусідньому автовокзалі події розгорталися оптимістичніше. Найближчий автобус відходив вже за 5 хв.
Я просто попросив касиршу вибрати на її смак будь-яке село між Сосницею і Новгородом. Через 2,5 години маршрутка скинула мене у Шаболтасівці…
Зійшовши з дороги вглиб села, я наштовхнувся на стару знайому! Бруківка! Двосмужна сільська дорога з кілометр завдовжки була вкрита вкатаним снігом, з-під якого визирала вже знайома оку «сіверянська» бруківка з рваного каменю. Раніше я вже бачив таку у Любечі та Хмільниці.
Годину-півтори ноги носили мене по селу і навколо нього, а очі вибирали цікаві хати. Справжні поліські – дощані, а нерідко й зі зрубу, часто-густо розфарбовані у традиційне для нашого краю циркове різнобарв’я – синій, зелений, фіолетовий, жовтий і ще багато-багато кольорів! І хоча чимало хат стояли порожняком або достатньо занедбаними, я не міг не радіти цим казковим будиночкам і повсюдній тиші.
Наблукавши кілометри зо три повернувся на трасу і пішов вздовж дороги в сторону Чернігова.
А далі були поля, лісосмуги, села вдалині та чорний, мокрий асфальт, що невпинно вів мене вперед.
О 15:30 сонце вже терлося об небокрай, тому у Хлоп’яниках я вирішив стопити усе чотириколісне, що рухалося у потрібному мені напрямку. Одна машина на п’ять хвилин і за 20 хвилин я вже їхав автостопом із двома мужиками, які погодились підкинути мене до Сосниці. Слово за слово, звідки я, що в мене не мєсний говор (себто не суржик або російська), і мужиків, вочевидь, зачепила за живе моя коротка відповідь «я українець і слідкую за своєю мовою». Після цього пішла звична для вуха, просякнута безпорадністю ботва про те, яка у нас погана країна і як у ній погано жити. На розмову вирішив не приставати.
Через 15-20 хвилин я вийшов у Сосниці в непроглядну темряву. На вулиці було мерзлякувато. Добряче нашушкавшись, за 10 хвилин я таки дочекався маршрутку і вже невдовзі провалився в сон.
Дивно, але в Чернігові відчуття свіжої поїздки вмить вивітрилося. Видно, половини дня блукань явно не вистачило, аби прочистити мої мізки сповна. Але на згадку про цей хороший день зі мною лишились усі ці фотки, і, можливо, колись життя ще занесе мене у Шаболтасівку на новий сеанс психотерапії.
Стас Іващенко
