Це за Ніцше людина рухається натягнутим канатом від тварини до надлюдини. За автором, людство розвивається від тваринного стану до стану людей розумних, до Homo sapiens.
Ми, пострадянські українці, такими не є. В нас немає ні розуму, ні фантазії для розвитку, ми намагаємося пристосуватися до тваринного життя, якось вижити в ньому. В ХХІ столітті люди, котрі встановлюють у суспільстві правовідносини шляхом голосування за гречку та локшину на вуха, можуть здаватися розумними хіба що тільки у своїх фантазіях.
В Україні існує ціла система зі своїм міністерством освіти та науки, що начебто покликана зробити українців розумними. Якщо судити за економічною розрухою та людськими і територіальними втратами від війни, МОН зі своїми академіями є не більше, ніж імітатором науки та освіти. Так само як військові розкрадали та знищували українську армію перед нападом північних варварів, так і науковці та освітяни вчать українців бути невідповідними життю в сучасному світі.
Коли чужі і свої гіркіни та мотороли почали занадто швидко знищувати Україну, спрацював інстинкт самозахисту – й українці почали захищатися, попри повну недієздатність держави.
До речі, а в чому українська держава успішна? По суті, тільки в одному: в перетворенні найнятих посадовців на олігархів різного рівня. Звісно ж, за рахунок тих, кому держава начебто мала б слугувати. Сьогоднішня українська держава слугує українцям точнісінько так само, як два молодці з «Вовки в тридев’ятому царстві»: «Ви і цукерки самі їсти будете? Ага!».
Сподівання, що держава та її посадовці почнуть слугувати інтересам українців, не більш реалістичні, ніж віра в історію про те, що барон Мюнхаузен витягнув себе за волосся з болота, чи те, як унтер-офіцерська вдова сама себе висікла. 25 років – більше ніж достатній термін, щоб переконатися в утопічності сподівання, що паразитична система самостійно зможе змінити свою сутність.
Згадаймо військових часів Януковича. На що вони розраховували, спостерігаючи розвалювання армії? Думали про те, що завтра доведеться гинути через сьогоднішнє прагнення поживитися за рахунок знищення обороноздатності? Чи затьмарювало очі бажання заробити на зраді державних інтересів і розрахунок на те, що гинутимуть інші? Хтозна, але точно можна сказати одне – паразитична система сама себе на систему розвитку не перетворить.
І все ж, звідки в Україні з’явилася та здорова адекватність, що зупинила анексію її територій «тюрьмой народов»? З недержавного середовища, з ще дуже слабких зародків громадянського суспільства. Це випадковість чи та закономірність, на яку треба робити ставку в прагненні врятувати український народ і Україну від руйнації?
Звісно, закономірність. Найбільш розвинуті країни світу змогли стати такими тільки тому, що ставку зробили на владу розумного народу а не на державу чи її посадовців. Реально зробити ставку на владу розумного народу, а не декларативно як у нас.
Отже, йдеться про докорінну зміну суспільно-політичної свідомості, культури і, як результат, суспільного устрою. Де і як це робити? В інформаційному просторі. По суті, така діяльність в Україні вже ведеться. Дедалі чіткіше формується образ держави з її посадовцями як паразитичне утворення, здатне лише на корупційні діяння.
З кожним днем дедалі очевидніше: якщо не знищити українську державність в її потворному пострадянському вигляді, то вона знищить і себе, і нас. Звісно, добре було б, якби державність знайшла в собі основу для оновлення, для розвитку до сучасного цивілізаційного рівня. Але це їй не під силу.
Як аналогічну ситуацію можна згадати комуністичну партію. Хоч як намагався не хтось там збоку, а сам генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов реформувати її в щось людське, а нічого з того не вийшло. Цілком закономірно, як і все нездатне до розвитку, компартія поповзла на смітник історії.
Отже, знищувати. Але як? Щоб відповісти на це запитання, необхідно чітко визначити місце, де ми знаходимось.
Ми перебували в середовищі жорсткого радянського тоталітаризму. Потім, із проголошенням незалежності, опинилися в умовах свободи без знань того, як належить нею розумно та далекоглядно розпорядитися.
Економічно це виявилося менш ефективно, ніж жорсткий тоталітаризм, ми позбулися його можливостей, але не набули нових, більш ефективних. І ось тепер, коли йдеться про необхідність знищення потворної пострадянської державності, виникає питання про те, що ми отримаємо в результаті.
Що можна отримати в результаті знищення частково недосконалої системи? Тільки одне – стабільну в своєму примітивізмі систему найнижчого рівня. Таку як колишній Радянський Союз чи нинішня Росія. Звісно ж, це зовсім не те, що нам потрібно.
Отже, знищувати нинішню, непридатну не тільки для розвитку, а й для простого виживання примітивну українську державність необхідно шляхом заміни її на більш досконалу, на державність, відповідну сучасному цивілізаційному рівню.
Але ж в цьому випадку автор веде мову не про знищення, а про розвиток! Загалом, якщо говорити про всю Україну і загальний процес, так, про розвиток. Якщо ж розглядати складові окремо, визначаючи роль кожної складової в процесі знищення-розвитку України, то мову слід вести про знищення тієї складової, котра своєю діяльністю чи бездіяльністю знищує Україну, і розвиток тієї, котра працює на розвиток суспільства та держави.
Тепер про те саме трохи по іншому, на більш високому рівні узагальнення. В межах тоталітарної системи суспільних взаємовідносин державні посадовці і їхня діяльність ототожнюються з загальним благом. Цілком закономірно, суспільство заради свого блага дбає про благо посадовців. Зазіхання на благо посадовців розцінюється як зазіхання на благо суспільства.
Саме такий світогляд лежить в основі добре знайомих всім нам висловлювань про те, що не треба було руйнувати Радянський Союз, зносити пам’ятники Леніну і повставати проти режиму Януковича. Все вірно, в цій світоглядній системі інші можливості дбати про суспільне благо відсутні.
І тому слідування правилам тоталітарної системи певною мірою сповільнює загальне погіршення. Але ж не рятує від погибелі разом із віджилою системою! Триматися за неї – все одно що ховатися в затишній каюті на тонучому кораблі.
Отже, необхідно полишати віджиле. А для цього необхідно руйнувати ототожнення загального блага з посадовцями. І це вже робиться. Мабуть, всі зустрічали в інтернеті висміювання згаданого ототожнення, вкладеного в уста високопосадовців, мовляв, якщо не будете виконувати наші вказівки, то Путін піде війною на всю Україну!
Дедалі частіше лунають і прямі звинувачення посадовців у неефективності чи навіть і прямій зраді інтересів України. Це закономірно, оскільки балансування на межі загибелі змушує найбільш відповідальних активізуватися в пошуку порятунку крани і її народу.
Наступним кроком розмежування загального блага з посадовцями стало оприлюднення декларацій їхніх статків. Народ цілком справедливо обурений. Але, на жаль, обурений на посадовців, а не на віджилу систему. А це означає, що система має всі шанси вижити та продовжувати нищити українців.
Як? Приміром, виникненням нового Майдану і чергових перевиборів одних поганців на інших, сподівання суспільства на котрих знову ототожнить у свідомості людей сподівання на суспільну успішність з цими новими посадовцями. І все повториться знову, опускаючи Україну на щоразу нижчий рівень буття.
От тепер можна переходити до висновків, відповідаючи на питання: «Хто винен?». Винна суспільно-політична неосвіченість людей. А хто винен у ній? Науковці та освітяни, починаючи з комітету Верховної Ради з питань науки та освіти і міністра освіти та науки.
Що далі? Або вони визнають свою вину як першопричину всіх бід українців і сконцентрують усі свої зусилля та ресурси на програмах перетворення пострадянського українського населення освітнім шляхом до рівня здатних об’єднатися в націю громадян України та утворити сучасного рівня розвитку суспільство і відповідну йому державу, або досить скоро будуть сприйматися суспільством як основні винуватці всіх проблем українців.
Щодо ж самих українців, то стежина до порятунку вже протоптана волонтерами – вслід за волонтерським порятунком України у військовій сфері настане час наведення порядку силами волонтерів і в науково-освітній царині, і в інформаційній. Оце і буде початком створення нової, досконалої української державності. А примітивна пострадянська державність, заснована на суспільно-політичній неосвіченості населення і виборах за гречку та локшину на вуха, піде на смітник історії разом зі своїми очільниками.
