Два роки повномасштабного спротиву: ЗСУ, порятунок за кордоном і волонтерство – як війна змінила долі чернігівців

Спецпроєкт «ЧЕЛАЙН»

Для багатьох українців четвер, 24 лютого 2022 року, розділив життя на «до» і «після». До страшної дати була розміреність, стабільність, у багатьох – улюблена робота, захоплення і, як виявилося згодом, усе, що потрібне для щастя. А «після» асоціюється із жахами війни, обстрілами, бомбардуваннями, втратою близьких, майна та страхами насамперед за життя дітей.

Від жахливої дати початку повномасштабного вторгнення минуло два роки, але кривава війна продовжується. І скільки ще триватиме, на жаль, не може спрогнозувати ніхто… Але українці не втрачають віри в Перемогу та роблять усе можливе, щоб вона якнайскоріше настала.

Згадки про події дворічної давнини породжують змішані почуття, тривогу й сльози. Але дата 24 лютого мимоволі змушує зануритися в непрості спогади.

Далі – про трьох чернігівців, долі яких змінило повномасштабне вторгнення. І чимало читачів в їхніх історіях впізнають себе чи своїх близьких, пригадають, що всі ми відчували в перші дні широкої війни та які надскладні й доленосні рішення ухвалювали для себе.

Пішов до військкомату через тиждень після 24 лютого

Олександра Волощука знають у Чернігові і за його межами насамперед як талановитого письменника і мандрівника. Утім, повномасштабне вторгнення змусило на тривалий час змінити спосіб життя і стати до лав оборонців.

Олександр Волощук каже, що до останнього не вірив, що вторгнення станеться. А 24 лютого 2022 року почалося для нього як звичайний день.

«Я прокинувся, мабуть, о 6-й годині ранку. Але про те, що відбувається, нічого не знав. Телевізор я не дивлюся, радіо не слухаю, інтернет тоді ще не включив. Випив зеленого чаю і вийшов на вулицю, бо мені треба було в банкоматі зняти трішки готівки. На вулиці я побачив черги біля заправки та біля банкоматів. Я здивувався, але ж і гадки навіть не мав, що діється. А потім через 10 хвилин зустрів свого знайомого, який і розповів мені, що відбулося повномасштабне вторгнення. Тобто десь о 8-й годині ранку я про все дізнався. Але в Чернігові ще тоді я не чув жодних вибухів», – згадує Олександр Волощук.

Рішення йти до військкомату письменник ухвалив через тиждень після початку повномасштабного вторгнення, коли вже почали обстрілювати Чернігів і гинули люди.

«Далі була оборона Чернігова. Увесь березень пробули в Новоселівці, а потім –у мікрорайоні Бобровиця, далі — захист північних кордонів області на Городнянщині. Січень-лютий 2023 року – Донбас – так званий Времівський виступ. Березень-квітень і частина травня минулого року – знову на Городнянщині, близь Сеньківки. А потім знову був Донбас, вже під Авдіївкою, щоправда, я там недовго побув.

У війську я був до кінця травня 2023 року», – каже Олександр Волощук.

Зрозуміло, що в пам’яті з пережитого закарбувалося все. Але особливо моменти, коли життю загрожувала небезпека.

«22 березня, коли ми стояли на Бобровиці, до нас приходила російська ДРГ. І ми тоді вчотирьох відбилися, мабуть, від десятка. Без будь-яких втрат для себе. Звісно, щодня міг приліт статися – і все. Але саме того дня була особлива небезпека загинути чи постраждати.

Обороняти Чернігів було важко, бо впродовж дня все що можливо летіло по нас, а вночі через нас – на місто. Непросто було і в Новоселівці. Фізично я був готовий, а морально на початку вторгнення кілька днів сам себе налаштовував, потім уже легше було», – ділиться спогадами Олександр.

Водночас зізнається, що страху як такого не було, домінував інстинкт самозбереження. І довкола згуртувалися різні люди, з різними характерами і звичками, але всіх єднала спільна мета – оборона рідної землі. І навіть якщо траплялися якісь конфлікти, то їх швидко вирішували. Бо всі розуміли, що треба стояти один за одного.

Нині Олександр Волощук живе більш-менш звичним життя. Каже, що вже призвичаївся.

«Після повернення з війська придбав собі старовинний будинок на Лісковиці, здійснив свою давню мрію. Зараз перетворюю його на будинок-музей», – розповідає чоловік.

Сподівання на мир і віру в українську Перемогу він, звісно, має. Але каже, тривожить факт, що не все залежить від українців. Робить і продовжуватиме робити те, що йому під силу.

«Доначу, підтримую знайомих, є членом чернігівського відділу «Бойового братства України», яке очолює Юрій Русанов. Воно займається підтримкою сімей військовослужбовців. Зрозуміло, що грішми, власною присутністю, де це потрібно, зокрема допомагаємо з впорядкуванням на кладовищах. Докладаємо зусиль, де це потрібно», – пояснює Олександр Волощук.

Носив воду і продукти тим, хто цього потребував

Максим Блакитний, в.о. директора Чернігівського історичного музею ім. Тарновського, також до останнього не вірив у можливість повномасштабного вторгнення. Думав, що все якось вирішиться перемовинами. Не сталося…

«24 лютого мене розбудив батько десь на початку 7-ї години і сказав, що чутно обстріли. Про що саме думав у той момент, не пам’ятаю. А що робив: поснідав – і на роботу. Дорогою бачив черги біля банкоматів, до магазинів. Не скажу, що вони були великі, але люди стояли. Це десь о 7:30 було.

На роботі зайнялися своїми справами щодо збереження музейних цінностей. Діяли відповідно до протоколу. Дехто зі співробітників зателефонував і повідомив, що не прийде. Це здебільшого люди, в яких діти дошкільного чи молодшого шкільного віку.

У перший день ще в магазин АТБ сходив, ще можна було продуктів купити. А ввечері зібралися родиною, посиділи, поговорили, що далі робити, як діяти у різних випадках», – згадує Максим Блакитний.

Був він на роботі і в п’ятницю, 25 лютого. А 26 лютого пішки, вдвох із батьком пішли до села Анисів, що неподалік Чернігова, бо там була мама. Пішки, бо транспорт жоден не ходив.

«Гарна погода була, сонячний день. Ішли в бік Валу, а потім – до пішохідного мосту. Бачили наших військових, як вони проводили мінування. До речі, військові казали, що, очевидно, з боку П’яти кутів будуть російські танки прориватися. Бачив, як коктейлі Молотова готували – військові, тероборона і просто чернігівці. Зливали з бензобаків автівок пальне і робили ці коктейлі», – каже Максим Блакитний.

До Анісова дісталися без пригод. Батько залишився у селі, а пан Максим у неділю повернувся до Чернігова. Бо треба ж було доглядати за житлом, також думав, що і в музеї потрібно буде щось робити. Та й сподівання були, що все відносно швидко має завершитися.

Кілька ночей ночував у додатковому музейному приміщенні – в будинку Мазепи. Бо треба було підсилити охорону, адже більшість музейних працівниць – жінки.

У тяжкі для Чернігова дні Максим Блактний не міг сидіти склавши руки і вирішив допомагати іншим. Зв’язався з Олександром Волощуком, якого знав як волонтера з 2014 року.

«Запитав, чим можна допомогти, якщо є така потреба. Він надав контакти людей, які потребували адресної підтримки, то почав допомагати. Переважно розвозив людям продуктові набори, памперси для дітей. До речі, в перші дні повномасштабного вторгнення в магазинах ще можна було щось купити, а потім дуже швидко полиці стали порожніми, навіть обмеження на хліб з’являлися.  Торгували переважно цукерками, кетчупами та іншими подібними продуктами. До того ж, по все доводилося стояти в довжелезних чергах.

Було і таке, що стояв у чергах по воду. Набирав її із бочок, які привозив «Водоканал». Здебільшого так допомагав самотнім стареньким людям. Бо ні централізованого водопостачання, ні світла, а у багатьох і газу вдома не було.

Запам’яталося, що коли був знищений автомобільний міст через Десну, який сполучав Чернігів із Києвом, то кількість продуктових одиниць у пакеті суттєво зменшилася. Бо постачання дуже обмежилося і ніхто не знав, на який період часу треба розтягувати продукти», – розповідає Максим Блакитний.

До речі, сам себе волонтером не вважає і не називає, каже, що просто мав можливість допомагати людям.

Після деблокади Чернігова він, як і всі, потроху повертався до більш-менш звичного життя. Але активній життєвій позиції не зраджує. По можливості долучається до різних зборів на потреби ЗСУ, активно донатить на підтримку армії.

«Війна триває і є розуміння, що треба допомагати. Переважно грошима. Бо бійцям треба багато чого. Зокрема перераховував гроші на дрон, який потрібен для проведення розвідки, на біноклі й інші потреби.

Наразі – всі сподівання на Збройні Сили України і, звісно, допомогу партнерів. Бо щоб воювати з таким сусідом, як росія, потрібні ресурси», – наголошує Максим Блакитний.

Він зізнається, що хоч нині Україна переживає непростий період, але віра в краще не згасає.

Вимушений виїзд за кордон

Звісно, мозок відмовляється вірити, що у ХХІ столітті фактично в центрі Європи можлива війна. Але відчуття того, що ось-ось має щось початися, у чернігівки Юлії Заліської було. У середу ввечері, 23 лютого, вона пішла з роботи додому з речами…

«Ранок 24 лютого почався для мене десь о 5:30. Я прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник. Думаю, ще трішки полежу. Взяла в руки телефон і побачила в месенджері повідомлення про війну. І за 5 чи 10 хвилин я, перебуваючи у своїй квартирі на Масанах, почула якісь вибухи. А далі була розгубленість, бо що робити – не знала. Тривожна валізка була зібрана, але в ній були тільки документи та найважливіші речі.

Я розбудила дітей. У паніці почали складати речі. Спершу напакували три рюкзаки купою всього. А кілька тижнів по тому вміст рюкзаків поступово переглядали, викладали деякі речі, щоб вони були легшими. А згодом і взагалі перестали брати їх до укриття, бо не було сил тягатися з ними», – зазначає Юлія Заліська.

28 днів Юлія з дітьми провела в Чернігові. Всі ночі, окрім першої, ночували в підвалі. Бо звуки в квартирі були нестерпні, здавалося, що зараз просто щось прилетить чи вибухне над головою. До того ж, постійні тривоги ніхто не скасовував. Тому вирішили, що в підвалі буде безпечніше, хоча він абсолютно не пристосований для того, щоб у ньому ховатися. Все в піску, пилюці, павутинні, купа труб. А були дні, коли обстріли тривали майже постійно, то мати забороняла дітям узагалі виходити з підвалу. Сама ж піднімалася в квартиру: готувала щось поїсти та годувала кота. У підвалі було відносно терпимо, поки було світло й опалення. Потім стало нестерпно холодно й темно. 

«Зрозуміло, що спали ми одягнені. У шапках, капюшонах, у взутті, яке мої діти не знімали 26 діб. Бо я мала страх, що вони вибіжать босоніж на мороз на вулицю, якщо будинок розбомблять», – згадує Юлія.

Зрозуміло, що виконання щоденних побутових справ перетворилося на надскладні квести. Особливо складно було з водою, адже централізованого водопостачання не було, і з їжею, бо полиці крамниць швидко спорожніли. І купити продуктів – не таких, як хотілося, а просто будь-яких – було завданням із зірочкою.

Найстрашнішим моментом у житті стала ніч, коли літак скинув бомби на сусідній будинок. «Тоді я на якусь секунду заплющила очі… І пам’ятаю відчуття, що мені страшно їх розплющити, бо діти мої поруч можуть бути неживі. Я добре пам’ятаю той скажений страх. Це найгірше, що я пережила в житті, і більше я переживати такого не хочу. Також я пам’ятаю, як на моїх очах під час скидання бомби величезні бетонні палі нашого будинку ніби підскочили в повітрі. Все це супроводжував жахливий звук. До того ж, не розумієш: на наш будинок це скинули чи ні», – каже Юлія.

Попри пережите, про те, щоб їхати з міста, спершу не було навіть думки. Але жахливість того, що відбувалося довкола, і страшенний страх за життя дітей змусив. Також сусідка розповіла, що на Чернігівщині окупанти чинять жахливі звірства, знущаються і вбивають навіть дітей і жінок. Після цих страшних розповідей нелегке рішення було ухвалено.

Із міста виїхали за день до того, як розбомбили пішохідний міст, і дорога була дуже важкою. Вже два роки Юлія Заліська разом із дітьми – в Німеччині. Ці два роки видалися нелегкими. Важко починати життя спочатку, особливо якщо цього не хочеш. Треба знайти роботу, житло, облаштувати побут і вчити мову з нуля. І все це одночасно.

«А ще ти ніби живеш між двома світами. Читаєш новини з України, спілкуєшся з тими, хто там залишився, і сподіваєшся на повернення, й водночас долаєш усі труднощі тут, не маючи окресленого завтра», – ділиться думками Юлія.

Прийти до більш-менш нормального психологічного стану Юлії вдалося приблизно 5-6 місяців тому. Дуже сильно в цьому допомогла робота вчителя. Вона працювала з дітьми підліткового віку, і точно може сказати, що дітям важче за дорослих.

«І коли це розумієш, всі твої негаразди відходять на другий план. А ще з самого початку остаточно «не впасти в кому» допомогло волонтерство. Це могло бути елементарне сортування гуманітарної допомоги, ліплення вареників до благодійного заходу, участь у підготовці фотовиставки тощо, але це дає відчуття опори, щоб триматися і надалі, і причетності до однієї великої справи.

До речі, два дні тому на місцевому радіо вийшла в ефір програма про волонтерські організації українців у місті Гале, автором якої є я. У ній разом із запрошеними гостями ми говорили про те, що осторонь подій в Україні залишатися неможливо, і волонтерити може кожен, незалежно від того, який внесок, матеріальний чи фізичний, ви можете для цього зробити. Зокрема, організація Leuchtturm Helfer, у заходах якої беру участь я, допомагає військовим, які перебувають тут на лікуванні, військовим медикам і дітям із неврологічними захворюваннями. І все це можливо, зокрема, завдяки величезній кількості небайдужих людей, які щось роблять для наближення Перемоги.

На сьогодні мені стало значно легше в багатьох моментах, але все ще немає чіткого завтра. Бажання повернутися додому після закінчення війни не дає можливості повноцінної інтеграції тут. Це і добре, і погано водночас. Я, як і багато українців тут, живемо надією на краще, донатимо, підтримуючи всілякі збори, ходимо на акції та віримо в Перемогу», – розповідає Юлія Заліська.

Скільки людей – стільки історій і стільки ж доль. Але всіх об’єднує величезне бажання про мир і щастя в рідній країні, на своїй землі.

Ірина Осташко

Фото – Олександр Волощук, Максим Блакитний, Юлія Заліська