Про причини відступу російських військ з Київщини та Чернігівщини навесні 2022 року написано дуже багато. Військові аналітики вказують насамперед на потужний спротив окупантам Збройних Сил України, на логістичні проблеми росіян, на їхні неактуальні старі карти, на складний ландшафт Північної України тощо. Однак майже ніхто на згадує про відчайдушний спротив окупації з боку місцевого населення. Чи не найбільше опиралася росіянам Ріпкинська громада Чернігівської області, адміністративний центр якої після «особливо теплого прийому» московські зайди воліли обходити стороною. Багато з них саме тут зрозуміли: ніхто їх в Україні не чекає, не радіє «визволенню» не радіє і допомагати укріплювати російську владу не буде. Мало того, кожен місцевий житель, якщо трапиться така нагода, охоче пустить у них кулю з мисливської рушниці.
Історія Ріпкинської громади цікава ще й тим, що, на відміну від багатьох прикордонних громад, вона продовжує залишатися інвестиційно привабливою, не втрачає ані населення, ані прибутків. «Децентралізація» переповідає про військове минуле і про сьогодення Ріпкинської громади зі слів її селищного голови Сергія Гаруса.
Вторгнення
Ріпкинська громада є, по суті, наступником району, об’єднавши у червні 2020 року всі населені пункти, що були на його території. Це 46 сіл і 3 селища, а також майже 1000 квадратних кілометрів лісів та полів. На цій величезній території живуть лише 15 тис. населення. Північно-західною межею громади є Дніпро, за яким – Білорусь. Саме з території Білорусі близько опівдня 24 лютого 2022 року проривалися російські окупаційні війська.
Прорив виявися невдалим: потрапивши у районі селищ Великі Осняки та Рівнопілля Ріпкинської громади під прицільний вогонь 1-ї окремої танкової бригади Збройних Сил України, загарбники були змушені відступити. Вражені мешканці громади спочатку бачили, як величезна російська колона посунула у бік Чернігова, а хвилин через сорок її залишки вже поверталися назад: побиті, покручені, розстріляні. Багато солдатів бігли за технікою самі, бо для них там не знайшлося місця.
Підбитий російський танк неподалік Ріпок
Згодом українські сапери підірвали міст через Дніпро, суттєво ускладнивши пересування ворога. Тоді росіяни переглянули первісний план вторгнення і пустили свої колони в об’їзд, через села Вишневе та Городню, транзитом проходячи через околиці Ріпок. Ближче до вечора жителі Ріпок почули з боку Чернігова звуки бою. І почали готуватися до прийому ворога.
Росіяни були дуже здивовані, побачивши вже наступного дня, що в’їзди до практично всіх сіл Ріпкинської громади, половина якої оточена густими лісами, виявилися щільно завалені зрізаними деревами. Поруч стояли таблички «Міни», а по дорозі тут і там з’являлися невеличкі саморобні металеві «їжаки»: зварені разом металеві гачки, що проколювали колеса російським вантажівкам. Насправді жодних мін ріпкинчани не мали, закопуючи у землю порожні консервні банки. Однак це працювало: росіяни не прагнули випробовувати долю. Місцеві жителі також закидали мішками з піском канал поруч із Ріпками, і вода з нього перетворила десятки квадратних кілометрів на болота, по яких не могла пройти російська військова техніка. У результаті їй доводилося робити крюк у 15 кілометрів.
Шість «Уралів»
Одна російська колона, котру 2 березня розбили під Черніговом, відступаючи, наштовхнулася на завалену дорогу коло села Павлівка. Їй нічого не залишалося, як звернути по Любецькій дорозі, від Дніпра до Ріпок. Але там на них чекав інший сюрприз: дорога була щільно засипана металевими «їжаками». Водії не побачили їх у сутінках. У результаті російські військові були вимушені залишити шість своїх вантажівок з пробитими колесами просто на дорозі.
Та коли вранці вони повернулися за своїми машинами з новими колесами, то знайти їх не змогли: спритні ріпкинські селяни вночі самі поміняли колеса «Уралам» та за допомогою тракторів затягли їх подалі до лісу.
Спалена російська техніка на одній з доріг Ріпкинської громади
Ось тоді-то до Ріпок вперше навідалася «Росгвардія».
— Вони зайшли, як до себе додому, зламали двері райвідділу поліції і сказали, що тут тепер буде їхня комендатура, а «населений пункт буде зачищений від фашистського елементу», якщо ми негайно не повернемо їм їхню техніку, – згадує Сергій Гарус. – Але дуже швидко до «комендатури» зібралися близько 1,5 тис. людей, приблизно четверта частина населення селища. Люди лаяли окупантів останніми словами і не давали виїхати з Ріпок жодній російській машині, вимагаючи вислухати їхні вимоги. Росіяни боялися застосовувати зброю у незнайомій місцевості, вони прагнули домовитися з жителями і врешті-решті сказали: «Мы с толпой говорить не будем, выбирайте 5 человек, мы будем говорить с ними”. Ми вибрали цих людей, одним з них, природно, був я як селищний голова. Керівником підрозділу «Росгвардії» виявився чоловік з Горлівки Донецької області, а багато його підлеглих були білорусами. Ми живемо на кордоні з Білорусією і добре знаємо тамтешні говірки. Ці люди, до речі, прямо нам загрожували: «Як будете мітингувати, приєднаємо вас до Білорусі!».
Оскільки розмови з мешканцями громади затягнулися, росіяни не ризикнули вночі їхати через ліси і залишилися ночувати у Ріпкинському райвідділі. Проте почувалися вони там мов на голках і всю ніч не глушили двигуни, щоб у разі чого їхня техніка могла б одразу ж вступити у бій. А на наступний день почалися перемовини озброєних загарбників із беззбройними місцевими жителями. У результаті росіяни пообіцяли залишити Ріпки в обмін на свою техніку і не блокувати в’їзд та виїзд із селища.
Погоджуючись на такі умови, Сергій Гарус знав, що російська техніка, яку вкрали селяни, ще довго не буде воювати проти України: у бензобаки машин хлопці поналивали води та цукру, вони також перерізали гальмівні шланги, а колеса прокололи таким чином, щоб вони спустили за кілька годин. Крім цього, з двох повних паливозаправників злили всю солярку. Перед тим, як віддавати транспорт, російські машини вкрили написами: «Кацапи – домой!», «Смерть москалям!» «Москалі додому!», «Хто вас чекав!?», «росія-агресор!» тощо. Коли росіяни побачили розмальовані машини, то звернулися за поясненнями до представників громади. А вони лише розвели руками: «Вночі у лісі ваші машини ніхто не охороняв».
Будівля Ріпкинської селищної ради вразила окупантів. У них у подібних селах – безлад та розруха
У громаді не виявилося жодного колаборанта
Жодної кари за це не було. Російські окупаційні підрозділи побачили, що вони опинилися у дуже незавидному становищі. Проти них були не тільки розлючені місцеві жителі, але й природа: їх оточували густі ліси, болота та безліч невеличких річок. Врешті-решт загарбники обмежилися базуванням своєї техніки у південних селах громади, ближчих до Чернігова та розгортанням блокпоста на мосту у Ріпках. Але у цьому була одна проблема: грітися та спати після чергування вартовим доводилося у приміщенні районних електричних мереж. Там було два телевізори з українськими телеканалами, бо інших у Ріпках не було. Тож окупанти були змушені дивитися «Єдині новини». Багато з них були вражені побаченим. Вони ніколи не чули про «інший бік монети», не замислюючись над тим, що вони, власне, роблять в Україні.
Тим часом громада почала оговтуватися від шоку. Щоб забезпечити людей їжею, місцеві пекарі почали випікати до 4 тон хліба на добу. Оскільки половину території вкрито сільськогосподарськими угіддями, зерна не бракувало. Ріпки навіть допомагали борошном іншим громадам. Зокрема, понад 20 тонн борошна та чимало пального громада безоплатно надіслала у фактично відрізаний від решти території України Славутич. Завдяки кільком фурам, які тікали подалі від орків, у громаді вдалося створити певні продуктові запаси. Зокрема, мешканцям роздали понад 80 тонн риби з цих фур, а самі машини після цього надійно заховали у Ріпках.
Боячись випускати із Ріпок бунтівне населення, окупанти, всупереч первісним домовленостям, встановили обмеження: не виїжджати більше, ніж трьом машинам на день. Не пропускали навіть пожежну машину. Разом із тим вони намагалися максимально задобрити людей, переконуючи їх у тому, що шукатимуть серед них «тільки «атошників». Проте і тут росіянам не пощастило: списки бійців АТО були надійно заховані, і жодного з цих людей окупантам затримати не вдалося.
— Я щиро пишаюся, що серед наших жителів не виявилося жодного колаборанта, – каже Сергій Гарус. – Ніхто у нас не зустрічав росіян хлібом-сіллю, і цей факт їх спантеличував і лякав. Ось приїдуть до Ріпок десь 100-150 російських солдатів, до зубів озброєних, але не зважаючи на свою зброю, вони не почуваються господарями: оглядаються весь час, мов зацьковані вовки. Бо всі люди світилися ненавистю до них. На території нашої громади орки дуже боялися за свою шкуру.
Передання військовим позашляховика, придбаного за кошти жителів громади
Історія Анатолія Кульгейка
9 березня росіяни загубили неподалік Ріпок великий розвідувальний безпілотник «Орлан». Це був дуже непростий для них час. Наступного дня у Чернігівській області Збройні Сили України знищили дивізіон надзвичайно цінних балістичних оперативно-тактичних ракетних комплексів «Іскандер-М». А один з підрозділів українського Оперативного командування «Північ» захопив 10 робочих російських танків, зенітно-ракетний комплекс та броньовану евакуаційну машину.
Розлючені росіяни поставили за мету будь-що знайти безпілотник. Вони одразу ж подумали, що його міг збити чи підібрати хтось із місцевих мисливців. Бажаючи отримати списки цих мисливців, вони прийшли додому до керівника Ріпкинського районного товариства мисливців і рибалок Анатолій Кульгейка. Друзі одразу ж попередили його телефоном, що до нього «їдуть гості», але пан Анатолій навіть не збирався тікати. Замість цього він дістав зі сховку гранату Ф-1.
Щойно росіяни приїхали, пан Анатолій відправив дружину на кухню, а сам вийшов до непроханих гостей. Орки, ймовірно, вирішили забрати його із собою після того, як він відмовив віддати їм списки мисливців. Дружина пана Анатолія чула з коридору звуки бійки. А потім хату струсив потужний вибух. Коли перелякана жінка вибігла на ґанок, то побачила на землі двох скривавлених росіян та свого чоловіка. Він помер того ж вечора у лікарні, до кінця зберігаючи ясну свідомість і перехрестившись перед останньої операцією. Один з росіян теж загинув, а інший отримав тяжкі поранення.
— Цей героїчний вчинок нагнав на росіян багато страху, адже вони й уявити не могли, що хтось з українців готовий загинути через якісь там списки мисливців, – каже голова Ріпкинської громади. – Анатолієві Кульгейку згодом посмертно було присвоєно орден «За мужність» ІІІ ступеня. Пізніше виявилося, що він постійно передавав дані про переміщення російської техніки українським військовим, роз’їжджаючи на своїй «Ниві» поруч з їхньою технікою й анітрохи не боячись російських автоматів. А той клятий «Орлан» уже після деокупації знайшли наші військові під час будівництва укріплень на Гомельському напрямку. У нього просто закінчилося пальне, і він упав у лісі.
Ріпкинський мисливець і герой Анатолій Кульгейко
Після деокупації
31 березня, по обіді, росіяни нарешті залишили блокпост у Ріпках, відійшовши до Вишневого і Городні. Після себе, як і всюди, вони залишили руйнування і горе.
— Більшість наших доріг було зруйновано гусеницями російських танків, – розповідає Сергій Гарус. – На щастя, вдарили морози, і це трошки захистило дорожнє покриття. Хоча на основних шляхах танкових колон асфальт було перемішано з ґрунтом та щебнем. Мало того, кілька з цих доріг були заміновані, а інші були забиті згорілою, підбитою та поламаною російською технікою. Цю техніку наші військові збирали з наших доріг цілих півтора місяці. Російські бойові машини зруйнували багато електроопор і парканів у наших громадах. Багато земельних ділянок росіяни також замінували, боячись «партизан та диверсантів». Їхні обстріли пошкодили наші лінії електропередач, газопроводи, водопроводи, водонапірні башти. Деякі будинки стояли без вікон.
Найгірше виявили у селі Вишневому, на території консервного заводу, де росіяни облаштували свій штаб. При штабі, як водиться в окупантів, влаштували катівню, до якої привозили людей не тільки з Ріпкинської, але й з кількох сусідніх громад. Коли українські військові вперше зайшли туди, то побачили там знаряддя тортур та калюжі крові.
Кілька мешканців громади, яких «арештовували» загарбники, пропали без вісти. Одним з них є колишній прикордонник Андрій Герасименко. За чутками, росіяни спершу вивезли його до Білорусі, а звідти – до росії. Кількох зниклих безвісти бачили у їхніх власних машинах, які згодом розстріляли і спалили окупанти.
Семеро мешканців громади загинули від куль. Зазвичай це ставалося під час руху російських колон: окупанти стріляли по всіх, хто спостерігав за ними.
Дванадцятеро ріпкинчан отримали вогнепальні поранення. Їх вдалося врятувати лише завдяки професіоналізму лікарів місцевої лікарні та… допомозі білорусів. За словами Сергія Гаруса, через катастрофічну нестачу перев’язочного матеріалу та антибіотиків, кілька місцевих зважилися перейти кордон з Білоруссю і купити все це у Гомелі, до якого від Ріпок лише 50 кілометрів. Ліки у Білорусі за рецептами, отже купити щось було непросто. Та коли мешканці Гомеля дізнавалися, кому саме потрібні медикаменти, то продавали їх нелегально, з-під прилавку, аби тільки допомогти. Багато з них добре знали Ріпкінську громаду, бо постійно приїжджали туди за продуктами.
Тікаючи, росіяни забирали з селищ та сіл Ріпкинської громади все, що могли: ковдри, подушки, телевізори, електрочайники, але без основи з дротом. Вони навіть не погребували нишпоритии по смітниках, на які, за місцевою традицією, викинули всі речі двох літніх бабусь, які померли за півроку до повномасштабного вторгнення.
Хоча обстрілів Ріпкинська громада не зазнала, з десяток будинків було пошкоджено через вандалізм окупантів. Також вони пограбували всі місцеві магазини та навіть аптеки, у яких шукали наркотичні речовини і спирт.
— Насамперед ми забезпечили людей дизель-генераторами, щоб у них було світло, – розповідає Сергій Гарус про перші дії місцевої влади після відновлення контролю над громадою. – Також ми створили резерв продуктів та ліків і надали військовим потужну допомогу для створення оборонних укріплень. Вдруге росіянам не вдасться вдертися до нас так просто. Нас дуже підтримала гуманітарна допомога з буквально усіх регіонів України, а також кошти від уряду. Люди були вражені масштабами цієї допомоги та самим бажанням українців допомогти співвітчизникам. У цей час вони по-справжньому відчули себе частиною величезної потужної української нації і громадянами вільного світу.
Перші надходження гуманітарної допомоги до Ріпкинської громади у квітні 2022 року.
Розвантажують «гуманітарку» працівники селищної ради
Економіка
Громади з російського та білоруського прикордоння зазвичай приречені на стагнацію: який інвестор вкладатиме кошти поруч з орками? Проте Ріпкинській громаді стагнації вдалося уникнути. Свою сільськогосподарську продукцію вона завжди продавала на південь – до Херсона, Запоріжжя, Одеси та Миколаєва, і зараз зберегла більшість своїх традиційних ринків збуту. Свій ліс ріпненчани, як і раніше, відправляють на експорт – до країн Західної Європи та до Китаю. Російське вторгнення анітрохи не вплинуло на ці поставки, хіба що зменшилася кількість замовлень та впали ціни. Вціліло й сільське господарство: два потужних елеватори й більшість сільськогосподарської техніки, завбачливо схованої у лісах, залишилися неушкодженими.
Завдяки таким позиціям Ріпкинська громада постійно надсилає у якості гуманітарної допомоги продукти харчування, особливо картоплю, якої має багато, а також мило, одноразовий посуд, бензопили і таке інше до Чорнобаївської громаді Херсонській області та до самого Херсона. Окремими рядком ідуть дрова: рік тому на щойно звільненій північній Херсонщині дрова були навіть потрібніші, ніж їжа, бо всі посадки було заміновано.
Цікаво, що громада на кордоні з Білоруссю за два роки війни практично не втратила населення. За словами Сергія Гаруса, свої будинки залишили лише 200-300 з 15-ти тисяч жителів. Але натомість у Ріпкинській громаді знайшли прихисток близько 150-ти внутрішньо переміщених осіб (під час активних бойових дій їхня кількість доходила до 1 тис.). Територія громади є відносно безпечною: з Білорусії тепер навіть «шахеди» не літають.
Натоміть місцевому бізнесу довелося зменшити обсяги роботи. Адже ціни на сільгосппродукцію впали, а багато сільськогосподарських угідь заміновано. Крім того, через зменшення доходів населення зменшився і обсяг продажів багатьох товарів. Негативним фактором стало і закриття українсько-білоруського кордону: до повномасштабного вторгнення через пункт пропуску Яриловичі проїжджали по 800 білоруських машин на день. Більшість їхніх пасажирів їхали до українських прикордонних сіл на закупи, бо продукти в Україні є дешевшими та якіснішими. Особливим попитом користувалися українські коньяки та кондитерські вироби.
— Бюджет громади цього року також просів – насамперед через вилучення військового збору, – зізнається Сергій Гарус. – Якщо у 2021 році у бюджеті нашої громади було близько 100 млн грн, то на 2022-й ми планували 133 млн грн, а на 2023-й – вже 170 млн грн. Проте на 2024 рік ми запланували 120 млн грн, з яких близько 80 млн грн власних надходжень. При цьому обов’язок допомагати армії у нас залишився, забрали тільки кошти, які ми витрачали на цю допомогу. Втратили ми і за державними дотаціями: якщо у 2021 році отримали 11 млн дотації вирівнювання, то цьогоріч – лише 7 млн грн.
Щоб зекономити, селищна рада розробила програму зі зменшення споживання природного газу, поставивши за мету до кінця 2024 року перевести всі комунальні об’єкти на опалення дровами та паливними брикетами. А розвиток Ріпкинська громада забезпечує за допомогою міжнародної співпраці, взаємодіючи з більш як 20-ма різноманітними донорськими структурами. Цьогоріч за їхньої допомоги громада реалізувала 23 проєкти: це і комплектація молодіжного центру, і будівництво водогонів, і зведення бомбосховища, і будівництво артезіанських свердловин, і забезпечення всім необхідним комп’ютерних класів у школах.
Відкриття молодіжного простору, Ріпки, 2023 рік
— Ми повинні посилено працювати та розвиватися, щоб компенсувати втрати українській економіці, – ділиться власним розумінням складної ситуації Сергій Гарус. – Слава Богу, що наші виробництва працюють! Наші люди заряджені на перемогу. Багато чоловіків служать в армії, понад 30 з них, на жаль, віддали життя за свободу нашої держави. Ті, хто залишилися вдома, чим можуть допомагають Збройним Силам України: збирають гроші на пікапи, щотижня роблять десятки маскувальних сіток і тисячі окопних свічок. Вони весь час передають на південь теплі речі, продукти харчування, маскувальні сітки, пиломатеріали, дрони, оптичні прилади, шини, позашляховики. Само собою, селищна рада допомагає сім’ям тих, хто служить в армії. Коли їм треба покосити, попиляти, виорати, ми завжди поруч. Одним словом, Ріпкинська громада зробить все від неї залежне, щоб 24 лютого ніколи не повторилося. Воно і не повториться. Я переконаний, що росіяни надовго запам’ятають наш «теплий прийом»…
Головне фото Сергій Костеж для Liga.net
Джерело: decentralization.gov.ua
