Щоденник пам’яті та болю: спогади про загиблого воїна. Епізод 8
Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі восьмий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Спогад 8
Ти став для мене героєм задовго до початку повномасштабної війни, задовго до того, як віддав своє життя, захищаючи нас та нашу неньку Україну. А ще ти був моїм дарунком долі. Так я думала тоді і думаю зараз.
Ми зустрілися з тобою знову. Цього разу ти подарував мені квіти (червоні троянди). Ми прогулялися містом, випили кави. Звісно ж я не пам’ятаю про що ми з тобою розмовляли. Але пам’ятаю свої емоції та відчуття. Мені хотілося сміятися, а йдучи поряд з тобою підстрибувати, як це робила в дитинстві ( будучи маленькою дівчинкою я часто наспівувала собі під носа улюблену пісеньку й стрибала по доріжці просто тому, що мені було весело)
Я пізнавала тебе, а ти вивчав мене.
Ось ми вже на «таємничому» третьому побаченні. Наші зустрічі ставали все романтичнішими.
На роботі колеги помітили зміни в мені, в моєму настрої та зовнішності, почали розпитувати. Я розповідала спочатку мало, але навіщо слова, коли очі горять. Я бачила усміхнені обличчя колег і щиру радість. Від цього ставало ще тепліше і трішки незручно. Я боялася наврочити, помилитися, адже щастя любить тишу, а горе так голосно кричить.
Мене майже одразу вразив твій розум. Це та риса за яку я полюбила тебе найбільше. Мені здавалося ти знаєш все на світі. Я захоплювалась тобою. Так, ми були різні і це нас об’єднало , адже ми доповнювали один одного. Ти — дуже «розумний романтик», який не хотів бути самотнім, я — «емоційна мрійниця», яка вже не хотіла бути сама.
А далі…
Далі перший поцілунок на березі річки, тримання за руки і твої сильні обійми в яких я почувалася захищеною і проблеми зникали самі по собі. Ти дав мені те чого я так потребувала: безпеку, захист, турботу, ніжність, любов.
Пам’ятаю, як ми домовилися зустрітися на нашому місці. Вже сутеніло і як на зло зіпсувалася погода, пішов дощ. Я запізнювалася, а ти чекав. Я все бігала від одного дзеркала в моїй кімнаті до більшого в коридорі, оцінюючи свій вигляд, крутилася, то в один бік, то в інший. «Назарчику, твоя мама гарна?-,запитала у сина. «Ага» — почула стриману чоловічо-дитячу відповідь. А потім згадала, що забула про парфуми. Повернулася до кімнати, ще раз глянула у дзеркало (ніби за цей час доки я йшла з коридору в мене могли вирости роги). Ні все гаразд…
Одним словом я запізнювалася, але по іншому в мене ніколи не виходило, а ти все чекав. На порозі квартири, коли я збиралася вже виходити, мама дала мені парасольку (я чомусь завжди ігнорую прогнози погоди, і майже завжди забуваю про парасольку коли вона так необхідна, мабуть тому, що мені подобається гуляти під дощем. Нуууу коли тепло, звичайно…). Це була осінь і дні ставали все коротші та холодніші. Я швиденько прошмигнула під балконами у «сіру зону», зі складеною парасолькою в руках, туди, де нас ніхто не міг помітити. Ти стояв під дощем, весь змок, вода стікала струменями по обличчю й капала з кінчика носа та підборіддя. Твої руки в кишенях, а обличчя здалося суворим. «Злиться!»-подумала я. Коли ти повернув голову в мій бік й побачив мене, то посміхнувся, розправив плечі, намагаючись вдавати, що тобі не холодно. Я підбігла до тебе, обійняла. Ти був у чорній шкіряній куртці. Я припала щокою до мокрого одягу (до сих пір пам’ятаю цей дотик). І мені хотілося так стояти вічно… Тоді я відчула, що ти мій герой і я нікуди тепер тебе не відпущу.
Ти знову повернув мені віру в кохання і розбурхав почуття, які я давно поховала в собі.