Сновська громада – прикордонна територія, що має приблизно 68 кілометрів державного кордону з росією. Із початком війни майже кожен населений пункт ТГ побачив або відчув пересування ворожої техніки. Жителі громади робили все можливе, аби спинити рух, часто колони зупиняли голіруч. Інколи ворожа техніка повертала назад. У деяких випадках окупанти звіріли й обстрілювали цивільне населення. Найгірший сценарій став реальністю в селі Малий Щимель.
«Зранку 1 березня частина цієї колони рушила в напрямі села Займище, деякі люди, українці, здійснили напад на частину цієї колони, було ліквідовано машину з боєкомплектом, інші машини. Вони техніку покидали і повтікали. На жаль, ці нелюди розвернули якусь частину техніки та почали обстрілювати житлові будинки в селах Займище і Малий Щимель», — Павло Мірошниченко, перший заступник сновського міського голови.
Від подій березня минуло майже чотири місяці. Зараз складно сказати, що тут відбувався описаний жах. Спів пташок, ошатні будиночки, на вулиці бавляться діти. Утім, серед загальної картини спокійного сільського життя бачу згорілий будинок. Поряд із ним – його господарі. Їхній дім знищили орки.
«Ми були в будинку, коли це все сталося. Коли машина в них загорілася там, вони злякалися і давай на нас злість (зганяти). Як кажуть, на мирному населенні, яке тут знаходилося, яке тут по будинках сиділо, ніхто ж не виходив, бо нас попередили, що пішла колона. Коли в них загорілася машина там оця, вони всі зупинилися і почали прочісувати. Звідти повернулася БМП, звідси вийшов танк і от від цього стовпа, от бачите, стовп із ліхтарем, я якраз стояв отут, і я як побачив, що він дуло наводить сюди, я вже для них крикнув, щоб лягали. Воно летіло сюди. Отут сиділа сестра Наташина, дружини моєї. Отут Наташа була. Ми прийшли до тями, коли нас тут завалило. Звідти БМП, я не знаю, чим їм так наша хата сподобалася, що вони вистрілили в неї і вона згоріла. Вони увесь вогонь із БМП сюди сконцентрували, почали бити».
Та розтрощених будинків наляканим оркам виявилося недостатньо. Вони взялися хаотично обстрілювати вікна.
«Оце все кулі. Вона тут рухалася, вилазила, вони проїжджали тут. Вони ще нас добивали тут, щоб ми не вилізли. Це все кулі, якими вони по вікнах стріляли, бо ми тут рухалися».
Обстрілявши мирних жителів, російські військові продовжили рух. Орієнтовно тисяча військових машин того дня пройшла вулицями села. До смерті налякані жителі зі своїх погребів спостерігали за тим, як палають їхні будинки. Гасити пожежу почали після відходу військових.
«Вже коли остання колона пройшла, ми сюди прибігли, тут уже вогонь був. Звідси зайти неможливо було. Я вибив оте вікно. Які документи тут ще були, я ще зміг у вікно викинути з цієї кімнати. А дружини документи були отут і отут у нас всі документи були, в шафі документи були. Все згоріло».
Та попри складність ситуації, господарі розповідають про все пережите з усмішкою.
«Вже виплакали. Вже скільки було виплакали. Ну, що вже далі»…
На час робіт господарів цього будинку прихистили сусіди. Спільними силами жителі села змогли швидко відремонтувати всі пошкодженні хати. А зараз усі разом розбирають завали згорілого будинку. Далі в планах – будівництво нового, який також зводитимуть спільними зусиллями. На владу господарі не розраховують, єдиний, від кого вони отримали і продовжують отримувати допомогу, – місцевий староста.
«Староста наш так, староста Ларченко, він прийшов, поглянув. Він допомагав чим міг. Староста».
Сьогодення дає нам можливість залишити у своєму житті лише «своїх» людей. Тих, які прийдуть на допомогу в найскрутніший момент. Ця родина поруч має хороших сусідів, яким зараз вони надзвичайно вдячні. І завдяки такій потужній підтримці вони з позитивом будують плани на майбутнє. Майбутнє, в якому є власний будинок, найрідніші люди поряд і впевненість у завтрашньому дні. Майбутнє, в якому немає місця ненависній війні.
«Я думаю, що я дім тут побудую і буду ще перемогу тут святкувати».
Журналіст: Таліна Тарасенко
