Війна

Загинув, обороняючи Чернігів: історія про воїна Сергія Сизоненка

Того ранку 24 лютого, коли розпочалось російське вторгнення, Оксана Сизоненко з Городні подзвонила своєму чоловіку Сергію, який якраз працював на будівництві у Львові, щоб повідомити йому про те, що відбувається в місті.

У відповідь почула: «Не хвилюйся, я вже їду. Їду до вас». Доїхати він зміг тільки до Чернігова — в окуповану Городню добратися не було як. Чоловік у перший же день війни вступив до тероборони і став на захист рубежу, який розділяв його з коханою дружиною та сином і донечкою. Однак побачитися їм так і не вдалось — Сергій загинув 3 березня, коли рашисти авіабомбами «накрили» Новозаводський район міста і зруйнували одразу дві школи — 21-у і 18-у.

«Я ТЕБЕ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ. БЕРЕЖИ ДІТЕЙ»

 Оксана працює у Городнянському відділенні Державної казначейської служби заступником начальника відділу обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів. Розмовляємо в її робочому кабінеті. Колеги намагаються нам не заважати—Оксаниним горем, здається, тут пронизані всі стіни й простір.

— Я знала, що до Городні він не добереться,— каже вона.— І благала, щоб залишався у Львові. Але Сергій і слухати не хотів. Сказав: «Це не обговорюється. Я тільки до вас». Коли з Чернігова його далі не пустили, він не признався мені, що в перший же день, того самого 24 лютого пішов у військкомат і став до лав тероборони. Знайомі, як потім розказували, відмовляли його йти до війська. А він: «А що, сидіти, ховатись? А боронити хто буде?». Мені ж казав, що просто знаходиться в Чернігові й при першій же можливості добереться до Городні, до нас. І всім знайомим, хто знав, наказав, щоб мовчали, бо я переживатиму й плакатиму.

Дзвонив додому щодня. А потім в окупованій Городні через обстріли зникли світло, тепло, вода і, найголовніше — зв’язок. 2 березня Оксана дісталась на дах єдиної в місті дев’ятиповерхівки —люди підказали, там інколи можна вловити, хоч і слабкий, але сигнал мобільного зв’язку. Скільки було радості, як чоловік озвався. «Не переживай, все буде добре. Я тебе дуже люблю. Бережи дітей» — як завжди, заспокоїв її Сергій. То було останній раз, коли Оксана чула рідний голос. Всі наступні дні, коли жінка  намагалась знову додзвонитись, її старання були марні. Про те, що її коханого чоловіка вбила ворожа авіабомба, дізналась 6 березня, якраз у день народження їхньої доньки Поліни, якій виповнилось шість років.

 «У НАС НЕ БУЛО «ТИ», «Я». ТІЛЬКИ «МИ»

Жінка, не стримуючи сліз, розповідає, що 13 листопада було б 18 років, як вони з Сергієм одружились. Молоді люди познайомились, коли він допомагав Оксаниним сусідам копати картоплю. У жвавому молодіжному гурті було весело і жваво. Наступного дня Сергій вже прийшов саме для того, щоб побачити метку дівчину, яка запала в душу.

 —Одразу було зрозуміло, що маємо багато спільного,—каже Оксана.—У нас на все були однакові погляди, думки. Чотири роки, допоки я вчилася, ми зустрічалися, а потім одружилися. Народився син В’ячеслав, якому зараз 15 років і яким батько пишався як своїм помічником, своїм продовженням. А потім наш маленький хвостик— Полінка, яка є мініатюрною копією татка. Мала ні на крок від нього— приїде чоловік з роботи, а вона слідом: «Тату, тобі рушник подати? Чи молоток? Чи плоскогубці?». Серьожа казав, що його найбільша мрія у житті — побачити свою принцесу у весільній сукні. І мріяв як відведе її у школу, до першого класу.

 Сім’я для Сергія була оберегом, його надійним оплотом. Будучи майстром деревообробних станків, він працював на пилорамах, заробляючи кошти, щоб добудувати і облаштувати старенький бабусин будинок, який дістався у спадок. А коли у 2019 році в Городні почали будувати магазин АТБ, він з радістю перейшов на будівництво й відтоді їздив з будівельною фірмою, яка зводила магазини для мережі АТБ, по всій країні. Його цінували за працьовитість і талановитість—за що б не брався, все в його золотих руках виходило якнайкраще. От і 9 лютого Сергій поїхав у Львів на будівництво чергового об’єкту. Оксані було важко переживати розлуки з чоловіком. А він її підтримував: «Ми сильні. Ми удвох. Ми справимся».

 —А тепер виявляється, що сильною повинна бути тільки я, — плаче Оксана.— Я не знаю, як з цим жити. У нас не було «ти», «я». У нас було завжди тільки «ми»… Я так його просила, щоб беріг себе, бо я не зможу сама… Молила Бога, щоб повернув мені його живим — хоч пораненим, хоч скаліченим, хоч без рук, без ніг, але щоб жив… Не почув мої молитви…

ОДИН З ПЕРШИХ, ХТО ЗАГИНУВ, ОБОРОНЯЮЧИ ЧЕРНІГІВ

Після авіаудару одразу розкопати завали приміщення школи було неможливо, бо там тривали жорстокі обстріли, йшли бої. Дістали тіла Сергія та інших загиблих лише 6 березня. А декого вдалось звільнити й тільки через два тижні. За переказами побратимів по службі, в момент авіаудару Сергій знаходився на другому поверсі, в кутку шкільної кімнати. Мабуть, то була примха долі, що саме в той момент він не вийшов з двома своїми побратимами, як зазвичай, на перекур. Щось примусило його затриматись. Двоє його друзів залишились живими, їх відкинуло вибуховою хвилею від приміщення, біля якого стояли. Для нього ж затримка стала фатальною. Тоді під завалами загинуло 49 людей.

Поховали Сергія 8 березня в Чернігові, на Забарівці за допомогою волонтерів. Оксана змогла поїхати на могилу лише у квітні, після звільнення Городні, на  40-ий день після загибелі.

—Тоді на кладовищі Яцево не ховали загиблих, —каже вона. —Коли батюшка відспівував Серьожу, сказав, що він другий вбитий на цій війні, кого ховають на даному кладовищі, один з перших воїнів, які загинули, обороняючи Чернігів. Раніше воно було, мабуть, ромським. Бо там на початку я бачила розкішні пам’ятники ромських баронів. Чоловікова могила —серед соснових дерев. Їх там таких вже після Сергія багато-багато. Цивільні люди, цілими сім’ями. По табличках можна зрозуміти, де хто похований. Бачила цілу родину — мама, тато й двоє діток. І багато хто загинув саме третього березня, як свідчать надписи.

 ТАТОВА ЗІРКА НЕ ЗГАСНЕ НА НЕБІ

Дітям, каже Оксана, сказати, що їхнього татка більше нема, було дуже важко. В’ячеслав це сприйняв з мужністю маленького мужчини. А Полінці на її численні запитання довго не зважувались сказати правду, пояснювали: «Бачиш же, вороги перекрили всі дороги. Татко як звільнить шлях до Городні, так і приїде». А коли зважились сказати, що Сергій став зірочкою на небі і їх звідти охороняє, вона з сумом спитала: «Тепер він мене бачитиме, а я його— ніколи? Ні одного разочку?». Пізніше дитина почала розповідати мамі, що татко приходить до неї ночами, грається й розповідає казки, які завжди читав їй вечорами.

—Коли я поїхала на могилу, не могла втриматись, щоб не побувати біля руїн 18-ої школи,—каже Оксана.— Там серед уламків ще лежали речі й одяг. Я впізнала Сергієву куртку. На диво, вцілів його телефон. З ним тепер носиться Полінка. А в тому телефоні зберігся випадковий запис однієї з наших з ним розмов. Я не можу її дослухати до кінця. Не можу чути рідний голос, якого в житті не почую ніколи. Починаю плакати, а донька до мене: «Дихай, мамо. Дихай глибше!»… І заспокоює мене, що татко все одно з нами, що він у нас є…

Сергій мріяв, щоб дружина здала на права і водила сімейне авто. А ще дуже хотів відвезти всю родину на море, щоб учотирьох. Планували поїхати саме цього літа. Непідйомним каменем лягла на душу родини втрата батька, чоловіка, сина. Горюють батьки Сергія Марія Гнатівна та Анатолій Матвійович, не висихають сльозив  тещі, для якої він ніколи не був зятем, а найріднішим сином. З молитвою здіймають очі в небо син і донька, сподіваючись там побачити татову зірочку.

А у прихожій досі лежать на своїх місцях Сергієві речі — светр, сумка, капці. Ніби й не трапилось нічого, ніби господар ось-ось повернеться. «Намагаюсь триматись заради дітей, — каже Оксана. — Але мене вже ніби не існує. Моє життя, мою душу вкрали «рускіє асвабадітелі».

Як і душу українського народу. Не забути, не пробачити…

Джерело: Новини Городнянщини

Ще статті по темі

Back to top button