Замордовані кисневим голодом: історії 10 людей, які померли внаслідок полону в підвалі Ягідного
Світлини зі села Ягідне, що за 25 кілометрів від Чернігова, облетіли світ. Російські військові в звичайному шкільному підвалі впродовж 27 днів тримали в полоні аж 367 людей, із них – близько 70 дітей. Прикутих до ліжка чи обмежено мобільних літніх чоловіків та жінок звозили сюди на садових тачках.
Очевидці розповідають: від ускладнень, викликаних переважно нестачею кисню, тут загинуло 10 людей. Усі – старшого віку. Більшість не могли виходити на вулицю – заважали затісні проходи між рядами стільців та лавок і круті сходи. У стареньких набрякали ноги, вони не могли самостійно пересуватися.
Через брак кисню люди марили, втрачали розум, кричали, а потім – тихо відходили у засвіти.
Їхні імена та дати смерті місцеві записали на стіні в підвалі.
Тетяна Музика втратила в Ягідному батьків – Дмитра та Марію. Тато став першою жертвою шкільного підвалу. Він відійшов тихо, просто заснув. Так само тихо через вісім днів пішла з життя й мама. Зараз на місцевому кладовищі їхні могили – поряд: після звільнення села Дмитра перепоховали поруч із дружиною.
Про страшні часи і загибель людей в Ягідному нагадує вирита яма, що слугувала братською могилою.
Дмитро Музика, 91 рік: обожнював свій незвичайний сад
Дмитро Музика народився на Чернігівщині. Другу світову війну застав дитиною. Тоді активних бойових дій він не бачив – жителів його рідної Золотинки евакуювали на терени Бессарабії. Люди повернулися в рідне село після завершення війни.
У молодості Дмитро працював на взуттєвій фабриці та в типографії у Чернігові. Водночас навчався у Київському аграрному інституті на агронома. Ним і пропрацював більшу частину життя у Ягідному. Коли в 1950-х тут створили сільськогосподарське підприємство «Чернігівське», чоловік переїхав до села. У Ягідному в них із дружиною Марією народилися син та донька.
«Тато не був весельчаком, але й суворим його не назвеш. Пам’ятаю, як вечорами він розповідав нам із братом казку про трьох ведмедів. Так кумедно копіював голос кожного із них», – з усмішкою згадує донька Тетяна. Вона останні роки доглядала за батьком і матір’ю.
Коли діти підросли, Дмитро навчив їх правил догляду за рослинами, зокрема – робити щеплення. Чоловік обожнював свою справу. Він мав незвичайний сад: на одному стовбурі прищепив по кілька сортів фруктів. Формував крони-паркани, які утворювали красиві орнаменти.
Обстріли росіян пошкодили багато дерев у саду Дмитра – їх довелося спиляти.
Коли наприкінці лютого 2022 року Ягідне почали обстрілювати, родина ховалася в погребі. Однак Дмитро спускатися туди не міг – було важко ходити і він залишався в будинку.
Зранку 5 березня російські військові зайшли на подвір’я Музик. Усім, хто був у погребі, наказали йти в шкільний підвал. Дмитра, який був у хаті, привезли туди ввечері на садовій тачці.
У підвалі було багато людей. Тісно, темно, жарко. За словами Тетяни, у перші дні, поки не налагодили роботу кухні на подвір’ї, їжі майже не було. Росіяни давали свої сухпайки, але вони тверді, тому старші жінки та чоловіки не могли цього їсти. Так само важко було з туалетом: літні люди здебільшого надвір не виходили, навіть коли двері були відчинені. Тож користувалися відрами. З кожним днем сморід у підвалі ставав дедалі нестерпнішим. Там у буквальному сенсі не було чим дихати.
«Татові було дуже важко, він не міг встати, від задухи – дихати… А 9 березня вранці батько трохи поїв. Потім мені здалося, що заснув. Десь о 16 годині нам давали їсти. Я до нього, будити – а тато мертвий», – згадує Тетяна.
Дмитра віднесли на ношах додому, де його тіло пролежало ще три дні. Коли назбиралося п’ять загиблих, їх дозволили поховати на кладовищі.
Марія Музика, 80 років: найбільшою її втіхою були онуки
Марія Музика народилася в Ріпкинському районі на Чернігівщині. У Ягідному працювала на фермі, потім робітницею у полі. Згодом здобула освіту вчительки молодших класів. Стала вихователькою дитсадка. З часом – очолила його. Марія жила активно: організовувала свята у садочку, вдома доглядала господарство, ростила дітей.
«Мама любила вечорами збиратися з сусідками на лавочках і обговорювати новини. Це був такий особистий час для жінок, коли всі справи зроблені. Також ми часто ходили в кіно до сільського клубу – наряджалися, як на свято. Іноді їздили на екскурсії всім селом. Мама дуже любила ці поїздки», – каже дочка Тетяна.
На пенсії головною втіхою Марії стали онуки та праця на городі. Але здоров’я погіршувалося. У серпні 2021 року жінка перенесла інсульт, ходила з палицею. Також мала хвороби серця та слабкий зір.
Перед повномасштабною війною родина встигла придбати ліків, аби пережити ті страшні часи. Але не судилося.
Марію також привезли у шкільний підвал на садовій тачці. Коли 9 березня помер Дмитро, з яким вони прожили понад 50 років, жінка навіть не могла виразити свою тугу, попрощатися. Вона просто тихенько плакала, сидячи на лавці у підвалі, коли тіло її чоловіка забирали.
«В мами у підвалі дуже набрякли ноги. Вона такі муки терпіла… Але не жалілася. Одного дня вона похилила голову і каже: «Потримай мене, я посплю». І так заснула навіки», – розповідає Тетяна.
Марія померла 17 березня. Її тіло винесли в кочегарку біля школи. Там воно пролежало три дні. Як назбиралося шість загиблих у Ягідному, їх прикопали на місцевому кладовищі.
У Марії та Дмитра Музик залишилося двоє дітей та троє онуків.
***
Марія Бойко та Марія Цимбаліст поховані в одній могилі. Майже рік у них був один на двох хрест. Обидві Марії – бабусі Сергія Бойка. Чоловік народився в Ягідному, зараз живе в Чернігові. Місцеві знали, що жінки – його родички, тому поклали їх в одну могилу. Хоча вони померли з різницею у тиждень.
Нині чоловік привів до ладу поховання, поставив два хрести.
Марія Цимбаліст, 85 років: просиділа три дні біля руїн дому і померла
Марія народилася в селі Гнилуша на Чернігівщині. До Ягідного приїхала з двома сестрами, коли їй було 15 років. Тоді туди прибувало багато молоді – у селі відкрилося сільськогосподарське підприємство, людям давали роботу та житло. Марія доглядала за яблуневим садом, обробляла полуницю.
Марія Цимбаліст не була одруженою. Певний час жила у цивільному шлюбі. Дітей у жінки не було.
«Баба Марія була така трудівниця! У неї город був красний як писанка. Вдома, у саду, надворі – завжди прибрано, на столі – смачна їжа. Сама – усміхнена, привітна, активна. Бабуся любила повторювати, що рух – це життя. Ще у свої 84 роки могла пішки в Іванівку сходити, а це майже 8 кілометрів. Я приїжджав до неї 24 лютого, привіз продукти. Просив, щоб вона нікуди не виходила, бо почалася війна», – згадує двоюрідний онук Сергій Бойко.
Марія Цимбаліст мала проблеми зі серцем, погано чула.
До шкільного підвалу в Ягідному окупанти силоміць привезли її на садовій тачці. Марія провела там 10 днів. Коли жінці стало погано, заболіло серце, їй дозволили піти додому, фактично – піти помирати. Однак дому в жінки вже не було: його зруйнували снаряди. Просидівши три дні біля руїн на холоді, 16 березня 2022 року Марія Цимбаліст померла.
Із рідних у неї залишився двоюрідний онук.
Марія Бойко, 88 років: останні години життя – без догляду, їжі, під звуки вибухів та завивання вітру
Марія Бойко багато років працювала у місцевому сільськогосподарському підприємстві – збирала полуницю, яблука, сапала грядки, доглядала за садом. Згодом була помічницею вихователя у дитсадку. У молодості вишивала яскраві картини. Онуки Марії згадують, що бабуся дуже смачно готувала.
Марія мала чотирьох дітей. Втім, один хлопчик помер ще в один рік. Другий син – у 39. Попри горе, яке випало її на долю, Марія була чуйною до інших, кажуть рідні жінки.
Три роки тому Марія стала прикутою до ліжка. За нею доглядала онука Євгенія.
«Бабуся, хоч і лежача була, та все усвідомлювала, була при розумі. Коли почалася війна, я їй сказала про це. Вона уточнила ще: «Отой лисий напав?». Бабуся була в курсі того, що відбувається», – розповідає Євгенія.
5 березня окупанти привезли Марію Бойко до підвалу на тачці. Онука домоглася, аби бабусю поклали в одній із кімнат школи, адже в підвалі не було місця, щоби лягти.
Євгенія навідувала Марію іноді тричі, іноді один раз на день – це залежало від того, чи випускали її з підвалу.
«Пам’ятаю, як принесла бабусі манки, вона так їсти просила… Аж тут почалися обстріли. Вікна полетіли, скло в кашу нападало. Так бабуся й залишилася тоді голодною», – зі сльозами розповідає онука.
Умови перебування у полоні ставали дедалі гіршими. Підгузки закінчилися, у Марії з’явилися пролежні, які не було чим лікувати.
Зранку 23 березня Євгенія бачила бабусю живою востаннє. Тоді росіяни закрили двері підвалу на добу. Наступного дня Марія Бойко була вже мертвою.
Останні години життя 88-річна жінка провела сама у нелюдських умовах – без належного догляду, їжі, під звуки вибухів і завивання холодного вітру, що гуляв крізь вибиті вікна школи.
У Марії залишилося двоє дітей та онуки.
Анатолій Індило, 81 рік: через гамір у підвалі його останні слова неможливо було почути
Анатолій Індило народився у селі Воловиця у тодішньому Борзнянському районі Чернігівщини. Закінчив школу, вивчився на водія, почав працювати у місцевому колгоспі. Спочатку водив вантажівку, потім керував трактором та комбайном. Створив сім’ю.
У родині Індило багато працювали, обробляли город, тримали господарство. Мали багато котів. Дружина Анатолія дуже їх шкодувала і забирала додому покинутих.
За рік до повномасштабної війни дружина, з якою Анатолій прожив понад 55 років, померла. На зиму син Олександр забрав тата до себе в Ягідне.
Анатолій дуже хотів додому в рідне село. Син чекав, аби потеплішало, адже взимку татові було важко самостійно обслуговувати себе. У Ягідному Анатолія і застала повномасштабна війна.
5 березня 2022 року окупанти привели 81-річного чоловіка до шкільного підвалу.
«Мій батько був дуже працьовитий. Люди його покоління багато і важко трудилися на землі. Коли Путін напав, тато сказав мені: «Я у війну народився. Мабуть, у війну й помру». Батько дуже шкодував, що ми це все переживаємо. У підвалі він день за днем слабшав. А близько 16 години 10 березня я вийшов на вулицю, з татом залишилася моя дружина. Через деякий час вона вибігає надвір і кричить: батько помер!» – згадує Олександр.
Анатолій Індило перед смертю намагався шось сказати невістці, шепотів, але вона не могла розібрати ані слова через гамір у підвалі.
В Анатолія залишилися діти та онуки.
Разом із Анатолієм Луданим люди ховали ще п’ятьох селян: деякі померли в підвалі, інших окупанти розстріляли. Поховання – це коли треба всього за 40 хвилин викопати дві ями у мерзлій землі, покласти туди тіла, прикопати.
У той день одну могилу встигли присипати землею. Коли збиралися зробити це з іншою, – почався обстріл. Очевидці згадують, що тоді на кладовищі поламало дерева, все навкруги гуркотіло. Осколками поранило людей. Зокрема, зятя, доньку та онуку Анатолія Луданого.
Анатолій Луданий, 70 років: мріяв побачити правнука
Анатолій тривалий час жив у місті Прилуки Чернігівської області. Працював водієм маршрутного автобуса. У 1988-му з родиною переїхав до Ягідного – щоби бути ближче до сина, який одружився та оселився у сусідньому селі. Крім того, в Ягідному тоді була робота.
Останні активні роки Анатолій працював охоронцем на сільськогосподарському підприємстві.
4 березня 2022 року росіяни зайшли в погріб, де від обстрілів ховалася родина Луданих, і змусили людей піти до шкільного підвалу.
Анатолій мав проблеми зі серцем, від задухи у підвалі йому було дуже погано. У чоловіка розпухли ноги. Зять Юрій Прядко із друзями іноді виводили тестя надвір, але було непросто пройти повз десятки людей і піднятися вгору стрімкими сходами. Від нестачі кисню Анатолій марив, кричав, сварився на росіян.
На той час у підвалі померло двоє людей зі схожими симптомами, тому зять Анатолія – Юрій Прядко – попросив російських військових відпустити чоловіка додому. Там його серце і зупинилося. Це сталося 11 березня.
«У будь-кого спитайте, мій тесть був дуже доброю людиною. Він останнє віддасть, якщо потрібно… За життя Анатолій багато працював. А в останні роки мав вільний час, тож любив дивитися політичні передачі, читати пресу. Дуже хотів побачити правнуків. Але не судилося. Помер за три місяці до народження першого», – каже Юрій Прядко.
В Анатолія Луданого залишилися донька, онуки та правнук. Сина російський снайпер застрелив у березні 2022 року. Він жив у сусідній Іванівці, яка теж була в окупації. Про смерть сина батько так і не дізнався.
Пелогія Макатер, 88 років: марила, казала, що хоче когось підпалити
Пелогія Макатер народилася в Білорусі. Кілька років прожила на Уралі, де працювала разом з чоловіком. У селі Ягідне подружжя оселилося в 1961-му. Збудували дім, виростили чотирьох дітей.
Пелогія працювала на місцевому сільськогосподарському підприємстві, де вирощували ягоди та фрукти. Обробляла рослини на полі, садила та збирала полуницю, яблука.
У 2004 році помер її чоловік, діти роз’їхалися. Пелогія залишилася в Ягідному сама. Вона вірила в Бога й часто ходила до церкви, пригадують сусіди.
«Мама була спокійною, доброю, ласкавою. Ніколи нікому слова поганого не сказала. Я востаннє бачив її 27 лютого – тоді ще можна було приїхати в село. Мама дуже переживала, що війна», – говорить син Василь.
На початку березня Пелогію із сусідками та іншими селянами примусили йти до шкільного підвалу. Там їй із кожним днем ставало дедалі гірше: боліло серце. За словами сусідів, за кілька днів до смерті Пелогія почала марити через нестачу кисню – зокрема, казала, що хоче когось підпалити. 13 березня Пелогія тихо померла.
У неї залишилися двоє дітей та онуки.
Наталія Нікуліна, 77 років: хотіла поїхати на могилу сина в Крим
Наталія Нікуліна народилася на Чернігівщині. Коли їй було три роки, разом із мамою переїхала до Криму. Там закінчила школу. Жила у Джанкойському районі, працювала на виноградниках, а потім у шкільній їдальні.
На Чернігівщину Наталія повернулася з молодшим сином, старший залишився у Криму. Село Ягідне обрала тому, що там була робота та безкоштовне житло. Жінка працювала в садовій бригаді: збирала яблука, доглядала за саджанцями.
Після окупації Росією Криму старший син Наталії вирішив залишитися там. Згодом до нього приїхав молодший брат, який помер на півострові через хворобу. Матір на поховання сина не приїхала, вона планувала відвідати могилу навесні 2022-го. Але почалася повномасштабна війна…
Наталія Нікуліна стала п’ятою жертвою підвалу. Жінка пересувалася з палицями, тому окупанти везли її в полон на садовій тачці. Так само – на тачці – везли жінку помирати до будинку односельців. Здоров’я Наталії різко погіршилося через брак кисню у підвалі. Вона померла 14 березня.
«Наталя була моєю сусідкою. Як і багато людей у селі, займалася домашнім господарством. Любила квіти, особливо півонії. Наталя була доброю, справедливою. Завжди в обличчя казала те, що думає», – згадує сусідка та подруга Валентина Місюра.
У Наталії Нікуліної залишилися син та онук.
Павло Даценко, 86 років: займався спортом, планував утеплити дім та відмовитися від газу
Павло Даценко народився на Хмельниччині. Закінчив школу, відслужив строкову службу в Казахстані. Одружився, народилося двоє доньок.
У 16 років старша дочка поїхала навчатися до Чернігова. Їй дуже сподобалося місто, вона розхвалювала його перед рідними. Тож і решта родини перебралася на Чернігівщину, оселилися в Ягідному – там була робота і давали безкоштовне житло.
Спочатку родина жила в державному будинку. Потім отримали ділянку під забудову, де Павло Даценко власноруч збудував дім.
Чоловік багато майстрував із дерева. Коли вийшов на пенсію, робив грубки селянам. У 2022 році планував утеплити будинок, щоби повністю відмовитися від споживання газу.
Павло Даценко був дуже активним: займався спортом, ще у 84 роки саморобним плужком орав город, возив дрова. Пив чаї з трав, цікавився народною медициною. Павла Даценка місцеві називають найактивнішим старцем у селі.
Востаннє онук Олександр Рень бачив дідуся 19 лютого 2022 року.
«Дід казав мені, що росіяни будуть гіршими за німців у Другу світову. Його батьків розкуркулили і відправили на Соловки свого часу. Тож він із дитинства розумів, хто такі росіяни… Потім ми зідзвонювалися. Востаннє говорили 4 березня. Наприкінці розмови дідусь сказав, що може й не побачимося вже, ніби передчував смерть», – згадує онук.
5 березня росіяни наказали Павлові йти до шкільного підвалу. Звідти він двічі ходив додому, хотів там залишитися, але окупанти не дозволили. Востаннє повернувся до підвалу сумний та нахмурений. Став гірше почуватися. Олександр думає, що росіяни могли бити дідуся. Він перестав виходити надвір, згодом почав марити. А за кілька днів, 20 березня – помер.
«Після звільнення села я перепоховав дідуся. Коли ексгумували тіло, його годинник на руці ще працював. Не час йому було помирати, не час», – сказав Олександр.
У Павла Даценка залишилося двоє дітей, онуки та правнуки.
Надія Будченко, 69 років: чотири дні пролежала у кочегарці, де до цього збирали тіла
Надія Будченко народилася в Козелецькому районі на Чернігівщині. Закінчила школу, вийшла заміж, народила доньку. Згодом переїхала з родиною до Ягідного. Як і більшість людей – через роботу та житло. Надія працювала каменщицею, згодом – на сільськогосподарському підприємстві. Також їздила на ринок у Чернігів продавати яблука.
Надія дбала про комфорт родини. На пенсії жінка доглядала за правнуком, коли інші родичі були на роботі.
6 березня Надію теж привели у підвал. Там її здоров’я погіршилося. Розпухли і відмовили ноги. Від нестачі кисню почалося марення. Ліків росіяни не давали. Коли Надії стало дуже зле, на ношах її винесли у кочегарку, де зазвичай зберігали тіла перед похованням. Коли окупанти дозволяли, жінку навідував зять Володимир. Приносив поїсти, але вона майже нічого не їла, просто лежала. Так провела чотири дні і померла 28 березня.
«Мама все життя тяжко працювала. То робота, то ринок, то городи, то господарство. Прийде натомлена, ні на що інше часу вже не вистачало… У молодості вона вишивала картини хрестиком, такі гарні були. Мені її дуже не вистачає», – каже донька Любов Іващенко.
Надія Будченко не дожила двох діб до звільнення українськими захисниками села Ягідне. Інші члени її родини вижили. Втім донька через нестерпні умови життя в підвалі важко захворіла – в жінки відмовили нирки, її ледве врятували. Зараз Любов проходить процедуру діалізу тричі на тиждень.
Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових.
Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Авторка: Наталія Найдюк, Українська правда
