Життя на межі: повсякденність Чернігівської області під час війни
«Війна перевернула все. Якщо раніше пріоритетом для мене, та і кожного місцевого жителя, був розвиток рідного села, то тепер головне – вижити», — староста Тур’янського старостинського округу Олександр Артюшенко.
Чернігівщина – область, життя в якій фактично можна назвати таким, що перебуває «на межі» війни та відносного миру. Щоденно росіяни обстрілюють території прикордонних населених пунктів, звичний ритм життя місцевих на відносно безпечних територіях руйнують тривоги, ну і, звісно, не варто забувати про інфопростір, який складається з новин воєнних.
У цьому матеріалі ми розкажемо вам, як це: жити та працювати в реальності війни, коли твоя область існує в подвійному світі, де моменти відносної безпеки прикордоння щодня нищать прильоти ворожих мін, а у місцях куди не долітає — не спокійно через вереск повітряної тривоги.
Робота старости населеного пункту в умовах війни:
Олександр Артюшенко староста прикордонного Турянського старостинського округу.
«Я прийшов на свою посаду ще до початку повномасштабного вторгнення, у мене була величезна кількість планів, я був надзвичайно вмотивований. Моєю головною метою була допомога людям, як би банально це не звучало. Я прийшов старостою в рідні місця, чудово знав всі ці проблеми, розумів, як можна їх вирішити. У мене були деякі напрацювання стосовно розвитку села та і громади загалом, тому я розумів як і куди я хочу рухатись. Для мене основним напрямком діяльності був благоустрій села, бо у нас така жахлива дорога від райцентру до нас, тут люди своїми машинами бояться їздити, а що вже про водіїв міжміського громадського транспорту говорити. І що найважливіше у нас навіть виходило – в 2022 році ми вже мали виготовлену проєктно-кошторисну документацію для ремонту дорожнього покриття, також перед початком великої війни ми виграли гранд у розмірі 125 тисяч гривень. Все тільки-тільки починало складатись», — розповідає староста Тур’янського старостинського округу Олександр Артюшенко.
Звісно, війна в Україну прийшла не в 2022 році. Фактично, вона розпочалась на нашій території в 2014, історично – ще раніше. Утім, навіть попри це чимало українців до останнього не вірили в те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення. Для прикордоння Чернігівщини, що тривалий час перебувало під суттєвим впливом Росії та Білорусі, факт початку великої війни був доволі стресовим та відносно неочікуваним.
«Чесно кажучи, йдучи на посаду, я не дуже думав про те, що це прикордоння. Важливо розуміти, що для жителів прикордонних регіонів росія та білорусь тривалий час були дійсно «братніми народами», адже в людей там були рідні, вони ходили та їздили до них в гості, дехто скуповувався в сусідніх країнах, часто переїжджали туди люди, шукали кращого життя. І воно якось так не було в думках, що почнеться війна повномасштабна. Проживши все життя на прикордонні я і сам, зізнаюсь чесно, не дуже вірив, що війна почнеться», — зазначає староста Тур’янського старостинського округу Олександр Артюшенко.
Та повномасштабна почалась. Дійсно, тривалий час країни-терористи росія та білорусь доволі активно формували «позитивний образ» для жителів прикордонних українських регіонів. Місцеві тут слухали вороже радіо, дивились канали «братів»-вбивць та часто спілкувались з родичами, що жили на території цих країн, що, звісно, також значно впливало, формуючи певні проворожі наративи. Утім війна доволі агресивно та швидко розставила все на свої місця.
«Коли почалась війна все перевернулось. Ти ж не можеш жити життям мирним, коли щодня чуєш прильоти, правда ? Війна перевернула все. Якщо раніше пріоритетом для мене, та і кожного місцевого жителя, був розвиток рідного села, то тепер головне – вижити
Я з родиною живу в селі Тур’я. Ну тут відносно спокійно, в будь-якому разі не прилітає, то і добре. Але кілька разів на тиждень мені потрібно їхати в ті населені пункти, які росіяни обстрілюють з різних видів озброєння. Для мене це вже така відносно звична річ – іншого варіанту нема. А от моя родина дуже сильно переживає. І якщо двоє моїх діток не повністю розуміють що відбувається (воно може і на краще), то дружина та батьки (вони живуть недалечко від мене) надзвичайно нервують, коли мені треба їхати. І це найважче. Я вже, мені здається, звик до того, що тут відбувається, в будь-якому разі, я не відчуваю тривоги. Але коли думаю про те, як там мої рідні, як вони думають, що тут зі мною, коли я поїхав, то стає якось неспокійно. Хочеться набрати, сказати, що зі мною все добре, що скоро повернусь. Але зробити я цього не можу, бо в місцях, які росіяни обстрілюють дуже поганий зв’язок, якщо він є взагалі.
Родина – моя найбільша підтримка та опора. Оце те, що я точно можу сказати наразі. Бо все інше в умовах війни стало другорядним та таким, що в будь-який момент може змінитись», — підсумовує староста Тур’янського старостинського округу Олександр Артюшенко.
Робота вчителя початкових класів в умовах війни:
Катерина Захарченко вчителька початкових класів Тур’янської гімназії.
«Я мама і вчителька початкових класів. Це така моя робота (сміється). Звісно, до війни життя було кардинально іншим в обох «професіях», — вчителька початкових класів Катерина Захарченко.
Тур’янська гімназія, в якій працює Катерина Захарченко, наразі, зважаючи на безпекову ситуацію, працює лише в онлайн-форматі. Заклад розташований в населеному пункті, що знаходиться за 16 кілометрів від кордону з ворогом.
«Навчання малечі – це те, чим я фактично живу. Коли ти вчитель початкових класів, то на тобі лежить дуже велика відповідальність, адже ти фактично стаєш шкільною мамою для своїх учнів, вчиш їх всього. І я це дуже любила. Уроки в класі, пояснювати щось, підходити до кожного та допомагати. Все змінилось в моїй роботі ще з початком карантину, коли діти вперше пішли на дистанційне навчання. Утім порівняти той стан, який був під час навчання та те, що відчуваєш під час того, як в країні триває війна — неможливо. Це абсолютно різні речі», — ділиться вчителька початкових класів Катерина Захарченко.
Наразі, зізнається жінка, найбільшу увагу в своїй роботі вона фокусує на тому, аби віднайти нові підходи до навчання дітей, адже наша реальність змінена, а разом з нею значних змін зазнає і професія жінки.
«Думаю, говорити про те, що з початком повномасштабного вторгнення все кардинально змінилось не варто, адже це і так кожному зрозуміло, ми всі існуємо в одній реальності. Звісно, змінилась і специфіка моєї роботи. Оскільки я працюю в навчальному закладі, що розташований менш ніж за 20 кілометрів від кордону з ворогом, то про очне навчання не йдеться. Ми навчаємо дітей онлайн. Це складно. Ми ніби всі за такий тривалий час і призвичаїлись, і всьому уже навчились, але всеодно так хочеться повернутись до шкільних класів. Дитинка, яка приходить у перший клас, фактично вчиться всьому з самісінького початку. І я, це моя робота, розумієте, навчити її. А як я можу вчити, якщо нема контакту з дитиною ? Як їй можна поставити ручку ? Як їй пояснювати щось на пальцях ? Як переглянути, що вони там пишуть в зошитах ? Як поглядити десь, коли треба ? Та звісно, що ніяк. Я намагаюсь знаходити нові підходи, адже усвідомлюю, що я маю таку саму відповідальність перед малечею та їх батьками як і тоді, коли було очне навчання. Звісно, моя робота залишається такою ж – навчити. Тільки от в умовах війни це вже зовсім інший процес. І потрібно шукати нові рішення. Цим я і займаюсь, цьому зараз приділяю надзвичайно багато часу, бо любов до професії не проходить, незалежно від формату навчання. І це, як на мене, головне», — підсумовує вчителька початкових класів Катерина Захарченко.
З бізнесу у волонтерство:
Оксана Дегтярьова чернігівська волонтерка.
«В мирному житті я була дизайнеркою. Сьогодні я – волонтер», — чернігівська волонтерка Оксана Дегтярьова.
«Міцна родина та успішний бізнес – найголовніше, що мені дав мирний час. Звісно я це все дуже цінувала та ціную. Чесно, я була дуже щаслива. Та я і зараз щаслива, просто трохи інакше», — розповідає чернігівська волонтерка Оксана Дегтярьова.
«Творчість – те, що я дуже люблю. Це і вилилось в моїй довоєнній професії. У сфері я уже 24 роки, звісно за цей час було багато всього. Крайньою точкою стало створення власного швейного підприємства зі створення сумок. Я дуже багато себе вкладала в цю справу. Зараз на це, звісно, значно менше часу. Це та робота, яка не може набриднути, бо я не просто робила щось нудне. Це творчість, а вона мотивує працювати більше», — розповідає свою історію чернігівська волонтерка Оксана Дегтярьова.
Під час спілкування жінка розповіла, що волонтерство в її життя прийшло тоді, коли почалося повномасштабне вторгнення, адже вона просто не могла дозволити собі нічого не робити, коли бачила як багато людей потребували її допомоги.
«Просто у мене така натура. Спершу сидячи в підвалі з родиною, я корегувала вогонь наших хлопців по ворожих позиціях. Коли росіяни відійшли з території Чернігівщини, певне перше, що я зробила – відвезла свіжі булочки до людей, які жили в місцевому мікрорайоні Бобровиця. Коли я побачила, як ці люди, що пережили стільки всього, їдять ці булочки і як дякують, я зрозуміла, що зараз я потрібна тут. З цього і почався мій волонтерський шлях. Зараз мій двір перетворився на хаб допомоги, кілька разів на тиждень відбуваються роздачі для різних категорій населення. У мене навіть є команда волонтерів, які мені допомагають. Я обрала для себе цей шлях, адже я відчуваю, що зараз я потрібна саме тут, людям. Хоча і творчу роботу в своєму шоурумі з пошиття сумочок я теж продовжую. Хоча там мене, звісно, значно менше. Всю себе я вкладаю у волонтерку», — підсумовує чернігівська волонтерка Оксана Дегтярьова.
«Війна – тригер. Хто і як діятиме – передбачити складно», — коментує ситуацію психологиня Інна Чистенко.
«Не існує єдиного правильного варіанту дій: як, кому і що робити в умовах війни. Це ми чудово простежуємо в усіх трьох історіях. Кожен переживає війну по-своєму, і реакції можуть бути різними: у когось це допомога іншим, хтось обирає зануритись у вивчення чогось нового, дехто кардинально змінює свою реальність, є звісно і такі, що нічого не роблять. Важливо розуміти, що не можна засуджувати ні себе, ні оточуючих», — підсумовує психологиня Інна Чистенко.
Таліна Тарасенко
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.