- Хлопці, ви ще обов’язково про мене почуєте – життя тільки починається, — сміючись розповідає ветеран Євген Смага.
Євген Смага ветеран російсько-української війни, у березні 2022 року чоловік, внаслідок «прильоту» міни в окоп, де він знаходився разом з побратимами, залишився без кінцівки, наразі замість ноги у чоловіка протез. Лежачи у лікарняній палаті Євген пообіцяв своїм побратимам не здаватись і що вони обов’язково про нього почують.
У цьому матеріалі ми спробуємо розказати, яким військові бачать цивільне життя після пекла війни та що проходять на шляху до соціалізації.
- 24 лютого 2022 року я був на роботі – це був маршрут Київ-Чернігів-Семенівка, який я так і не зміг виконати до кінця. Десь о 12 годині дня, не доїжджаючи до Семенівки кілометрів 20, на зустріч мені виїхала колона колісної і гусеничної техніки росіян, — розповідає ветеран Євген Смага.
24 лютого Євген Смага повернувся додому, до Чернігова. А вже за кілька днів добровольцем став на захист України – брав участь у боях за Чернігів.
- Розкажіть, будь ласка, про своє поранення. Наскільки воно серйозне ?
Звісно до розмови з Євгеном я готувалась – читала про його історію, вивчала інтерв’ю, які з ним записували колеги журналісти та чудово розуміла, що подібні розмови для нього не нові. Утім як напряму поставити запитання про відірвану під час виконання бойового завдання кінцівку я не знала. Тож запитала так як змогла. Про свої переживання стосовно цієї теми та того, як правильно запитати Євгену розказала одразу.
- Так прямо потрібно було і запитати (ред. після цієї фрази Євген починає сміятися). Це ж факт – у мене немає ноги, я з протезом. Що тут ходити довкола. У березні 2022 року, коли тривали бої за Чернігів, нам в окоп прилетіла 120-та міна. Від цього «прильоту» двоє – 200, троє – 300. Я та мій побратим, зараз я називаю його «брат», бо ми дуже зріднились, залишились без однієї ноги. А третій травмований, Олег, за кілька місяців помер в лікарні, — ділиться ветеран Євген Смага.
Після цього хвилювання мене «відпускає».
Консультант-терапевт з військової та кризової психології Наталія Павленко пояснює, у спілкуванні на подібні теми між цивільними та ветеранами переживання та страх – цілком природні. Важливо не боятися проговорювати свої почуття та просити пояснити військового як в тому чи іншому випадку вчинити краще, як для нього самого буде комфортніше.
- Не бійтесь говорити, не бійтесь визнавати, що не розумієте як краще вчинити, не бійтесь запитати. Поясніть, що хотіли б допомогти, якщо така потреба є, утім попросіть порадити як вчинити краще і чи потрібна ця допомога взагалі. Не «лізьте в душу», слухайте, спостерігайте за реакцією. Якщо людина не пускає вас в свою історію, отже вас в ній не має бути, — зазначає консультант-терапевт з військової та кризової психології Наталія Павленко.
Після «прильоту» в окоп почався тривалий шлях лікування та реабілітації Євгена.
- Спершу я 21 день проходив лікування в Чернігові. Я пам’ятаю до мене в палату зайшли лікарі аби сказати, що у мене немає ноги. Я відповів «знаю, можете не продовжувати». Після чого мене запитали чи планую я ходити на протезі. Справа в тому, що для того аби зробити протезування мені потрібно було провести операцію реампутації – обрізати ногу вище коліна, бо те, що залишилось у мене не давало змоги встановити протез. Ми обговорили це все і я погодився на реампутацію, сказав лікарям: «звісно робимо, мені потрібно ходити, мене чекають великі справи, — сміючись розповідає ветеран Євген Смага.
З Чернігівської обласної лікарні Євгена перевели у військовий шпиталь, а потім в Київ. Кілька серйозних операцій чоловіку зробили в столиці. Опісля лікування продовжили у Вінниці – робили перев’язки та проводили решту необхідних для реабілітації процедур. Відновлення продовжували в Немирові, там Євген пробув два з половиною місяці.
- За увесь період реабілітації, це десь півтора року, я переніс 8 операцій. У вересні 2022 року вперше одягнув протез. Колінний вузол з Великобританії, стопа з США, збірка – українська. Заново ходити навчився за чотири з половиною місяці. Спершу навіть носив з собою про всяк випадок милиці аби не послизнутись десь, — розповідає ветеран Євген Смага.
За кілька хвилин нашого діалогу Євген перепрошує у мене та говорить, що на деякий час потрібно перервати дзвінок.
- Вибачте, я працюю в таксі, оце саме зараз не можу знайти пасажира. Ви не проти, якщо я зараз наберу йому аби зрозуміти де шукати, а вже потім перенаберу Вам і ми продовжимо діалог ?
Коли Євген має вільний час — працює у таксі. Без проблем їздить на «автоматі». На роботу влаштувався, бо після трьохденного «відпочинку» зрозумів, що щось потрібно міняти, адже лежати на дивані з телефоном в руках – не його варіант.
- Коли я уже отримав протез, пройшов курс реабілітації, оформив усі необхідні документи на виплати, ну загалом – зробив усе, що потрібно було зробити, я зрозумів, що щось в моєму житті не так. Я проводив увесь свій вільний час удома на дивані. І от ти лежиш на цьому дивані, з телефоном в руках і просто спостерігаєш, як ранок змінюється на вечір і так по колу. Коли я провів в такому режимі три дні, то чітко зрозумів – пора щось змінювати, — розповідає ветеран Євген Смага.
Перший робочий день у ролі таксиста у Євгена був 20 лютого 2023 року — відтоді чоловік майже щоденно їздить вулицями Чернігова, спілкуючись з містянами та дивуючи людей своїм прагненням жити активним життям та працювати, незважаючи на те, що у нього протез. Реакцію пасажирів передбачити складно, утім це Євгена не лякає, адже він впевнений у своїх силах.
- Бувають випадки, коли пасажири дійсно не помічають. Дехто просто не звертає увагу, тобто, я знаю, що вони побачили, утім на цьому – все. Коли везу військових, то вони якось одразу розуміють, що і до чого, кажуть щось типу «наш», там далі уже свої діалоги, професійні так скажемо (ред. після цих слів Євген починає сміятися). Ну а частіше за все ті, хто помічають, хвалять та дякують, мовляв «вдячні тобі за захист», «молодець, що не здався». Дехто починає жаліти – для мене найнеприємніший варіант розвитку подій, — ділиться ветеран Євген Смага.
Під час розмови про людські реакції Євген підмічає, що правильної моделі поведінки тут не існує – все залежить від людини, як від цивільної так і від самого ветерана. Утім для нього оптимальний варіант – коли оточуючі не звертають на його інвалідність уваги. Він не потребує допомоги постійно, якщо розуміє, що не стане сил впоратись самостійно – попросить. Жаліти – найгірший варіант.
- Коли ви бачите, що у людини протез не потрібно все кидати і бігти допомагати, при цьому не запитавши дозволу. У мене була купа подібних ситуацій, коли мені випадкові перехожі хотіли чимось розрадити, утім я цього не потребую і прямо про це говорю. Звісно, бувають ситуації,коли розумію, що потрібне чиєсь «плече». До приладу взимку, коли слизько, мені важкувато ходити на протезі, але у таких випадках я прошу про допомогу сам – прямо кажу друзям,щоб вони підстрахували, , — ветеран Євген Смага.
Консультант-терапевт з військової та кризової психології Наталія Павленко пояснює, що почуття жалості у випадку взаємодії з людьми, що травмовані внаслідок війни – недоречна модель поведінки. Не варто акцентувати увагу на травмах, адже в першу чергу це – люди і в більшості випадків вони не потребують від вас особливої взаємодії чи надлишкової турботи.
- Якщо чітко зрозуміло, що без вашої допомоги людина не впорається – варто спробувати допомогти. До прикладу, якщо ви бачите, що вона, скажімо, впала і не має змоги сама піднятись, то можна зреагувати. Якщо вам просто здається, що потрібна якась підтримка – краще перепитайте. Факт того, що людина на протезі, без кінцівки або в спеціалізованому візку не означає, що вона потребує від вас якихось дій. Не потрібно жаліти, «ойкати», співчувати, опускати очі, відвертатись. Контролюйте себе та свою поведінку.
Якщо хочете про взаємодіяти – краще виразіть своє щире захоплення, якщо таке бажання є, подякуйте за службу, посміхніться. Будьте щирими та уважними, — зазначає консультант-терапевт з військової та кризової психології Наталія Павленко.
Та разом з тим Наталія Павленко зазнає, що певна специфіка у спілкуванні між цивільними та ветеранами існує, адже фактично ці дві категорії суспільства перебувають у критично різних умовах життя. І для того аби допомогти військовим швидше та простіше адаптуватись до цивільної реальності варто бути уважними та щирими, а також пам’ятати основні правила людської взаємодії.
Ветерани бачать цивільне життя через «приціл гвинтівки».
- Повертаючись до цивільного життя ветерани певною мірою переносять війну до нього. Коли людина перебуває у воєнних умовах всі її життєві функції перелаштовуються на режим фактично виживання.
Гостра стадія адаптації до цивільного життя триває до двох місяців. Тобто це той період, який людині потрібен для того аби хоча б частково звикнути до того, що наразі вона не на передовій. Якщо ж ми говоримо про військових, що приїжджають у відпустку, то це зовсім інше – такі люди переживають стрес в умовах цивільного життя протягом короткого часу перебування у ньому — у них нема часу аби призвичаїтись,— розповідає консультант-терапевт з військової та кризової психології Наталія Павленко.
Наталія Павленко пояснює, що в умовах війни життя можна образно поділити на «свій» та «чужий», де свій – це твої побратими та посестри, які тебе розуміють, розділяють твою реальність, а «чужий» — це всі решта, цивільні в тому ж числі. Разом з тим ветерани постійно відчувають небезпеку, це також модель поведінки, яку вони переносять через воєнні умови, в яких вони тривалий час існували. Простіше кажучи вони постійно «на стрьомі» — готові діяти у разі небезпеки. Також військові, що повертаються до цивільного життя можуть відчувати постійну втому, проблеми з пам’яттю, забудькуватість, агресію, проблеми з переживанням та вираженням емоцій, як позитивних так і негативних. Часто буває так, що тиша для них є нестерпною.
- Однозначно пояснити, що відчувають військові, які повертаються у цивільне життя неможливо. Те про що ми говоримо зараз – доволі типові прояви, які простежуються у більшості. Утім передбачити як психіка тієї чи іншої людини реагуватиме та перелаштовуватиметься на різку зміну умов доволі складно, — зазначає консультант-терапевт з військової та кризової психології Наталія Павленко.
Важливо зважати на те, на якому рівні вибудовані ваші взаємини з військовим, адже якщо ви член його родини, то ви можете дозволити собі бути ближче та спілкуватись на інтимніші теми, аніж якщо для цієї людини ви знаходитесь у ролі незнайомця.
- Не існує загальних правил взаємодії цивільних з військовими. Все дуже індивідуально. Утім, певне, я можу виділити, що людям потрібно бути щирими та уважними. Не бійтесь говорити, не бійтесь визнавати, що не розумієте як краще вчинити, не бійтесь запитати. Поясніть, що хотіли б допомогти, якщо така потреба є, утім попросіть порадити як вчинити краще і чи потрібна ця допомога взагалі, — акцентує консультант-терапевт з військової та кризової психології Наталія Павленко.
Також Наталія Павленко наголошує на тому, що не варто жаліти. Зазвичай військові цього не люблять. Вони потребують поваги та визнання своєї роботи. Утім у цьому також важливо тримати баланс – спостерігайте за емоціями та намагайтесь зрозуміти, як на це реагує ветеран.
«Мене чекають великі справи».
Лежачи у лікарняній палаті після ампутації ноги Євген Смага сказав своїм побратимам:
- Хлопці, ви ще обов’язково про мене почуєте – життя тільки починається, — сміючись розповідає ветеран Євген Смага.
Благодійний похід на Говерлу, під час якого Євген, разом з побратимами, зібрали 10 мільйонів гривень на закупівлю необхідного обладнання для підрозділів, в яких вони проходили службу, світовий рекорд зі стронгмену, участь у міжнародних змаганнях — Євген Смага не підвів побратимів, про нього знають на Чернігівщині та далеко за її межами.
- За рік я побув на Говерлі. У Мадриді ми поставили світовий рекорд у складі команди. Також я приймав участь у всіх можливих силових змаганнях – «Сильні України», «Північний форпост», «Кубок Серцевіру». Побув в Вашингтоні, бігли 10 кілометрів марафон, побратими бігли, а я цю дистанцію пройшов, бо у мене нема спортивного протезу. В Ісландію ми злітали, ходили по горам, за тиждень пройшли 60 кілометрів.Зараз готуюся до забігу – 20 травня поїдемо в Бельгію, долатимемо шлях у 20 кілометрів. Всі побіжать, а я піду пішки, бо поки не маю спортивного протезу, — ділиться своїми планами ветеран Євген Смага.
Спорт, ветеранська «двіжуха» та спілкування з людьми – такий рецепт соціальної адаптації Євгена Смаги.
Допомога ветеранам на Чернігівщині.
- Євген Смага один з найактивніших ветеранів Чернігова. Його історія про нескореність та силу духу. Але бувають і кардинально інші ситуації та люди. Наше завдання – допомогти всім адаптуватись та жити на повну, навіть після пережитих жахів війни, — розповідає Оксана Петренко — заступник директора департаменту соціального захисту населення Чернігівської ОДА.
Наразі в Україні діє ряд Державних програм та установ діяльність яких спрямована на надання необхідної допомоги ветеранам та їх родинам. Зокрема такі проєкти існують і на Чернігівщині.
- Для допомоги ветеранам, з різних питань, у нас в області діє Чернігівський обласний центр ветеранів війни. Це обласна структура, основним завданням якої є сприяння адаптації військових до цивільного життя. У цьому центрі можна отримати послуги психологічної та фізичної реабілітації також проводяться різноманітні тренінги, — розповідає Оксана Петренко — заступник директора департаменту соціального захисту населення Чернігівської ОДА.
Також наразі в Чернігові активно проводяться лекції для працівник різноманітних структур, робота в котрих передбачає взаємодію з військовими. Основне завдання навчання – розповісти цивільним про основні правила взаємодії з ветеранами аби обом сторонам було, наскільки це можливо, комфортно та плідно співпрацювати.
- Нещодавно свою роботу розпочав проект для сімей військовослужбовців. Він організований Чернігівською ОДА, спільно з організацією «КАРІТАС. Чернігів», також підключились фахівці з Чернігівського обласного центру ветеранів війни. Основне його завдання – сімейна реабілітація для родин військовослужбовців. Програма проекту складається з п’яти етапів. До нього входить і психологічні тренінги, як окремо для кожного члена родини, так і в групах. Також організовані виїзні сесії, — розповідає Оксана Петренко — заступник директора департаменту соціального захисту населення Чернігівської ОДА.
В Чернігові активно діє ветеранський простір «Серцевір». Представники цього ком’юніті ставлять перед собою завдання організувати максимально комфортне середовище для ветеранів війни, в якому фахівці надають необхідну допомогу в питаннях психологічної, фізичної, соціальної адаптації, а також юридичної допомоги для ветеранів.
- Наразі Держава та місцеве самоврядування активно працюють над тим аби розробити програми та проєкти, які дозволять ветеранам та їх родинам соціалізуватися та активно розвиватися в тій чи іншій життєвій сфері. Головне у цьому – бажання самих військових, адже ми розуміємо, що після пережитого на війні повернутися до відносно мирного життя складно. Утім ми, цивільні, маємо максимально допомагати їм у цьому, — підсумовує Оксана Петренко — заступник директора департаменту соціального захисту населення Чернігівської ОДА.
Як приклад Державної програми, що допомагає у соціалізації військових – «грант для ветеранів та членів їх сімей». Її ідея в тому, що учасники війни, що отримали інвалідність внаслідок бойових дій, а також члени їх родин можуть отримати кошти на втілення своїх бізнес ідей в рамках урядового проекту «єРобота».
Євген Смага став одним з тих, кому одобрили заявку на започаткування власної справи. Наразі ветеран російсько-української війни готується до відкриття власної атомийки у Чернігові.
Таліна Тарасенко
