ВійнаВійна (Відео)

Стріляйте в нас, але тільки не в дітей: жителька Старої Басані –про окупацію рашистами (Відео)

Село Стара Басань Бобровицької громади Чернігівської області знаходиться неподалік Києва. Воно стало своєрідним щитом, не пропустивши рашистів до столиці. Сюди окупанти зайшли 1 березня й одразу почали набивати вулиці селища своєю технікою, займали всі адміністративні будівлі та вривалися до будинків місцевих жителів.

«Увечері десь о 5-й годині такий гул стояв, що страшно було вийти з хати. Вони зайшли, ховали техніку свою всюди. Настільки було це страшно, не можна передати словами. Ми ховалися в погріб. Бо було страшно від того, що вони їдуть, колони одна за однією, було багато, наче хотіли набити своєю технікою все село», — Інна Сіра, багатодітна мати, жителька села Стара Басань.

Першу ніч пані Інна разом із чоловіком і п’ятьма дітьми провели в погребі. А вже 2 березня до них в оселю прийшли окупанти.

«Було страшно, бо вони йшли з автоматами та стріляли по всьому, що бачили. Брали людей у полон, так і мій зять потрапив до них, потім вони прийшли і привели його до нас. Нам було страшно, ми закривалися. Спершу думали, якщо закрита хата, то вони не зайдуть, але де там. Ми затуляли вікна і все що могли, сиділи тихенько, але коли так сидиш і чуєш, що хтось іде та стріляє з автомата, то не знаєш, куди себе подіти просто. Діти біля мене плачуть, ми всі перелякані. Їх було четверо чоловіків і двоє ще під’їхали на БТР. Цілу годину четверо моїх дітей і мій чоловік стояли під автоматами. Вони шукали якихось диверсантів, якихось бандерівців. Ходили по всіх кімнатах і приміщеннях. Завели чоловіка в погреб, я думала вже, що живим він не вийде. Пропонували дитині гранату, давали в руки та казали «Я бы тебе ее подарил, но она не сувенирная». І дитина тремтячими руками її брала, бо не хотіла, але їм відмовити було неможливо. Бо він стояв і казав «Если вы что-то скажете, я вас всех расстреляю». Я вже казала їм: якщо ви хочете нас розстріляти, то стріляйте в нас, але тільки не в дітей», — Інна Сіра, багатодітна мати, жителька села Стара Басань.

Той день став мало не найстрашнішим у житті багатодітної родини, тож пригадувати події без сліз мати не може. Навіть після того, як більшість рашистів пішла, в будинку вони залишили конвойного.

«Вони сказали: ми підемо далі, по сусідах, а ти сторожи сім’ю. Навіщо нас стерегти, ми так і не зрозуміли. Як з’ясувалося потім, вони пішли до нас у сарай, постріляли гусей, прострелили нещасному поросяті рило», — Інна Сіра, багатодітна мати, жителька села Стара Басань.

Дісталося і автомобілю, який стояв на подвір’ї, рашисти обстріляли його та пробили колеса, аби ніхто вже не зміг більше на ньому їздити.

«Оцей конвойний сказав, що його звати Дмитро, що прийшов сюди заради грошей, а вдома його чекають мати та дівчина. Я його питаю: «Навіщо? Невже гроші вартують того, щоб вбивати дітей? Ти ж напевно також хочеш повернутися до своєї мами та дівчини, щоб у вас були свої діти. Але ж ти прийшов сюди, в Україну, щоб стріляти нас. Але ж ми такі ж люди» На що він відповів, що він кадровий військовий, він вчився і це його обов’язок», — Інна Сіра, багатодітна мати, жителька села Стара Басань.

Окупанти довго не могли повірити, що це звичайне українське село.

«Вони дивувалися, що у нас, наприклад, у хаті є вода, бо коли я ставила чайник, то він так дивився на мене, начебто це якісь чудеса. І сам факт, що біля двору в нас асфальт. Але їхали вони постійно ґрунтовими дорогами», — Інна Сіра, багатодітна мати, жителька села Стара Басань.

Далеко окупанти не пішли, а оселилися в сусідів навпроти. Родина вирішила тоді перейти в інший будинок разом із дітьми, але приходити до подвір’я все одно доводилося, бо треба було годувати худобу, яка залишилася. Запаси, які були вдома, також допомагали вижити родині.

«У нас там було своє сало, картопля, морква, буряки. Не було лише хліба. Але я вдячна нашій старості, вона безстрашна, дай їй Бог здоров’я. Вона під кулями разом із сином автівкою їздила до Бобровиці і там усе що могла купити привозила. Навіть купували за власні кошти. Мої діти до війни майже не їли, а коли почалася війна – мамо, хліба давай», — Інна Сіра, багатодітна мати, жителька села Стара Басань.

Навіть після звільнення села від окупантів вони ще боялися відкривати вікна та здригалися від гучних звуків. Утім, хатня робота та порання по господарству повертають їх до звичного ритму. Головне, кажуть, аби ці жахи більше не повернулися, а з усім іншим можна впоратися.

Журналіст: Марина Кирієнко

Оператор: Сергій Бутько

Ще статті по темі

Back to top button