Радянський рух опору на Чернігівщині: міфи та дійсність

Улюбленим заняттям радянських істориків було створення міфів. Розтиражовані книгами, газетними статтями, по радіо, художніми фільмами та телебаченням, міфи чіпкими реп’яхами в’їлися у свідомість мільйонів та ще й досі продовжують там жити. Одним із них є міф про «всенародну боротьбу в тилу ворога під керівництвом Комуністичної партії».

До творення цього міфу в повоєнний час долучилися й ті високопоставлені комуністи, хто повинен був організувати підпільний і партизанський рух на Чернігівщині, але особливо в тяжкі місяці літа 1941 року не зміг цього зробити. Вже на папері в мирний час той же Олексій Федоров вибудував струнку систему діяльності «підпільного обкому партії», що нібито керував «підпільними райкомами», всіма партизанськими загонами та підпільними групами. У цю штучно вибудувану систему вписували лояльних до себе підлеглих, котрі, зцементовані фактично круговою порукою й покірністю, вже після війни писали все, що їм наказували.

Тих, хто випадав з цієї чітко розробленої системи фальсифікацій, уже в повоєнний час або ігнорували, або жорстоко переслідували. У будь-якому випадку доступ до обласних газет і радіо для тих, хто мав іншу думку ніж Федоров, був перекритий. Тож вони мовчали до свого скону або почали говорити тільки після його смерті, а то й взагалі після розпаду Радянського Союзу.

Загалом певна частка підкореного нацистами населення Чернігівщини прихованим чином усе-таки демонструвала до окупантів ворожість і вдавалася до несистемних дій, які можна розцінити як саботаж і терор. Однак такі дії, що дійсно траплялися, комуністична влада приписувала виключно собі. Тож будь-яке пошкодження військового майна гітлерівців або його крадіжка, чи навіть убивство декого з окупантів, з часом перетворювалися мало не на добре організовані й масштабні операції «народних месників» і сприяли створенню ілюзії «масової й всенародної боротьби». Однак, як свідчать неупереджені факти, через такі дії «земля під ногами окупантів не горіла», і вони почувалися (насамперед у містах) доволі впевнено та безпечно.

Стараннями повоєнних фальсифікаторів перетворити все, що відбувалось під час окупації, на «всенародну боротьбу проти фашистів під проводом комуністів» дивним чином випали десантні групи, заслані Українським Штабом Партизанського Руху (УШПР), розвідвідділами фронтів та загони, підготовлені НКВС.

Часто траплялося й так, що тих, хто дійсно боровся проти гітлерівців, вже по війні чекало величезне розчарування, а то й справжня трагедія: їхні заслуги не визнавалися, а вся діяльність приписувалася іншим.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Чернігові заводитимуть унікальний перший радянський трактор «Запорожець»

І ще одне питання. Чи завдали «червоні» партизани Чернігівщини відчутної шкоди нацистам? Це питання після вивчення звітів партизанських загонів про свою бойову діяльність, які вони подавали до обкому партії та до ЦК КП(б)У, має доволі однозначну відповідь: загалом пасивні в здійсненні великих бойових операцій, «червоні» партизани вдавалися не так до боїв із ворогом, як до терористичних і господарських операцій. Їхніми жертвами ставали фактично беззахисні колаборанти — сільські старости, місцеві охоронці порядку (прозвані у народі «поліцаями») — всіх їх радянська влада надзвичайно демонізувала. Дуже часто жертвами нападів ставали громадяни з чітко вираженими національними поглядами, гамузом зараховані до так званих зрадників, а також поодинокі гітлерівські військові чи їх невеликі групи, рідко коли окремі цивільні чини нацистської окупаційної влади, чомусь масово названі в документах «комендантами». Випадки боїв із військовими підрозділами були вкрай поодинокі.

Переважно об’єктами диверсій партизанів і підпільників ставали насамперед лінії дротового зв’язку, авто-, мото- та гужовий транспорт. Серед найзначніших втрат, завданих партизанами нацистам, були диверсії на залізничних шляхах. Ось тут їм дійсно вдавалося масово організовувати аварії ворожих поїздів, передусім військових.

Але без вигадок не обійшлося і тут: у радіограмах до УШПР про одну і ту саму вдало здійснену диверсію на залізниці одночасно повідомляли одразу по кількох інстанціях, через що кількість знищених ворожих поїздів множилася в геометричній прогресії.

Найпопулярнішими серед партизанів «операціями», якщо їх так можна назвати, були «господарські». Їхня суть в тому, що доводилося мало не щодня роздобувати продукти харчування – не секрет, що молодий організм і значні фізичні навантаження на свіжому повітрі потребували їжі – причому не просто сухарів, а харчів більш калорійних.

Тож набіги на села перетворилися на найпоширеніші операції в партизанській діяльності. Мародерство, що неодмінно супроводжувало такі дії, викликало зневагу серед місцевих жителів до партизанів, а дуже часто – й ненависть. Спроба боронити своє оберталася для селян трагедіями: «червоні» партизани, частина яких була народжена поза Україною, місцевих за це називали «зрадниками», «агентами гестапо» тощо. Їх погрожували вбити, а іноді й вбивали.

Крім того, беззахисному населенню перепадало й від нацистів, які спрямовували на них свій гнів за дії «червоних» партизанів. За вбитого свого вояка чи кількох гітлерівці знищували цілі хутори й села. Таких прикладів на Чернігівщині більш ніж достатньо.

Однак немає жодного факту, що свідчив би про те, що партизани захистили жителів цих сіл чи хуторів від розправи карателів. Спричинивши своїми необдуманими діями загибель сотень мирних громадян — невинних жертв нацистського терору, — «червоні» партизани за появи карателів зазвичай тікали, не приймаючи бою.

Не слід забувати, що в арсеналі гітлерівців (а, крім того, на Чернігівщині були ще й мадярські військові, які брали активну участь в антипартизанських операціях) були й інші форми покарання населення за дії партизанів: розстріли заручників, арешти з утриманням в тюрмах і таборах, колективні чи індивідуальні штрафи, спалення окремих хат, конфіскація худоби тощо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ніжинський університет відкриває музей радянського побуту

Після вигнання німецької армії з території Радянського Союзу та після завершення війни вирішили підсумувати все зроблене «червоними» партизанами. Але вже тоді документи, які писало партійне керівництво області, наповнилися сумнівними висновками, неймовірними домислами та відвертими фальсифікаціями.

І це продовжувалось усі наступні роки – аж до початку 1990-х років, коли почали з`являтися окремі статі, присвячені історії «червоного» партизанського руху на Чернігівщині. Зокрема, вперше були видані у нецензурованому вигляді спогади деяких учасників партизанського руху, зокрема щоденник одного з перших організаторів Миколи Попудренка.

Але слід зазначити, що узагальнюючих документальних робіт про партизанський рух на Чернігівщині під час Другої світової війни нині фактично не існує. Однак вони вкрай потрібні, оскільки час розвінчання міфів, на яких трималась радянська тоталітарна система, настав уже давно…

Михайло Жирохов, історик, науковий співробітник Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського.