Громадський транспорт або черга по щось інколи стають майданчиками для розмов незнайомих між собою людей. Причому найчастіше їх заводять пенсіонери. І теми різноманітністю не вирізняються. Здебільшого про тяжке життя, дорожнечу, болячки, погану й невиховану молодь…
Потім у якусь мить лунає фраза: «А от раніше було…». І тоді на обличчях більшості ситуативних співрозмовників з’являються усмішки та починаються ностальгічно-нафталінові історії про найсмачнішу в світі ковбасу по 2.20 і про те, як у Радянському Союзі добре жилося.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Щоб чоловічі штани були на дивані – роздуми про жіноче щастя
Схожа історія. Якось у соцмережі натрапила на колаж із давніх сільських фотографій – глечик сохне на паркані, акуратно застелене залізне ліжко в хаті та гумові калоші на ґанку. І під колажем купа коментарів, причому різних. Але більшість на зразок: «це ж наше дитинство, от би туди ще хоч на трішки, які ж ми тоді були щасливі» й тому подібне. А хтось взагалі описав історію, як, гостюючи в селі в бабусі, подібного засланого ліжка навіть торкнутися боявся. Причому це переповідалося, як якесь супердосягнення.
Зараз зовсім не хочу накликати гнів більшої частини представників старшого покоління й тих, хто ностальгує за згаданим періодом. Але людська природа влаштована так, що з часом негатив минулого із ближніх поличок пам’яті перекладається на дальні, забуті й не завжди освітлені. Бо носити мішок старих пожовклих і вже не актуальних проблем разом із торбою сучасних негараздів ніхто не хоче й не буде. Бо є нові труднощі, сучасні. Ймовірно, саме через це любителі дешевої ковбаси майже ніколи не згадують того факту, що по неї доводилося стояти кілька годин у черзі. Більше того, бігати, шукати блат і вигризати в прямому значенні слова треба було майже весь товар. Та це лише малесенький споживацький епізодик. Бо були в тій радянській історії речі значно страшніші: голодомори, репресії, переслідування, мільйони зламаних доль… Ті, хто відмахнуться і скажуть, що не пам’ятають такого, нехай з’їздять у село і поспілкуються зі старенькими людьми. На щастя, очевидці тих страшних подій ще живі. І їхні історії будуть зовсім не про згадану ковбасу чи показушні першотравневі демонстрації. А про життя без прикрас і каторжну працю в колгоспі від світанку до смеркання.
Ця публікація, звісно, не для того, щоб збурити певну верству населення. Більше того, сучасне суспільство і життя ніхто не ідеалізує, бо насправді маємо вагон і маленький возик нерозв’язаних проблем у кожній сфері, хоч яку зачепи. Але, ностальгуючи, не варто підмінювати поняття. Бо пенсіонери згадують із теплотою 70-ті й 80-ті роки передусім тому, що тоді вони були молоді, здорові, закохувалися і всі проблеми здавалися до снаги.
Так само люди, які хочуть хоч ненадовго повернутися в дитинство, сумують не за сільським багном чи роботою на городі, а за бабусями, їхніми казками й найсмачнішими у світі пиріжками чи млинцями з печі. Бо тільки цим можна пояснити тугу за комуністичним минулим.
Якщо ж у когось інші мотиви, і ностальгія саме за колошами та сільською вбиральнею у мороз, то мерщій кидайте міські квартири з усіма зручностями й інтернетом та переїжджайте відроджувати богом забуті хутори. Там тогочасного колориту, хоч греблю гати – починаючи від ґрунтових доріг і крамниць, у кращому випадку, за кілька кілометрів від оселі.
Ось тільки цікаво, чи багато охочих знайдеться?
