Життя надто коротке, щоб витрачати його на нехороших людей, погані звички й сумнівні справи. Існує з десяток інтерпретацій цієї фрази. Але з чим точно не поспориш, так це з істиною, що життя дійсно коротке. Особливо починаєш всерйоз над цим замислюватися коли йдуть в інші світи рідні, друзі, знайомі. Смерть – це ефективний детонатор думок. Це явище спонукає нас всерйоз замислитися над пріоритетами.
Що дійсно важливе? Чи на правильному ми шляху? Може варто щось змінити?
Здається, ти вхопив Бога за бороду: живеш в своїй галактиці, зраджуєш принципи моралі, відвертаєшся від друзів, забиваєш болт на родину – аби тільки тобі було добре. І тут раптом «клац»… І все – тебе немає. Тебе фізично не існує. Ти вже не зможеш вибачитися ні перед ким. У тебе вже ніколи не буде і секунди для того, щоб щось сказати родині, дітям, батькам. Ти точно нічого не зможеш змінити. Все. Тебе немає. Ти помер. А разом з тобою померли і всі твої помилки, пріоритети, справи і косяки. Щоправда певний час відлуння твого життя ледь чутно дзвенітиме в серцях тих, для кого ти щось значив. Хто тебе дійсно любив і поважав. Але час все стирає…
Або ще так. Ти весь час думаєш про заробіток, про те, щоб родина жила в комфорті, щоб був хліб і до хліба, щоб діти були вдягнені і ситі. Щоб хоча б не гірше, ніж у людей. Ти любиш свою родину. Любиш по-своєму.
Ти денно працюєш, як проклятий.
Постійно на роботі, на заробітках. Копійка до копійки. У тебе немає часу на такі дрібниці як шкільні свята, де донька вперше співатиме пісню. Тобі ніколи сходити на футбольний матч, де в основному складі гратиме твій син. Син до самого кінця гри – до фінального свистка буде шукати тебе очима і серцем на трибунах… Але так і не знайде.
В тебе не виходить приходити на родинні дні народження. Ти заробляєш. Родина має тобі бути за це вдячна і всі повинні тебе на руках носити. Минають роки. Ти починаєш відчувати дивний холодок в родинній атмосфері. Потім тебе перестають сприймати. Діти вже нічого від тебе не чекають. Холодний туман…
Найболючіше, що діти вже навіть тебе не чекають з роботи. Ти дискредитував себе назавжди. Ти став чужим.
Ти це помічаєш.
Ти стурбований.
Щось пішло не так. Ти починаєш думати про те, що варто б змінити ситуацію. Але… в один із пізніх вечорів ти як завжди повертаєшся додому і тебе автомобілем збиває п’яний чиновник. Смерть настає миттєво. Хоч ти й переходив дорогу по пішохідному на зелений колір світлофора, але в поліцейських сводках фігурує інформація про те, що ти сам вискочив на проїжджу частину, що ти був п’яний і взагалі…
Ці подробиці тебе вже цікавити не будуть. Як і все інше.
Тебе немає.
Ти більше (!) ніколи не зможеш обійняти своїх дітей. Не скажеш теплих слів дружині. Ти так і не прийдеш на жодне шкільне свято. Як і раніше – футбольні матчі будуть проходити без твоєї присутності.
Як і раніше – тебе не буде вдома…
Життя прекрасне. Але воно часто несправедливе, непередбачуване й до болі коротке…
Не марнуйте час на щось неважливе. Не вмикайте режим «гівнюка», частіше говоріть один одному теплі слова, приділяйте більше уваги близьким і не корчіть із себе ображених індиків…
Воно того не варте.
Ми не знаємо, що буде з нами навіть через 5 хвилин…
А які у вас пріоритети?
Павло СОЛОДОВНИК
