Волонтери – це особливі люди. Вони завжди там, де важко і потрібна допомога. Причому підтримують інших за покликом серця, а не з примусу. І доволі часто, привозячи потрібні речі іншим, ризикують своїм життям і здоров’ям. Але інакше не можуть, бо волонтерство для багатьох стає стилем життям. Серед таких – чернігівка Наталка Орлова.
Вона почала волонтерити з перших днів повномасштабного вторгнення. Бо сидіти склавши руки і просто спостерігати за тим, що відбувається довкола, не могла.
«Побачила оголошення в Фейсбуці, що потрібні ліки. Записала відео із закликом, що треба одне одному допомагати. Відгук був, люди почали скидати гроші. Ми з моїм сином, якому 13 років у травні виповнилося, збігали, купили потрібні ліки та відвезли адресату. І далі закрутилося…
Почали люди звертатися з проханнями допомогти самотній бабусі, інваліду чи ще комусь. Бувало, що люди просили підтримати своїх родичів, яких не встигли вивезти, або чернігівцям, які не хочуть виїжджати. Історій багато.
Тож намагалися допомагати – закуповували продукти, ліки і під обстрілами возили. Також одних людей допомагали перевезти, інших забрати із розбомблених будівель. Відвозили їх до бомбосховищ, а потім цих людей відправляли в евакуацію.
Із часом почали звертатися військові. Кажуть: «Знаємо, що ви чернігівський волонтер». Тож так взялися допомагати нашим захисникам. Із першої танкової бригади хлопці попросили ліки. Допомогли. Воду також передавали, що в запасі мали. Чернігівські військові, які перебували в Бахмуті чи інших гарячих точках, також зверталися.
До речі, я постійно викладала відео і зараз це роблю, в яких звітую про зроблене і ділюся планами», – в коментарі для ЧЕline зазначила Наталка Орлова.
Вона каже, що зайнялася волонтерством ще й тому, що не змогла б собі пробачити, якби просто виїхала з Чернігова в найтяжчий час і нічого доброго не зробила б для людей і рідного міста. Характер не той.
«Також чоловік у мене призовного віку. То, мабуть, одружувався не для того, щоб дружина втекла. Син теж заявив, що без батьків не поїде. Сказав, що допомагатиме нам, і справді допомагав. І така остаточна крапля була в ухваленні рішення, щоб волонтерити, коли на третій чи четвертий день прилетіло в сусідній будинок. Наш будинок здригнувся добряче, то син наступного дня казав, що стрьомно засинати, бо боїться, що затруситься будинок. І тоді я зрозуміла, що робитиму все що зможу, аби наші хлопці на фронті перемогли. Бо ми – тил. І поки є їжа, нікуди не виїжджаємо. Тому всією родиною вирішили залишатися», – розповіла пані Наталія.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Взятий у полон на Чернігівщині росіянин розповів про нацистів, бандерівців і «освобождєніє» магазинів (Відео)
Сімейний підряд приносив неабияку користь. Адже в Наталії ушкоджена рука, то важкого вона піднімати не може. Її чоловік зголосився бути водієм і вантажником, а син готував їсти, поки батьки розвозили допомогу.
«До речі, син також приймав вантажі за нашої відсутності. Ми йому казали: «Костя, приймай». Він і розвантажував сам. Щоправда, легковушки.
А перший вантаж 20 тонн прийшов до нас на початку війни. Встигли мені його доправити», – згадує волонтерка.
Поступово до Наталії з родиною почали приєднуватися друзі. Щоправда, нині дехто з них уже на свої справи переключився, багато хто пішов на роботу. Але є дівчата, які працюють разом із Наталкою. «У нас така невеличка команда утворилась. Постійно співпрацюємо з іншими дівчатами-волонтерами, які також постійно допомагають. Така в нас взаємопідтримка», – сказала вона.
До речі, Наталія вже створила та зареєструвала благодійну організацію – Благодійний фонд «Північний янгол».
«Зробила це навіть не тому, що війна. Я й раніше думала довго, чи слід, чи не слід благодійністю займатися. А тепер зрозуміла, що не покину цю справу і після війни. Нині плануємо формат нашої діяльності, аби зробити її максимально ефективною. Зокрема, надаємо допомогу адресно. Знайомимося з людьми, дізнаємося історію і потім вирішуємо, допомагати чи ні. Бо бувають люди, які дурять. Є не нужденні, а просять про допомогу. Є люди, які просто запитують: «А що у вас є?» Відповідаємо, що такий підхід не спрацьовує. Скажіть, що вам треба, і ми скажемо, є воно чи нема. А не так, що дайте, що у вас є. Є такі, які телефонували під час війни і просили ковбаси, кави, цигарок… То нічого, що обстріли, проблема з продуктами… І до таких людей я не їздила, бо майонез, ковбаса, цигарки і кава – не їжа першої необхідності. Були такі, що телефонували і просили: «Привезіть продуктів, бо в магазинах дорого». А я де беру ці продукти? А були такі, що просили допомогти батькові-пенсіонеру. Відповідаю, що нині немає змоги доїхати, але питання тримаю на контролі. То у відповідь: «Так зараз сам під’їду». А тоді мій чоловік сказав: «А чому якщо він може до нас приїхати, то не може заїхати в магазин?», – ділиться спогадами волонтерка.
Нині турбот теж вистачає. Зокрема Наталія з однодумцями збирає речі для сіл, що найбільше постраждали від російської агресії, – для Іванівки, Ягідного, Лукашівки.
«Продукти в ці села підвозять, а от із речами є проблеми. Але все, що до нас приносять, ми, звісно, перебираємо, бо трапляється і мотлох. По Чернігову допомагаємо багатодітним, сім’ям із дітьми-інвалідами, та іншим категоріям, бо нині їм скрутно. Військових підтримуємо, але більше одягом, ліками, взуттям, турнікетами, бандажами, ліхтариками, павербанками тощо. Із великих придбань – купували тарілки для зв’язку, допомогли назбирати коштів на один дрон, один викупили і передали й один купили з нуля», – розповіла Наталія.
Отакі неспокійні волонтерські будні. Але завдяки цим небайдужим людям кожен день наближає нас до нашої перемоги.
Ірина Осташко
