Чернігівська журналістка Олена Лазун із перших днів повномасштабної війни перебувала в рідному Чернігові. Тому вона сповна відчула на собі весь той жах: постійні обстріли, авіаційні бомбардування, порятунок життя в холодному підвалі та суцільний страх від усвідомлення того факту, що це справжня війна…
Своїм болем, переживаннями та емоціями Олена Лазун ділилася зі своїм щоденником. Нещодавно цей щоденник війни став книжкою.
Про війну, обстріли Чернігова і книжку – далі в інтерв’ю.
Олено, розкажи, будь ласка, про перший день повномасштабної війни. Як дізналася про початок війни?
Про початок війни дізналася від брата. Він подзвонив десь о 7-й годині ранку. Сказав, що в місті волає сирена і чути вибухи. А ми чомусь не чули. В нашому районі якось погано працював сигнал тривоги. В перші дні ми зробили найбільшу помилку. Ми зволікали. Не вірили, що все це надовго. Чекали, що ось-ось усе закінчиться. Ми втратили дорогоцінний час. Треба було вивозити дітей із Чернігова ще 24-го лютого, коли ми чули тільки віддалені вибухи. Але ми залишилися. Залишились і вже наступного дня переїхали з комфортної квартири в темний і холодний підвал. А потім – суцільний жах. Наш район постійно обстрілювали. У мій будинок поцілив снаряд, пробив стіну в підвал. Зникло опалення, відключили газ. Згодом зникла вода і електроенергія. Колись затишні квартири перетворилися на справжні «бетонні коробки». Те, що ми боялися втратити в мирному житті, в умовах війни виявилося абсолютно непотрібним.
Як народилася ідея написати книжку?
Не було ідеї. Я просто писала. В телефоні в нотатках записувала те, що відбувалось із моєю родиною. Не могла не писати. І не тому, що я потім не згадала б увесь цей жах. Я потім просто не захотіла б усе це згадувати. А це важливо. Щоб люди прочитали про те, як війна буквально за лічені дні руйнує життя маленької родини. Про помилки, які ми зробили. Можливо, це комусь допоможе в майбутньому. Головна ідея: цивільним – не місце на війні. У них немає шансів. Цивільні – це жертва. Завжди.
Які саме моменти описуєш у книжці?
У книжці описую все, що відбувалось із нами в ті страшні тижні. Здебільшого емоції, якісь побутові моменти. Що їли, чого боялись, куди бігли. Наше життя перетворилось на жах. Навіть не вірилося, що це насправді, що це реальність. У ХХІ столітті таке твориться?! Ні, не може бути. Так думали ми.
А реальність була така:
Цитата з книжки:
«Я кожного дня в останні три доби на межі нервового зриву.
Напруження настільки сильне, що я відчуваю його кожною клітиною свого тіла.
Коли чую вибухи – шлунок стискається так, наче його хто вузлом зав’язав.
І цей стан пружини, яку стиснули, не відпускає ні на хвилину.
Коли сьогодні летіли на Чернігів бомби та ракети, я наче заклякла.
Обхопила голову руками і так сиділа увесь час, поки гупало вибухівкою об землю.
Це жахливе відчуття безпорадності шалено пригнічує.
Просто прибиває до підлоги.
Коли ти, мати, не можеш забрати своїх дітей з цього пекла.
Ось вони сидять поруч і слухають війну».
Трішки побутових моментів.
Цитата з книжки:
«Ніжно-рожева Катрусина курточка зовсім брудна. Не можу випрати. Потрібен цілий день, щоб висохла. Не маю стільки часу. Раптом сирена і треба бігти, а куртка мокра. Ми зараз не можемо собі дозволити таку розкіш, як прання.
Тому і ходить моя принцеса Катруся в брудно-рожевій курточці. То й нехай. Зараз це аж ніяк не хвилює.
Єдине боюсь – зовсім загубити той ніжно-рожевий колір. Боюсь, що зникнуть всі яскраві барви з нашого життя, а все навкруги буде брудне.
Бруд – це колір війни».
Про сирену. Нещодавно в чернігівських пабліках жваво обговорювали тему «сирени» – варто чи не варто вмикати. Хтось говорив про те, що не варто, бо це, мовляв, лякає людей. Ось моє ставлення до сирени.
Цитата з книжки:
«Мені не страшно, коли виє сирена.
Страшно, коли її немає.
А ти знаєш, що вже десь щось летить.
Але ти почуєш його вже, коли буде пізно тікати.
Якщо летить ракета – є лічені секунди, щоб за кілька кроків вскочити у підвал.
Снаряди ти почуєш, коли вони будуть розриватись поряд. Але найстрашніше, коли в повітрі щось свистить.
Це летять міни.
Їх чуєш тільки за кілька секунд до прильоту.
Коли вже пізно ховатись.
Не встигнеш.
Можеш тільки лягти і закрити голову руками.
Можливо пощастить».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Львові експонують інформативний фрагмент літака, збитого над Черніговом (Фото)
Чому саме така назва?
Це щоденник. Нашого існування в перші тижні війни. Наших емоцій. Побутових моментів. Страхів. Це щоденний опис того, як війна день за днем, годину за годиною руйнувала життя маленької чернігівської родини. В мене було багато варіантів, як назвати книжку. Але врешті-решт я прийшла до банального «щоденника». Так одразу стає зрозуміло, про що йдеться в книжці. Це справді всього лише щоденник.
Чи плануєш презентувати свою книжку?
Я зараз живу не в Чернігові. Планую якнайшвидше повернутись до рідного міста. Якщо на той момент ще буде цікавість у громади до моєї книжки – залюбки зроблю презентацію.
Чи є в планах ще писати?
Так, звісно, я планую писати і далі. Все моє життя – це написання текстів. Сюжети, репортажі, статті… Але саме цей період мого життя мав бути описаний у книжці.
Віриш у Перемогу? Що чекає Україну в найближчі роки, на твою думку?
Я понад усе вірю в Перемогу! Я вірю в наших воїнів. Вірю в ЗСУ. Я знаю, що Перемога буде наша! А у найближчі роки Україну чекають зміни. На краще. Війна нас всіх змінила. Ніколи не буде вже так, як раніше. Ми не дозволимо. Нас чекає ще велика боротьба всередині країни. Маємо очистити державу від зрадників. Маємо все це пережити. Все буде добре! Україна понад усе!
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Спілкувався Павло Солодовник
