У кожного українця – своя історія війни. У чернігівки Міли Киселиці теж є своя. Вона 6 лютого поїхала з сім’єю на відпочинок і залишилася там на рік. Не опускає руки, а навпаки, займається усім чим може, допомагає чернігівцям і військовим, мріє про те, що обов’язково повернеться додому і буде відбудовувати країну для дітей і комфортного життя.
Про все – в інтерв’ю.
Розкажіть про себе: як звуть, ким працювали і як почувалися до 24 лютого в Чернігові?
Мене звати Киселиця Міла. Я працювала та й зараз продовжую бути директоркою театру тіней «Verba Shadow», також є міжнародним тренером зі стрибків у спеціальних ботах Kangoo Jumps, а ще мамою і дружиною.
До 24 лютого, скажу чесно, я була серед тих людей, які трохи кіпішували й інтуїтивно почала відчувати, що буде війна, ще у січні.
Розпочну з того, що моя сестра вже 16 років зимує в Дахабі (це таке фридайвінгське селище. Фридайвінг — підводне плавання із затримкою дихання). І ми з сім’єю планували відпустку – на день народження (6 лютого) нашого сина полетіти до сестри.
Оскільки відчуття були в мене трошки панічні, то я хотіла забрати з собою своїх батьків і батьків мого чоловіка. Пішла до них і просила поїхати всім разом до Єгипту, начебто святкувати. Але мене ніхто не послухав. Тому полетіли тільки втрьох.
Уперше в житті ми взяли квитки лише в один бік, бо в нас у Чернігові бізнес, і ми ніколи його не залишали надовго. А тут отак от.
Поїхали на два тижні, і коли ці два тижні закінчилися – вирішили ще залишитися на 7 днів. А далі ми вже не взяли квитки, бо 24-го почалася війна..
Чим ви займалися цей рік у Дахабі?
Перші два місяці я була в оціпенінні, сподіванні на 2-3 тижні… У Чернігові під час артобстрілу в березні загинув дідусь Женя (батько чоловіка). Переживання, вивезення всіх батьків до нас…
І я розумію, що маю шукати роботу, бо театр був на паузі і, звісно, ботів для проведення тренування Kangoo Jumps в мене не було…
Із квітня я знайшла підробіток онлайн – копірайтером англійською мовою, це була проєктна робота, але, на жаль, на два тижні.
Потім моя кар‘єра стрімко пішла «вгору» – і я почала працювати прибиральницею. Паралельно мене запросили вести театр тіней для діток у дитсадку. Цей увесь двіж рятував на початку і був як «медитація на мінімалках». До речі, в Дахабі прибиральниця – це елітна професія, оплата до падіння єгипетського фунта становила $8/годину (житло тут можна зняти за $250/місяць).
Почала плавати професійно з елементами динамічного фрідайвінгу. Отримала перший сертифікат Padi з scuba diving. Почала займатися йогою в гамаках і зробила трохи посуду з глини. Малий пішов на пів дня в садок, у якому я працюю.
Потім стало сумно і лячно від думки, на що я витрачаю час – це я про прибирання. І наприкінці літа я звільнилася. Пройшла одне навчання і отримала грант від програми для жінок підприємців UWE- hub ( Ukraine Women Entrepreneur) за свою роботу. Паралельно досі веду дитячу театралку @verbashadow (гроші віддаю на донати). Що стосується театру тіней, то за весь період було кілька онлайн-замовлень. А як реанімувати на повну потужність, я досі не знаю. Немає сил, думок, енергії на це.
Приходить розуміння, що не можу більше жити без Kangoo Jumps. І дякуючи колезі та тренеру Альоні Сіленок я почала проводити тренування, тому що вона передала мені боти.
На свій день народження відвозила гуманітарку в бедуїнські поселення. Досвід неоднозначний. Відростила волосся. Рятували пляж і море від розливу нафти.
Живемо у дворі з бедуїнською сім‘єю – круто, нам пощастило, що вони дуже люблять нашого сина.
Тілом тут, душею – вдома. Плануємо повертатися, тому й не поїхали кудись у Європу. В Дахабі ясно, що бонусів фінансових жодних, крім моря і свободи.
Це якщо коротко.
Як взагалі люди сприймають українців і чи знають про те що росія напала на Україну? Як налаштовані?
Варто зазначити, що єгипетський туристичний ринок був налаштований на росіян, або, коректніше, на російськомовних людей. У Дахабі російськомовне ком’юніті дуже потужне, тому що на зиму багато приїжджало і українців, і росіян, і білорусів, і європейців. Виходить така ситуація, що до війни ніхто не розрізняв українців і росіян. І тільки зараз нам кажуть єгиптяни «спасибо», а ми виправляємо «дякуємо», тобто ми почали вчити їх української.
У Єгипті заборонені всі мітинги й акції (тому не дозволяють виходити і збиратися гурбою). Але всі розуміють, що відбувається в Україні, хоча цю тему просто всі оминають і все.
Ми тут спілкувалися з єгиптянами, які здають квартири, то вони нам сказали, що тепер почали розрізняти українців від росіян, тому що наші більш привітні і приємні люди. Але все-таки тут більше проросійські настрої.
Чи зустрічаєте росіян на своєму шляху?
Чоловік моєї сестри – росіянин. Наші російські родичі адекватні, вони ще з 2014 року сприйняли інформацію так, як є. І зараз чоловік сестри допомагає зі зборами і давав завжди гроші на допомогу чернігівцям. Я надсилала гроші волонтеру, який вивозив чернігівців із міста. Плюс ми жили в його будинку, поки не розуміли, що робити далі.
Загалом зараз важко говорити про «хороших рускіх», але в Дахабі багато росіян і на моєму шляху зустрічаються ті, в яких непоплавлений мозок. Вони адекватні. А з туристами чи з якимись неадекватами я не спілкуюся. Це я розказую тільки свій досвід і як тут люди вживаються.
Чи вірите в Перемогу України? І яким бачите майбутнє країни та Чернігова зокрема?
Звісно, вірю в Перемогу, інакше не може бути. Це питання часу, на жаль. І найбільше всього мене вбиває те, що ми втрачаємо велику кількість класних людей і інтелігенції. Бо з росії люди з мізками повтікали, а гинуть тільки низькоерудовані чи як їх назвати. А в нас навпаки, на жаль. І хочеться, щоб це якнайшвидше закінчилося.
Я знаю, що після Перемоги буде складно. Нам потрібно, щоб відкрилося друге дихання, бо буде багато роботи, і наше завдання – зробити для наших воїнів так, щоб вони не почувалися непотрібними, щоб відбудова починалася правильно. І в нас вибудовувалися інші цінності, я сподіваюся що дітки, які побудуть в європейських країнах, повернуться додому. Вони звідти винесуть найкраще та принесуть це у нашу країну.
Якщо казати про нашу сім’ю, то ми живемо в Дахабі і все чекаємо, коли ці 2-3 тижні закінчаться. Для себе вирішили, що не будемо асимілюватися. Хоч і подалися на візи в Канаду, бо ми – артисти і хочемо виступати, але не плануємо десь оселятися. Просто вирішили дочекатися, коли стане більш-менш спокійно і можна буде повернутися в Україну.
Тому я вірю, що в нас буде класне майбутнє і в нас класна країна. Але на нас чекає колосальна робота. Повернемося та відбудуємо країну з новими силами.
Спілкувалася Наталі Солодовник
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
