Звільнення Пісок: погляд з боку «Шахтарська»

Показовий судовий процес над бійцями батальйону «Торнадо» — а фактично з розформованого «Шахтарська» — в черговий раз поставив питання про ефективність застосування добровольчих батальйонів МВС в ході війни на Донбасі.

Нам вдалося поспілкуватися з чернігівцем — одним з бійців батальйону «Шахтарськ», який на умовах анонімності погодився розповісти про одну з операцій батальйону — участі в звільнення 24 липня 2014 року селища Піски Донецької області.

«Виїхали з бази на звичайних автобусах, пару машин, пару вантажівок. Приїхали вночі в поле до військових. Заїхали на ферму, наше місце ночівлі, як нам сказали, 2-3 дня назад там були сепари. Ближче до світанку ми почали збиратися, все думали, що ми йдемо на Донецьк.

Нам почали видавати боєкомплект — патронів дуже багато було в іржі, пострілів для гранатометників на всіх не вистачило. Всі почали мотати скотч.

Тут побачили «Дніпро», військових, «Правий сектор». Почали рухатися. Пару раз по нам працювали снайпера, але по ним відпрацювали бетери.

Тут ми підійшли вже до селища перед Пісками. Тут при зачистці будинків мої друзі отримали поранення, прилетів вог і пару пострілів. Винесли їх, почали надавати допомогу, а аптечок немає, джгутів немає. Приїхали «госпітальєри», вивезли хлопців.

Ми почали вже зачистку самих Пісок, військові з нас сміялися, з того, як ми все робимо. У нас була деяка нервозність. Але не у всіх — ми до цього проходили вишколи, тренування, знали як поводитися, рухатися.

Дійшли до перехрестя, який на околиці Пісок і пряма дорога на Донецьк, там максимум 1,5 км було ніби. Тут зібралася солянка з усіх і пішли на «блок». Наші снайпера і танки добре допомагали, особливо танки. Взяти «блок» не вийшло, все повернулися назад. Багато техніки, машин катається туди — назад, дуже багато людей.

Нам дають команду відпочивати. Ми все відпочиваємо у дороги. Почали спати, прокидаємося від криків. Виявляється нашому бійцю БРДМ переїхав ноги. Відвезли в Дніпро. Ми спимо далі. В результаті прокидаємося від вибухів в метрах в 250-300

Лежимо далі, а міни падають ближче і ближче. Коли падають метрах в 50-100, ми починаємо шукати укриття. Шукаємо укриття в будинках, але вони забиті, боїмося відкривати, бачимо льох, його намагаються відкрити, але там замок навісний. А міни продовжують падати все ближче.

Я підходжу до дверей, бачу, що з замком нічого не зробити, я починаю розхитувати дверну раму, в результаті виривають двері з рамою і кладу поруч. Всі побігли в льох. Ми з другом побоялися йти в льох, сіли під сараєм поруч. Міни продовжують поруч. Тут деякий час тиша, ми почали їсти абрикоси, шукати поранених, пити компот з льоху. І тут починає падати в город прямо за льохом, дуже близько.

Приймаємо рішення йти в посадку навпроти, але вона могла бути замінована, але всім було не до цього, все туди побігли, добре розтяжок там не було. І тут міна прилітає в той сарай де ми були, в сусідній будинок, у дворі.

За нами надсилають вантажівку, але деяких забувають, в тому числі мене. Нас залишилося чоловік 20. Було два варіанти, або відходити на блок до військових, в протилежну сторону від військових або на Донецьк — в Пісках залишатися ніхто не хотів. Зв’язку з командуванням не було, ще як ми тільки заходили в Піски сіли рації. З нами був один хлопець, він був миротворцем, у нього був досвід і він вирішив нас вивести.

Ми почали рух у бік ферми. По дорозі знайшли хлопців з «Дніпра», вони були на машині, ми їх прикривали при виході, самі вони без супроводу побоялися їхати, що правильно. Весь час, коли ми рухалися, за нами падали міни, по нашому маршруту.

Ми розділилися на дві групи — одна пішла на ферму, друга залишилася в клубі, той, що біля церкви перед мостом. Нас залишилося чоловік 10, сиділи так кілька годин.

Вікна тряслися, поруч катався танк, ми думали, то чужий, все хотіли його спалити. У нас було 5 РПГ-7 і два постріли. Поряд падали міни, сипалося все в тому клубі, все здавалося, що вікна тріснуть. У одного з нас, все таки виявився телефон, зв’язалися зі старшими, з нас ніхто не хотів їхати. Прийняли рішення йти самі. По дорозі пару раз стріляли по місцевих або не місцевим.

Вийшли з Пісок, рухалися в бік ферми. Тут нам віддзвонили наші, сказали, що їдуть по нас. Ми почали їх чекати. Дочекалися, завантажилися в вантажівку, поїхали на ферму. Зупинилися на блоці у танкістів. Вони пригостили нас обідом або вже вечерею. Нічого не лізло, було важко їсти, але ми їли.

Нам не подобалося командування, тому ми написали рапорту — пішли. Та й до Чернігова потрібно було їхати, було багато інформації про провокації. На жаль, гаряче літо 2014 я пропустив. Восени поїхав знову — на цей раз це був Маріуполь».