Про книгу, шизофренічну ненависть і липкий диван

50000083_485763391951415_4326721982084153344_n

Прочитав дуже цікаву книжку. Завжди намагаюся аналізувати прочитане і робити якісь висновки. Хоча не кожна книга чіпляє. Є пусті книги. Море. Але ця зачепила добряче. До глибини. Книжка називається «Червоний. Без лінії фронту». Автор – Андрій Кокотюха. Наш земляк із Ніжина. Хоч фактично, мабуть, уже став частинкою столичного буття. Не про це.

«Червоний. Без лінії фронту» – це продовження культової історії про бандерівця, ідейного воїна УПА Данила Червоного (позивний «Остап»). Цю тему в 2019 році також чекає екранізація. До речі, хто не бачив фільму «Червоний» (екранізація першої історії) – ви півжиття втратили. Обов’язково подивіться. А ще краще – спершу прочитайте книгу, а потім подивіться. Важлива деталь: обидві книги про бандерівця Червоного – це історичні блокбастери, базовані на реальних подіях. Сам Червоний – також реальна історична постать.

Головний герой книги дико закоханий в Україну. Без винятків і компромісів. Він життя готовий покласти за свою країну. Для нього смерть – це щось проміжне в житті. Фізична смерть не є причиною, щоб клякнути перед ворогами і тікати від куль. Є вища мета – незалежна Україна. Я не героїзую пафосно Червоного. Хоча він заслуговує. Для мене Червоний – це образ єдиної української нації. Це і козаки, і бійці Української Повстанської Армії, і сучасні герої – кіборги та їхні побратими. Знову ж таки, не варто вважати ці слова пафосом. Хто прочитає книгу, той сам зможе зробити висновок.

І про що подумалося.

Чому тільки одинці таких «Червоних» свідомо йдуть на самопожертву заради святої мети, а тисячі «Сірих», «Ситих» і «Сліпих» на диванах безпричинно кричать про «ганьбу», «а он у Путіна», «раніше як було», «раніше як жили», «та яка там Україна – нема України»? Звідки така шизофренічна ненависть до рідної землі? Неповага і сатаністична злоба до свого народу? Чому українці безпричинно стають хохлами?

Невже ми не вміємо хоч трошки любити себе, свій дім, свій населений пункт, свою державу?

Парадокс у тому, що коли перемагає відомий український спортсмен чи збірна, – ми топимося в пивних калюжах, скандуємо, радіємо та пишаємося «нашим українським».

Але варто зрозуміти, що Україна – це не лише спортивні та пісенні досягнення. Україна – це економіка, яка помалу починає оживати. Україна – це сильна армія, яка нарешті в нас з’явилася і завдяки якій «іхтамнєти» не окупували все.

Це ваші діти, рідні, сусіди. Це зрештою ви самі. Безперечно, це і корупція, і розбиті дороги, і захмарні ціни й тарифи, і дороге житло, низькі зарплати… Так, це все – Україна. Без прикрас і фольги. Яка є. Україна не ідеальна, але це наша рідна країна. Наша святиня.

І від критики та нарікань кращим життя не стане. Зробіть хоч щось для того, щоб мати право критикувати і чогось вимагати. Спробуйте щось змінити! Хоча б на своєму рівні. Відірвіться від свого липкого дивана. Для себе, для родини, для країни. І знаєте, що цікаво? Як тільки ви почнете щось робити і вам почне вдаватися – вас одразу почнуть критикувати «ви вчорашні» зі своїх диванів. І тільки тоді ви усвідомите всю філософію сучасного українського буття. У нас є три варіанти: любити, розвивати і розвиватися; продовжувати бути диванним овочем і деградувати; «тікати» геть.

А який варіант оберете ви?

Павло СОЛОДОВНИК

Loading...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register