Відомий чернігівський актор Олексій Биш відновлює сили на городі, готує фірмову картоплю та мріє зіграти Дон Кіхота (Фото)

Ім’я заслуженого артиста України, актора Олексія Биша добре відоме всім чернігівським шанувальникам театрального мистецтва. Його впізнають на вулицях, а чимало його фанатів приходять до храму Мельпомени, щоб насолодитися саме його грою і побачити актора в улюблених і нових образах.

Приємно, що популярність не переросла в «зіркову хворобу», адже Олексій Биш – відкрита й відверта людина. А в спілкуванні – напрочуд щирий і приємний. Тож півторагодинна бесіда пролетіла як одна мить.

А говорили з актором про все – творчість, родину, театр і, звісно, про плани на майбутнє.

— Олексію, коли ви зрозуміли, що хочете бути на сцені?

— Мабуть, ще в ранньому дитинстві, коли батьки ставили мене на стільчик, щоб я читав вірші гостям. А взагалі сім’я, в якій я виріс, була проста та робітнича. Але всі родичі співали, здебільшого українських пісень, влаштовували цікаві розваги, переодягалися в якісь костюми. Наприклад, мама дуже любила щось циганське або індійське.

Коли вже пішов до школи, до нашого першого класу завітала жіночка і попросила підняти руки дітей, які вміють добре читати. Разом зі мною таких виявилося п’ятеро. Нас забрали в театральну студію при Нікопольському Будинку будівельників. І там я три роки грав ролі у виставах, зокрема новорічних, і на ранках виступав.

До речі, я народився в козацькому місті Нікополі. І там я завжди був з українством – пробував свої сили в українському народному театрі. Щоправда, це було, коли навчався в старших класах. У середній школі  відвідував музичну школу з класу баяна та співав у міському дитячому хорі.

Радію, що в народному театрі познайомився з Миколою Дем’яновичем Топчієм. Це був сліпий кобзар, якого називали кобзар Січи. Він був гарним актором. І він мене виховував. Казав: «Бути тобі заслуженим, а потім і народним бути». А керувала тим театром колишня акторка Ніжинського театру імені Коцюбинського Надія Максимівна Старикова. Ось вона побачила мене і розкрила.

Цікавий факт: хоча театр аматорський, там були оркестр, балет, працювали драматичні актори й співаки.

— Батьки не відмовляли вас від акторської професії?

— Мене виховували дві жінки – бабуся й матуся. Бабуся була за чоловіка – ух, така. Вона і в шахту, і коня на ходу зупинить і в палаючий дім увійде. Вона була козачка, курила «Біломор канал», на заводі працювала в термоцеху. В шахтах на Уралі також працювала.

На щастя, вони мене не відмовляли. І за це їм дякую. Бо знаю, що дітям часто таке говорять. Та й глядачі інколи кажуть: подумаєш, це ж не цеглу носити. А я на це відповідаю: «А ви спробуйте!». Мої рідні хотіли, щоб я був просто хорошою людиною.

На жаль, матусі і бабусі вже немає. Важко це. Мама в Чернігові похована. Вона дуже захворіла. Тож мені довелося в 90-ті продати за безцінь у Нікополі свій вишневий сад. Мама кілька місяців була тут зі мною, але пішла з життя. Отакі в мене були найближчі родичі. Про далеких практично нічого не знаю.

Але маю сина, йому 21 рік. І я дуже радий, що він у мене є. Нині входить у доросле життя, дуже любить історію. Коли він вступав до нашого інституту імені Лазаревського при університеті імені Шевченка, подав документи тільки туди. Я казав: «Можна ж у п’ять вишів, гарантовано кудись вступиш». А він відповів, що якщо не пройде, чекатиме наступного року і вступатиме тільки туди.

Наразі він студент факультету, де навчають проводити експертизу історичних цінностей. Вступив він сам. Мені це дуже приємно. Бо я не з тих людей, які ходять по кабінетах. Ніде. Навіть у театрі в кабінеті директора рідко буваю, тільки коли запрошують чи викликають. За себе просити ніколи нікуди не піду. Скоріше для когось щось попрошу.

Син закінчує четвертий курс. Мені приємно, що викладачі його хочуть розуміти.

— Повертаючись до творчої біографії, з яких ролей починали?

— Зараз важко все згадати. Був ведучим міських заходів і концертів. Зазвичай після школи я кидав портфель і біг на сцену. До речі, і в народному танцювальному колективі «Радість» танцював, і на спортивні гуртки бігав, і все встигав. Уроки вже вчив уночі, коли приїздив після репетиції. Тоді я почувався дорослим, бо був серед дорослих людей на сцені.

— Ніколи не виникало думок, що акторство – це не ваше?

— Ні, ніколи. Хвилювання були, що, може, не візьмуть до творчого навчального закладу. Бо майстри не дуже хотіли брати людей, які вже спробували себе в самодіяльності. Вони хотіли «глину», з чого можна ліпити. А якщо із самодіяльності, то вже зіпсований. Ну, я не зіпсувався (усміхається).

Я вступив, до речі, набрав серед хлопців найвищий бал. Примітно, що серед хлопців був конкурс 17 осіб на місце, а серед дівчат – 43.

Увесь час дякую долі, що мені щастить на людей. Уже згадував про нікопольських фахівців. А потім почав навчатися у видатної майстрині Зої Федорівни Силенкової. Вона вже виховувала мене як професійного актора. І не тільки вона, а й багато ще інших майстрів, зокрема Раїса Андріївна Черненко.

А потім були різні театри. Мене готували для Дніпропетровського музично-драматичного театру імені Шевченка, але я поїхав до Рівного за молодим режисером Олегом Мусійчуком, який зараз народний артист, художній керівник тернопільського театру. У Рівному були мої перші кроки як професійного артиста, там зіграв 9 ролей. Це немало.

Але потім поїхав шукати долі до театру армії при КВО до Львова. Мені там дуже подобалось, я зустрів багато майстрів, режисерів і народних артистів, наприклад, Зінаїду Дегтярьову, яку знає весь театральний і кіношний світ, Анатолія Кравчука, Віктора Щербакова та інших.

— До Чернігова як доля завела?

— На жаль, за часів незалежності Міністерство оброни відмовилося від театру, хоча це був уже потужний колектив. Навіть називали його українським МХАТом.

— Скільки ви ролей зіграли ?

— Часто в театрах такої статистики не ведуть. Але знаю, що більше ста ролей у моєму арсеналі є. А творчих зустрічей із режисерами – близько 40. Це мій досвід, який завжди згадую з теплотою в серці.

— Як довго ви вже Молодіжному театрі ?

— Із 1994 року. Коли поїхав зі Львова шукати долі. Хоча й важко було їхати. Майстри й актори мене відмовляли, а я казав: прямую туди, де поважають актора. У цьому театрі мене прийняли, хоча й довго чекали, бо мав закінчити театральний сезон у Львові.

— І як вам тут? Адже часом буває, що творчим людям важко порозумітися?

— Ідеального театру немає, все одно є якісь недоліки. Але прагнути до ідеалу треба. По-друге, і не мною сказане, що театр – це дзеркало суспільства. Все хороше або негативне, що відбувається в суспільстві, знаходить відображення у театрі. І кожній творчій особистості треба стежити за своїм станом, передусім за творчим і духовним здоров’ям.

За рідний театр і свою професійну справу горлянку перегризу. Сцена для мене – це мій дім. І цей театр став для мене домом. Тут дуже багато гарного – потужний репертуар, тут можна зіграти хороші ролі. Зокрема граю провідні ролі в українській і зарубіжній класиці, в сучасній драматургії. Тут ми багато працюємо з прозою. Зокрема, минулий сезон був сезоном української прози. І я дуже люблю всі ці вистави.

— Роботи багато. Як сили відновлюєте?

— Так, весь час на людях. Це дуже важко, адже треба бути чесним перед собою і перед навколишніми. Тим паче, в нашому місті, де всі одне одного знають. Тож від публічності поза сценою я «ховаюся» на городі. Люблю це діло, бабуся до роботи на землі з дитинства привчила.

— У вас є дача?

— Так, пощастило її придбати. Хоча ніколи не думав, що вона в мене колись буде, адже не такий я вже й багатій. Але пощастило, ціна для мене виявилася прийнятною. Тож тепер маю свій клаптик землі, де можу заспокоїти нерви.

— Квіточки чи картопельку саджаєте?

— По квіточках – дружина. Вона в мене художник. Я їй кажу: «Що ти засаджуєш увесь город квітками. Давай краще огірок якийсь посадимо». Я відстоюю овочеві культури, а вона – квіти. Але вже два-три роки, як вона погоджується зі мною, що треба віддавати пріоритет овочам. На дачі відпочиваю і серцем, і душею. Треба пам’ятати, де твої корені.

— Дві творчі людини під одним дахом. Як уживаєтеся?

— Коли кажуть, що у когось із творчих людей немає амбіцій – це неправда. Головне, щоб не було заздрості, щоб ти був порядною і чесною людиною. Амбіції є, тим паче, що дружина зростає як творча особистість. У неї свій почерк. Хоча я її підштовхую весь час. Кажу: «Чого так мало виставляєшся, чого тебе не бачать. Олена мені відповідає: «Я не для цього». Вона простіше до публічності ставиться. Я – навпаки.

Коли працював режисером у Ніжинському театрі, то художником взяв Олену. Не через сімейний підряд, а тому, що дехто з художників був зайнятий, до когось я не доїхав. А робота «горіла». На щастя, все вийшло. Це була вистава «Квартет для двох». Тоді у нас із дружиною і почалась творча співпраця, яка триває й донині.

До речі, дружина в мене Олена не Биш, а Соловйова (дівоче прізвище. – Авт.). Не тому, що цурається мого, а просто вона інша творча натура.

— Удома побутові речі – їсти готувати, посуд мити й таке інше – на чиїх плечах?

— На це потрібен час, якого ні в неї, ні в мене практично немає. Але не подумайте, що в нас занедбана домівка. Дружина ще захоплюється вишивкою стрічками, тож вдома все в квітах. Я кажу: «На городі не треба, а тут нехай будуть». Також у нас вдома багато книг, які я збирав і купував.

У побуті компенсуємо одне одного. Сміття я виношу. Це святе! (сміється).

— Картоплю чистите?

— Звісно. Посуд можу помити.

— А що готувати вмієте? Скажімо, фірмова ваша страва?

— Картопля, яку навчила готувати бабуся. Її треба нарізати соломкою, але щоб вона була велика. Потім обсмажити з салом. Тоді все це залити водою і тушкувати до готовності в пательні. Це моя фірма.

— Але це рідко?

— Так (сміється).

— Про що часто задумуєтесь?

— Швидко плине час, і я відчуваю, що багато чого вже не встигаю. Хоча я – в обоймі. І все, здається, те саме: виступи, вистави в театрі й таке інше. Я весь час знаходжусь у театрі. Не знаю, добре це чи погано, але кожен живе за своїм каноном. Мені ось у квітні вже буде 45. Уже суттєвий відрізок життя пройдений. І я думаю, що ж воно попереду? Який я сьогодні?

Я – відкрита людина, і це, з одного боку, добре, а з іншого – погано. Мені часто зраджували, паплюжили моє ім’я. Казали: «От він іще звання отримав!». Але я залишаюсь таким, яким є, – відкритим. Якщо неправий, підійдіть і скажіть про це, не треба шептатися за спиною. Якщо дійсно неправий, визнаю, але якщо правий – стоятиму до кінця.

Мріяти треба і я мрію. Свого Гамлета, хоч і не шекспірівського, я вже зіграв у цьому сезоні в театрі ляльок. Є мрія зіграти Дон Кіхота. Я – трагікомік. Хоча в амплуа в мене є й героїчні ролі. Я – гострохарактерний герой.

Зараз час синтетичного артиста, тож призвичаююсь, іще танцюю щось. Важко, але біжу цю дистанцію.

— До речі, звання, про яке вже згадували, впевненості додає?

— Будь-який актор, який каже, що звання не потрібні, лукавить. Я розумію, що народного артиста США немає. Але ж якщо позабирати звання, треба дати гідну зарплату. Із тими копійками, які отримують наші актори, звання – це герб на щит. І дуже вдячний державі, Президенту, своїм колегам і всім, хто дбав, що я отримав це звання. Це також і визнання твоєї праці.

— Знаю, що ви маєте кінодосвід…

— Так, але він невеличкий, хотілося б більшого. Дивлюсь, що зараз усі потужно знімаються. Мої однокашники вже і мене пропонують, бо українське кіно зараз потребує нових облич. Тільки не завжди в мене для кіно є час, доводиться відмовлятися заради театру.

Якщо я зайнятий, я ж не можу покинути вистави і поїхати на зйомки. Мені приємно, що три кінокомпанії запрошували мене на різні проекти. А так я знімався у «Московській сазі», де зіграв оберштурмбаннфюрера, коменданта міста. Фільм знімали в Щорсі.

Кіно – це своя специфіка. Я за ту школу, коли казали, що театр кращий, ніж кіно. І мені також здається, що театральний актор краще проявить себе в кіно, ніж той же кіноактор на сцені.

— І знову про театр. До якого глядача відповідальніше виходити – до дітей чи дорослих?

— Відповідально з будь-яким глядачем. Але діти перші відчувають фальш. Ось сьогодні контакт із дітьми, які дивились «Полліанну», був. І показуємо її вже багато разів.

Ось «Трактирниця» завтра буде на сцені. 188 раз гратиму роль у цій виставі.

— Чи, бува, це не конвеєр?

— Буває, відчуваєш, що важко знаходити сили. Але все одно треба робити зусилля над собою і виходити на сцену, знаходити  в собі і в партнері щось нове. Тож говорити про конвеєр не хочу.

— Глядач із роками вибагливіший?

— Він хоче бачити перед собою живу людину, що з нею відбувається саме зараз. Або хоче побачити себе через призму акторського виконання, або те, що ще не пережив. Тому і йде до театру. Упродовж останніх 5-7 років приємно спостерігати, що до театру повертаються глядачі, які колись ходили на вистави, з’являються в залі нові обличчя.

— Конфузи на сцені виникають? Наприклад, ґудзики відлетіли від костюма чи не той реквізит…

— Так, і це шок. Але треба з таких ситуацій із честю виходити. Буває, глядач і не розумів. А з актора сім потів зійшло, бо думає, що всі помітили промах. А трапляється, що глядач розуміє і спостерігає, як ти зможеш викрутися.

Я – граючий режисер, так про себе кажу. І це теж накладає свій відбиток. Приміром, іде вистава, а, граючи роль, бачу, що не той ліхтар повісили. А навіщо? І думаєш, може, в цехах якісь проблеми, то інший повісили… Як казав Станіславський, театр – це господарство, яке не можна залишати ні на хвилину. Професія не відпускає і за межами театру. Ось їдеш у транспорті, якась людина в око запала. Думаєш: «О, який погляд, візьму його для цієї ролі». Дивишся, йде людина, і знову подумки відзначаєш: «О, хода яка, теж мені згодиться». Один із моїх майстрів казав: «Думайте про професію 24 години на добу і все буде гаразд».

Ірина Осташко

Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Вконтакте та Facebook.