Ті зміни, яких зазнала українська армія за останні два роки, стали експрес-курсом зі створення Збройних Сил практично з нуля. Процес ще далеко не завершений, але видно ті реперні точки, за якими можна було б визначити подальше оборонне будівництво Києва.
Тренд №1. Цілком конкретний ворог
За роки незалежності військова доктрина України зазнавала неодноразові зміни: у ній проголошувався курс на зближення і подальшу інтеграцію в НАТО, то він змінювався на багатовекторність. Але за всіма цими паперовими деклараціями мало що змінювалося по суті. Співпраця з Росією обмежувалася налагодженою ще в радянські часи кооперацією військово-промислового комплексу, з НАТО періодично проводилися спільні навчання, в яких брали участь кілька «зразково-показових» українських батальйонів. Єдиним способом підвищення боєготовності військ були миротворчі операції у колишній Югославії, Іраку, африканських країнах, але це був скоріше індивідуальний досвід окремих солдатів і офіцерів, невеликих підрозділів, але ніяк не великих з’єднань.
Визначальними ж тенденціями в українській армії були: її постійне скорочення (з 1991-го по 2014-ий майже в шість разів), фінансування на рівні виплати зарплат особовому складу і радянська інерція. Остання полягала в тому, що переважна більшість військових з’єднань була сконцентрована на заході країни і Правобережжі – так склалося ще з часів існування Прикарпатського військового округу СРСР, коли створювалася потужне ударне угруповання на західних рубежах.
У Києві просто не хотіли створювати нову інфраструктуру для розквартирування військ, російської загрози не відчували, тому північно-східні регіони були куди менш мілітаризовані. Навіть наявність досить численного контингенту в Криму теж не пояснювалося міркуваннями національної безпеки – просто зручніше було використовувати вцілілу радянську матеріально-технічну базу.
Після анексії Криму та агресії на Донбасі питання про те, від кого в першу чергу повинна захищатися Україна, було вирішено остаточно, і за змінами в документах і доктринах пішли конкретні кроки. По всій лінії українсько-російського кордону і адмінкордону з окупованим Кримом стали розгортатися військові контингенти, посилені підрозділи прикордонних військ на цих напрямках, розгорнуто додаткові сили ППО (так само і вздовж кордону з Білоруссю, де знаходяться російські авіабази).
У січні 2015-го було сформовано Оперативне командування «Схід» зі штабом у Дніпропетровську. Крім військ, що перебувають на ротаційній основі на Донбасі, там розгорнуто в пунктах постійної дислокації три бригади: дві механізовані і одна десантна. Плюс на північному напрямку, в Сумській області, була сформована ще одна механізована бригада. На півдні, у Запорізькій області також додатково розміщена мехбригада.
Порівняно з мобілізаційними можливостями Росії, ці сили, безумовно, недостатні, але враховуючи гібридний характер війни на сході України, угрупування на Донбасі, на північних кордонах і біля Криму здатні протистояти іррегулярним частинам так званих «ополченців» та окремим загонам російської армії.
Слідом за сухопутними військами, повинні посилити стримування РФ ВМС, Повітряні Сили і ППО. У цій сфері оборони якісні зміни повинні наступити вже в поточному році – такі завдання записані в оборонних пріоритетах на 2016 рік.
Тренд №2. Кінець отаманщини
Початкова фаза війни на Донбасі характеризувалася двома паралельними процесами: розгортанням армії і Нацгвардії до штатів військового часу і наростанням добровольчого руху, коли патріоти, що ледь роздобути зброю, висувалися на фронт для безпосередньої участі в бойових діях.
В українському суспільстві добровольчі батальйони, або, як їх прийнято називати, добробати, стали дуже популярними. Їх роль справді важко переоцінити – їх активні дії в значній мірі мотивували регулярну армію, яка після Майдану і анексії Криму була деморалізована. Ворожа пропаганда відразу ж охрестила їх «карателями».
Міжнародне співтовариство неодноразово висловлювало стурбованість наявністю на українській стороні де-юре незаконних збройних формувань. Процес легалізації добровольців почався влітку 2014-го і на сьогоднішній день практично завершено: добробати офіційно увійшли до з’єднання Збройних Сил і Нацгвардії.
Виняток становлять лише невеликі загони «Правого сектора», бойове крило якого на чолі з Дмитром Ярошем зараз створює Українську добровольчу армію, яка, за словами деяких польових командирів, повинна стати спецпідрозділом СБУ.
Справжньою карою початкового етапу війни для українських сил була погана координація: добровольці діяли на свій страх і ризик, зв’язок з регулярними військами був непостійним, між Збройними Силами і Нацгвардією була класична міжвідомча плутанина. В результаті – нацгвардійців без належної підтримки могли кинути в прорив, десантники чергували на блокпостах, місцева міліція саботувала. Нерідко наслідками такого хаосу були численні втрати.
Зараз всі ролі і завдання чітко розмежовані. На блокпостах в так званих «другій та третьої ліній», найбільш віддалених від передової, службу несуть працівники МВС та нацгвардійці (за винятком спецпідрозділів), прикордонники охороняють в’їзди в прифронтові міста і пункти пропуску для цивільних осіб, що в’їжджають-виїжджають з окупованих територій. Власне фронт тримають Збройні Сили, на передовій – переважно мотострілкові підрозділи, танкові та артилерійські частини відведені на позиції, передбачені Мінськими угодами.
У найбільш гарячих точках, таких як Мар’їнка або Авдіївська промзона, діють переважно штурмові та десантні підрозділи. Поліцейські функції виконують правоохоронці, які прибули на ротацію з інших регіонів або набрані з числа місцевих патріотів. Зачистки в прифронтових містах проводять спільно поліція, Нацгвардія і СБУ. У так званій «сірій зоні» розвідка та спецпідрозділи.
Тренд №3. Від «збройного народу» до професійної армії
З початку бойових дій на Донбасі в Україні були проведені шість мобілізацій. Із запасу закликали офіцерів і солдатів терміном на один рік. Ті, хто пішов в армію в 1-4 хвилі, вже демобілізовані, термін служби п’ятої закінчиться в травні цього року, шостий – у серпні-вересні. Оголошена на початку цього року сьома хвиля – під питанням. Кількість осіб, які підлягають призову, постійно скорочується. Відповідь проста – на зміну призовної моделі приходить контрактна.
З січня 2016-го були істотно підвищені зарплати військовослужбовцям. Солдат-контрактник без бойових надбавок отримує близько 7 тисяч гривень (280 доларів, що вище середньої зарплати в країні). З початку року підписали контракт 23,5 тисячі військовослужбовців, серед яких чимало тих, хто раніше брав участь у бойових діях, в тому числі і на Донбасі. Цілком можна припустити, що вже до 2017 року рядовий і сержантський склад в українських Збройних Силах буде на 90% укомпелектований контрактниками.
З офіцерськими кадрами ситуація не така оптимістична. Заповнити командирські посади бажаючими нескладно. Питання в підготовці молодшого і середнього офіцерського складу. За роки незалежності військові навчальні заклади пережили ряд не найкращих оптимізацій. Сьогоднішні оборонні вузи здатні випускати потрібну кількість командирів мотострілецьких, артилерійських і танкових підрозділів, які становлять основу Сухопутних військ.
Вирішити кадровий дефіцит, користуючись цивільними, які пройшли підготовку на військових кафедрах, або ж прослухавши тримісячні курси, які зараз відкриті для осіб з вищою освітою, неможливо. Рівень підготовки таких командирів досить низький. Офіцери, які пішли у відставку в роки незалежності ще в радянські часи, мають застарілу теоретичну підготовку і не мають бойового досвіду.
Більш прогресивним проектом виглядає курс підготовки офіцерів при Університеті оборони імені Черняховського для бійців, які пройшли війну на Донбасі рядовими – при успішному розвитку цього напрямку, якість молодшої офіцерської ланки має суттєво змінитися.
Тренд № 4. Перехід кількісних змін у якісні
Якщо б відповіддю Генштабу на поточні загрози було тільки додаткове розгортання механізованих і десантних бригад, можна було б сказати, що українські генерали безнадійно застрягли в «минулій війні». Однак є і суттєві структурні зміни. Ось кілька прикладів.
Закінчується формування Сил спеціальних операцій (ССО) – принципово нового з’єднання, що не мало аналогів в радянській армії. ССО має поєднати в собі усі сили спецназу – від розвідувально-диверсійних груп до морських спецпідрозділів.
Крім власне бойових підрозділів туди входять сили інформаційно-психологічних операцій (ІПСО) – аналог подібних департаментів в арміях НАТО, завданням яких є ведення інформаційної розвідки та контрпропагандистської роботи.
Також за аналогією із західними країнами розгорнута служба військово-цивільного співробітництва (СІМІС), завданням якої є запобігання гуманітарній катастрофі у районах ведення бойових дій, взаємодія з органами влади на місцях дислокації військ. СІМІС вдалося в значній мірі підвищити лояльність місцевого населення до української армії за рахунок вирішення деяких соціальних проблем регіону, відновлення об’єктів інфраструктури.
Є якісні зміни і в бойових підрозділах. Так у складі Нацгвардії створюється бригада легкої піхоти. Такого роду формувань в українських силових структурах раніше не існувало. Її створення і підготовка ведеться в тісній співпраці з інструкторами та військовими аташе країн НАТО. Її прототип – легка піхота Нацгвардії США. Завдання такого з’єднання: пошук і знищення диверсійних і терористичних груп противника.
У Збройних Силах створена 10-а гірська штурмова бригада. Досі в складі української армії була тільки одна гірська-піхотна 128-а бригада. У нове з’єднання увійшов зокрема відомий штурмовий батальйон «Айдар». І хоча специфіка підготовки з’єднання передбачає ведення бойових дій в горах, зараз бригада знаходиться на одній з найбільш складних ділянок фронту – Мар’їнці.
Слабким місцем української армії залишається логістика. Якщо з забезпеченням підрозділів на передовій інтендантські служби та волонтери справляються досить непогано, ротація підрозділів на лінії фронту проходить досить оперативно, то на етапі бойового злагодження на полігонах під час перекидання підрозділів в нові точки дислокації виникає чимало проблем.
Організована «по-радянськи» тилова служба дає численні збої і, як наслідок, побутові умови «на полігоні гірші, ніж на фронті», перебої з харчуванням і навіть місцями голодні солдатські бунти, як сталося взимку в 53-ій бригаді. У Міністерстві оборони під тиском громадськості обіцяють реорганізувати тилову службу, але поки що за відгуками солдатів, виведених з фронту на полігон, ситуація суттєво не змінилася.
Тренд №5. Від виставок – до серійних зразків
Під час скорочення армії в роки незалежності техніки з розформованих частин було два шляхи: на продаж у країни Третього світу (туди йшли нові зразки, до речі, внаслідок такої жвавої торгівлі в Україні майже не залишилося танків Т-72, на озброєнні числяться в основному більш старі Т-64) або на так звані бази зберігання – як правило, майданчики під відкритим небом. Ці майданчики і стали головним резервом поповнення частин з початком російської агресії.
Значною мірою ця техніка вже відпрацювала свій ресурс і всі роботи по її відновленню допомагають підтримувати її в робочому стані порівняно недовгий час. Великі втрати бронемашин в Іловайському котлі і під Дебальцево були не в останню чергу викликані їхнім поганим технічним станом. Не менш серйозно стоїть проблема переозброєння і в артилерії, де після активної фази протистояння спостерігається високий знос стволів, і поповнити цей ресурс досить складно. Водночас не слід забувати, що Україна традиційно входить в топ-10 експортерів зброї і техніки, стало бути здатна значною мірою забезпечити себе. Теоретично – так. На практиці – на закупівлю нових зразків катастрофічно не вистачає коштів.
Арифметика така: можна за ті ж гроші купити новий танк або ввести в дію десять старих. Зі зрозумілих причин Міноборони вибере третій варіант. Але тим не менш позитивні зрушення є. Перш за все, в питанні забезпечення легкими бронемашинами. Українська оборонка поставляє війська БТР-4, бойові машини «Кугуар», «Спартан», «Козак». Вся ця техніка вже є на озброєнні. Рахунок йде на десятки машин кожного виду. Найбільш досягли успіху в оновлення свого парку бронемашин за рахунок згаданих вище моделей Нацгвардія і прикордонні війська.
Відчутною в цьому питанні є і допомога країн АЛЬЯНСУ, насамперед США і Великобританії, які передали Україні сотні машин Hamvee і Hummer. Бронеавтомобілі поставляються без озброєнь, але Укроборонпром без проблем обладнує цю техніку кулеметами та іншими установками. Найчастіше цю «броню» сьогодні можна побачити у десантників і морських піхотинців.
Що стосується інших видів техніки, тут поки що доводиться говорити про плани, ніж про реалізовані проекти. А плани такі: до 2025 армія повинна закупити 200 нових танків «Оплот», з березня 2016-го почалося серійне виробництво мінометів «Молот» (першу партію вже відправили до війська), прийнятий на озброєння армією і Нацгвардією мобільний протитанковий комплекс «Стугна», проходить випробування нова система залпового вогню «Верба» (переведена на базу українського КрАЗ, тоді як досі в реактивній артилерії «Гради» перевозили на радянських «Уралах»). При належному фінансуванні всі ці зразки озброєнь можуть за досить малі терміни замінити «раритети» радянського періоду.
Що стосується засобів зв’язку і розвідки (безпілотники, прилади нічного бачення, прилади контрбатарейної боротьби і т. д.), то на початкових етапах війни армію в значній мірі ними забезпечували волонтери. З деяким обладнанням допомагали країни НАТО. Тепер, з початку 2016-го року Міноборони стало масово і централізовано закуповувати безпілотники, які цілком здатні виробляти українські конструкторські бюро.
За два роки гібридної війни українська армія зуміла значною мірою реорганізуватися і підвищила свою боєздатність. Її подальше становлення буде прямо залежати від належного фінансування та уникнення повномасштабного зіткнення з Росією.
