Історія батальйонів територіальної оборони є строкатою стрічкою подій на різних напрямах донбаського фронту. Дуже рідко бувало так, що підрозділ воював тільки на одному напрямі.
Так було, наприклад, із 23-м батальйоном територіальної оборони Запорізької області «Хортиця».
Запорізька область дуже швидко стала прифронтовою, водночас цілком природно, що формування батальйону територіальної оборони відбулося навесні 2014 року одним із перших і дуже швидко. Так, процес почався 22 квітня, а був завершений 30 квітня.
Особовий склад батальйону пройшов двотижневий вишкіл на полігоні «Близнюки» і був направлений для контролю адміністративних кордонів області. Тимчасової базою батальйону стало селище Любимівка.
З 1 червня 2014 року бійці були перекинуті під Маріуполь, де розмістили кілька блокпостів від державного кордону до передмість міста. Основним завданням став огляд цивільного транспорту на предмет нелегальної зброї та боєприпасів, затримання підозрілих осіб.
Як розповідають бійці: «Весь цей час було відносно спокійно. Провізії було досить, не голодували, а ось з обмундируванням не надто. Бронежилети в нас з’явилися тільки в кінці серпня».
Однак доля приготувала їм серйозні випробування. Коли російські війська перейшли кордон, захопили Новоазовськ та рушили в напрямку Маріуполя, 23-й батальйон опинився на вістрі атаки противника. Причому масованого вогню необстріляні добровольці, як правило, не витримували. Так було, наприклад, на початку вересня під час прикриття 8-ї батареї 3-го дивізіону 55-ї артилерійської бригади.
«Недалеко від нас встановили нашу артилерію з 55-ї бригади. Після того, як наші гармати зробили кілька пострілів, обстрілювати почали нас. Багато покидали машини, навантажені боєприпасами, і кинулися в посадку. Люди падали в окопи. У деяких один на одного лягали по четверо-п’ятеро чоловіків. Схоже, що поруч десь знаходився коригувальник. Він тут же перевів вогонь ворожої артилерії на кинуті авто з боєприпасами».
Невдалою виявилася і спроба використовувати батальйон як піхоту в ході танкової атаки селища Заїченко.
«Рано-вранці 5-го числа ми вирушили в бік селища Заїченко. Я не знаю, хто саме віддав цей наказ, але середній офіцерський склад був проти цього. У Сартані до нас приєдналися п’ять танків, говорили, що вони не стріляють, але на них зверху чомусь посадили людей.
Нас почали обстрілювати між Комінтерновим і Заїченко. Майже всі ці танки одразу ж підбили, на одному з них розірвало бійця. Вистрілити вони змогли всього по разу, і вцілілі одразу ж поїхали. Ми спішилися і сховалися в посадці».
Далі був відступ до Комінтернового. «У Комінтерновому нам якась немолода жінка розповіла, що найкраще сховатися в покинутому садку. Укриття треба було шукати терміново, тому що всі розуміли, що зараз накриватимуть «Градом». Але ми немов відчули щось недобре в словах цієї бабусі і не помилились.
Перший же снаряд «Граду» цей садок розніс. Я був вражений, наскільки була пристріляна російська артилерія. Всі осколки і снаряди падали на вулицях і в городах. Жоден житловий будинок не постраждав».
Після чого бійці кинули все і почали хаотично відступати в бік Бердянська та Запоріжжя. Всіх їх згодом оголосили дезертирами, проте батальйон не розформовували.
У листопаді 2014 року сформований підрозділ переформували в 23-й окремий мотопіхотний у складі 93-ї окремої механізованої бригади, а в травні 2015 року передали до складу 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Весь цей час запорізькі бійці продовжували воювати на тому ж маріупольському напрямку.
