Нові геополітичні реалії після весни 2014 року поставили перед Україною нові виклики безпеки, пов’язані насамперед із неприкритою агресією Москви.
У виниклих умовах багато військових експертів, як у нас, так і за кордоном, вважають, що єдиний спосіб забезпечити повну незалежність держави – наявність ядерного потенціалу, насамперед тактичних ракет і бомб. Однак колесо історії повернути назад неможливо, і тепер Україні доводиться грати за новими правилами.
Уперше за весь час незалежності була прийнята оборонна концепція, в якій зафіксовано, що головним ворогом України є імперські замашки сусідньої Російської Федерації.
Ті заходи, які передбачаються як відповідні, в цьому документі є засекреченими, і ми можемо тільки, спираючись на конкретні факти і додавши трохи здорового глузду, поміркувати про те, чим реально можемо відповісти на агресію.
Перш за все очевидно, що перемогти добре озброєного і більш численного супротивника поодинці ми не зможемо. Йдеться тільки про те, щоб завдати противнику таких втрат, які поставили б ребром питання про доцільність продовження бойових дій.
Очевидно, що наше військове і політичне керівництво зробило ставку на створення неядерного ракетного щита стримування. Ця ідея зовсім не нова і народилася не на порожньому місці. Ще з радянських часів Україна мала традиційну ракетну школу, яку вдалося багато в чому зберегти. І хоча вона спеціалізувалася на балістичних ракетах, проте можливість створення крилатих ракет і оперативно-тактичних ракет залишилася.
Наприкінці 2000-х КБ «Південне» навіть вело розробки на мізерні кошти, які виділялися час від часу. Тоді ж з’явилися кілька проектів, зокрема «Сапсан» і «Грім». Однак у 2013 році тодішній міністр оборони Лебедєв припинив усіляке фінансування під приводом «розбазарювання державних коштів».
У 2015 році, коли держава певним чином змогла відійти від серйозних поразок літа 2014 року, почавши будувати свою систему безпеки, згадали і про ракетні технології. Тоді практично одночасно заговорили про початок реалізації одразу трьох проектів: «Вільха», «Грім» і «Нептун». Причому вдалося залучити іноземні інвестиції і доволі серйозне державне фінансування.
Підсумком цієї роботи стала поява на полігонах нової системи «Вільха». При цьому варто говорити про глибоку модернізацію наявних важких РСЗВ «Смерч». По суті, українська розробка дуже близька до російських «Ураган» -1М / 300 і білоруського «Полонезу» (або, напевно, правильно називати його китайським Norinco AR3).
Основу комплексу з уривчастих даних (загальна інформація є військовою таємницею) становить керована (інерційна система наведення, доповнена GPS-навігацією) ракета українського виробництва, що дає змогу вражати цілі в радіусі до 120 км.
Тобто фактично це заміна і посилення вже добряче застарілих, але цілком собі дієвих, як показав досвід війни на Донбасі, «Точок-У».
Певна річ, така зброя, наприклад, до Севастополя не дотягнеться, але є цілком законні цілі. Так, всі прекрасно пам’ятають конфлікт навколо газодобувних платформ на українському економічному шельфі в районі Одеси.
Тому цілком очевидно, що Україна має права вивести з ладу свої ж платформи. Отут і можна застосовувати з берега такі потужні засоби, як «Смерч» або «Вільха».
Крім того, в 100-кілометровому радіусі виявляється велика кількість військових цілей у Ростовській, Воронезькій, Білгородській областях. Зібрані в кількох місцях військові підрозділи дуже уразливі для ураження будь-яким видом озброєнь. Досить згадати хоч би пожежу 28 квітня 2015 року на Кузьмінському полігоні в Ростовській області, коли армія РФ втратила щонайменше 5 БМ-27, два «Смерчі», кілька САУ «Піон» і велику кількість автомобільної та бронетехніки.
Що стосується більш потужної ракетної зброї з більш вражаючими характеристиками — з радіусом ураження 300 і більше кілометрів — той же «Грім-2», то це справа хоч недалекого, але майбутнього. За найоптимістичнішими оцінками, вони можуть почати надходити на озброєння ЗСУ в кращому випадку в 2018 році.
У разі прямого військового зіткнення недооціненим для російських збройних сил може виявитися потенціал сил спеціальних операцій. Тут просто величезне поле для діяльності наших «спеців», тим більше, що діяти доведеться в знайомому середовищі, без усілякого мовного бар’єра, що заважав і заважає західному спецназу ефективно діяти в тому ж Афганістані чи Іраку.
Причому цілей для раптових ударів українського спецназу в прикордонних районах більш ніж достатньо — ніхто не говорить про Курську, Новоронежську або Ростовську АЕС або базу зберігання ракетно-ядерного озброєння Воронеж-45 поблизу Борисоглібська — і без них вистачає підприємств хімічної промисловості (хоча за нинішнього розвитку технологій практично будь-яке сучасне підприємство є міною уповільненої дії).
Все це, певна річ, не більше, ніж теоретичні викладки, оскільки ніхто не знає, які (як видно, вельми несподівані) цілі знаходяться в планшетах командирів підрозділів ССО і яка агентура «дрімає» в російських регіонах.
Таким чином, початок широкомасштабного наступу цілком може обернутися «кривавою лазнею» для росіян уже в прикордонних боях. І зовсім не факт, що регулярна армія, яка на 60 % складається з контрактників, зможе витримати не тільки темп наступу, а й взагалі буде здатною на будь-які активні дії.
