24 лютого 2022 року назавжди змінило життя українців: жахи війни, втрати, руйнування та страхи стали реальністю на довгі чотири роки. І, на жаль, війна триває.
Особливо важко нині доводиться людям, які живуть у прикордонних громадах, бо ворог не дає розслабитися ні на мить. Обстріли і прольоти чи прильоти дронів – це страшна щоденна реальність.
Нині, 24 лютого 2026 року, згадки про події чотирирічної давнини породжують змішані почуття, тривогу й сльози.
Спогади жителів прикордоння мають багато чого спільного, але водночас унікальні та різні.
Без вказівок зверху і в невідомості
Алла Шевардіна, староста Староборовицького старостинського округу, каже, що той страшний день – назавжди в пам’яті.
«Я щойно привітала кумів із днем народження, побажала їм радості, позитиву. А вони відповіли, що, напевне, такого позитиву й радості, як це було до 24 лютого 2022 року, вже не буде ніколи. Цей день є чорною плямою для кожного. Але, попри все, треба жити і шукати радість у житті», – зазначає Алла Шевардіна.
Цього дня чотири роки тому Алла Шевардіна прокинулася від звуків вибухів. Тоді на прикордонні це здавалося чимось неймовірним, натомість нині ці звуки чують мало не щодня…
«Перша думка була, що не може цього бути, бо про таке ж ніхто не попереджав. Хоча 23 лютого нас викликали до Корюківки і казали, що у випадку агресії, але що цього не може статися, щоб були готові і щоб документацію готували, як пункт збору розкладається. Ми це все послухали, приїхали додому та спокійно заснули. А о 4-й чи на початку 5-ї години ранку вже пролунали вибухи. Я чоловіка розбудила, він каже: «Я нічого не чую, не може бути». Також я отримала дзвінок з адміністрації, що почалася війна. І в голові була одна думка: «Треба йти до старостату…». І вже о 5-й годині ранку всі працівники були в сільраді. Ми дістали документацію, порозкладали карточки, як нас вчили, і чекали вказівок, що робити, але їх не було…
Так ми просиділи до 10-ї ранку. Тим часом фронт наближався, вже були потужні обстріли, а ми все сиділи в старостаті. Не дочекавшись вказівок, почали пакувати документацію в мішки та ящики. Вирішили документи, які в разі втрати важко відновити, позабирати додому, так само і комп’ютерну техніку», – в коментарі для «ЧЕЛАЙН» зазначила Алла Шевардіна.
Подібною була ситуація і в селі Кучинівка. Між тим, староста Кучинівського старостинського округу Олена Недвига зізнається, що мала передчуття, що трапиться щось недобре. Бо теж напередодні 24 лютого була в Корюківці.
«Про початок війни я дізналася з дзвінка з військкомату. І тоді ж я вийшла на вулицю й побачила зарево, почула звуки вибухів. Також я почала телефонувати співробітникам і казати, що треба терміново збиратися в старостаті», – згадує Олена Недвига.
І була така сама історія, як у Старих Боровичах: усі поприбігали, чекали розпоряджень, що робити, але їх не було. І в обід усі розійшлися по домівках, бо перебувати в старостаті ставало небезпечним.
Період виживання
Далі настали дні виживання та гуртування людей на місцях. Бо логістика не працювала, підвезти продукти, ліки чи інші потрібні товари на прикордоння не було можливості. Тому треба було виходити з ситуації самотужки. Тож забезпечення хлібом й іншими продуктами, правопорядок у населених пунктах, бо поліцейських не було, безпекові питання – все це лягло на плечі місцевих жителів. І вони впоралися, продемонструвавши неабияке гуртування та самоорганізацію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вулиці Чернігова: як формувалися та змінювалися назви
У цій непростій ситуації селам Кучинівка і Старі Боровичі пощастило хоч би тому, що росіян у населених пунктах не було.
«Усі чоловіки розділилися по групах і по загонах. Складали план роботи, що робити.
І першим пунктом у цьому плані було завалювання доріг, тож пиляли і валяли дерева, аби вороги не могли доїхати до села. Організували чергування, аби не було мародерства, навіть були дівчата, які долучалися до груп чергування. У кого з чоловіків були мисливські рушниці, брали їх на чергування.
Мали проблеми з хлібом. Тож я із братом своєю машиною їздила по хліб через день. На два села ділили хліб так, що виходила порція по четвертушці буханки. А так жили на своїх продуктах. Щоправда, в мене було зерно і млин вдома, то мололи зерно і пекли хліб. Бо норма по четвертушці – це було ні про що.
Але в той час всі одне одному допомагали, ділилися тим, що мали. Шалена підтримка серед людей тоді була. Всі найкращі людські якості сповна проявилися. Ніхто не казав, що важко, що не справляється», – розповідає АллаШевардіна.
Хоч було й дуже страшно, а всі виконували свою роботу.
Аналогічною була ситуація і в Кучинівці, де люди також проявили небачене єднання.
«Допоки ми пробули в старостаті до обіду 24 лютого, в магазині вже не було ні солі, ні олії, ні круп. Був великий ажіотаж і паніка серед людей.
Надалі ділилися одне з одним хто чим. До мене приїхали родичі зі Славутича. Так само і до інших односельців. То в одній хаті було по 8-10 чоловік.
А наші жителі навіть через російські пости їздили по борошно до Городні. Якось людей пропускали, щоправда, перевіряли документи і телефони.
А деякі люди мололи кукурудзу і пекли з того борошна оладки чи млинці, щоб вижити. Але в селі ніхто не голодував, бо кожен мав запаси картоплі, консервації. Найбільші проблеми були з борошном і цукром. Хто тримав корів, мав молоко, сметану і сир. До речі, в той час ми все молоко переробляли в селі, бо нікуди було здавати. То молочними продуктами були забезпечені. Тушонку робили для захисників, бо в селищі Березна на птахофабриці нічим було годувати курей, тож їх роздали людям. І свиней дуже дешево там продавали. То їздили набирали цього м’яса, курей, людям розвозили», – пояснює Олена Недвига.
Найстрашніше в той час людям було через невизначеність і інформаційний вакуум.
«Ми були відрізані від усіх, не розуміли, що з нашими близькими, бо зв’язку не було. А найстрашніше було тим родинам, чиї сини й чоловіки встали на захист Чернігова. До них не можна було додзвонитися тижнями і дізнатися, чи вони живі, що з ними.
І дуже боялися, щоб до нас не зайшли окупанти, бо мали звістки, що вони і розстрілюють, шукають учасників АТО. Вже була інформація, що вони вкрали одного старосту, що встановлюють свої порядки…», – розповідає староста Кучинівського старостинського округу.
Вибухи сповістили про відхід росіян
Коли росіяни відходили, то підривали за собою всі мости, через що місцеві люди чули дуже гучні вибухи, і їм здавалося, що це зовсім поруч, у їхніх селах. Тож страху натерпілися неабиякого.
Натомість новина про відхід росіян стала для всіх нечуваною радістю.
«Це була прекрасна новина, навіть не вірилося, що це сталося. І якось дуже швидко ми отримали цю звістку. Навіть дихати легше стало, зв’язок із рідними з’явився.
Але часи були дуже страшні», – вважає Олена Недвига.
Нині люди на прикордонні вірять у краще та чекають, що в Україні нарешті запанує мир і не гинутимуть на війні односельці.
Між тим, Алла Шевардіна та Олена Недвига зазначають, що оптимізму не додають і новини в інтернеті, тривожать події, що відбуваються в Білорусі. Лякають обстріли, віднедавна ще й дронові атаки на село Кучинівка.
Та попри все люди на прикордонні намагаються не занепадати духом і роблять свій посильний внесок в українську перемогу.
Ірина Осташко
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
