Білоруські журналісти: «На виборах у нас ніхто не використовує карусель, бо в комісіях і так знають, за кого треба рахувати»

Троє білоруських журналістів із м. Орша завітали до Чернігова в рамках проведення Дня білоруської культури в нашому місті.

Але, як водиться, коли розмова заходить про сусідів, то культура якраз цікавить найменше.

Здебільшого – політика, вибори, соціум, і те, як працюється колегам у країні «останнього європейського диктатора».

Ігор Казмерчак, Олександр Макаревич та Артем Сизинцев, подекуди переходячи на чудову українську, пояснюють: усі працюють на найпопулярнішому незалежному сайті Орші (понад 20 тисяч унікальних користувачів на місяць) – Orsha.eu. Але така популярність має і інший бік: щороку журналістів викликають на допит – або у міліцію, або у КДБ.

Під час розмови з чернігівськими колегами з’ясувалось, що білоруси заздрять нашому вільнодумству і можливостям для розвитку ЗМІ. Бо про таку звичну для чернігівців річ, як стрім – онлайн-трансляція з місця події, – в Орші можна тільки мріяти. Інтернет скрізь по країні лише державний – від Белтелекому, відтак, якість вельми посередня.

Обов‘язковою умовою для виживання новинного ресурсу в Білорусі є знання, як можна обійти блокування сайту, бо під час президентських виборів це відбувається частенько.

Але є й позитивні моменти: у Білорусі поступово спостерігається сплеск інтересу до вивчення власної мови, культури. Деякі чиновники і навіть посли принципово розмовляють виключно білоруською, чернігівцям за рівень розуміння хвилюватися не варто, бо білоруська та українська мають до 70 % спорідненої лексики.

Ігор Казмерчак переконаний — в Україні таки є свобода слова. А от в Білорусі існує хіба що її сурогат.

— У Білорусі існує з десяток популярних незалежних республіканських сайтів, десь 5 популярних газет, пару журналів, телеканал «Белсат-ТВ», що транслюється з Польщі, та кілька радіостанцій, які ведуть мовлення з-за кордону. От і вся наша свобода слова.

Така незалежність потребує не лише обачності, а й дуже обережного пошуку спонсорів на підтримку ресурсу Орші. Ті, хто це робить, не хочуть афішувати цього факту.

— Гроші шукаємо, де тільки можна. Щось дає реклама (але вона навіть на найпопулярнішому сайті обласного центру дуже дешева. – Авт.), інколи підтримують і політичні партії. Щоправда, ми говорили: гроші беремо, а от хвалити партію не обіцяємо. Ми будемо нейтральними.

Це спрацювало: нас не змогла купити якась одна організація. Додам: якби не існувало нашого сайту, то в Орші в політичних партій та організацій взагалі не було б можливості спілкуватися з суспільством, – кажуть Казмерчак і Сизинцев.

Що таке бути сусідом Росії та перебувати в їхньому інформаційному просторі – білоруси знають як ніхто, а тому чудово розуміють, наскільки важливо вміти протистояти інформаційній війні. Тому Лукашенку вдячні насамперед за те, що, попри все, хоч би найвідвертіша російська пропаганда з російських каналів у білоруському офіційному телепросторі відсутня.

Новини з України подаються виключно в нейтральному тоні. Про нещодавню історію із загибеллю колеги Павла Шеремета і прощанням з ним у Мінську білоруси розповідають коротко: було чимало незалежних телеканалів з України, навіть із Росії приїздили. А от жоден білоруський канал чи колеги з державних ЗМІ не прийшли. Жоден із чиновників високого рангу теж. Влада не висловлювала публічного співчуття родині загиблого.

Подекуди від співіснування з Росією білорусам вдається отримати і зиск: так уся товарна і заборонена в РФ «санкціонка» – імпортні продукти харчування – завдяки метикуватим білорусам все ж потрапляє на російський ринок. Ігор Казмерчак жартує:

— Ми зненацька зрозуміли, що вміємо чудово готувати норвезького лосося. Щоправда, в нас він ріжеться на дрібні шматочки, перепаковується. І перетворюється на білоруського. Звісно, про це обізнані російські чиновники.

Але є в нас і деякі дисбаланси: ми постачаємо в Росією свою свинину, вирощену в Білорусі, а от собі закуповуємо яловичину, свинину в Польщі. І взагалі, рух товарів по Білорусі – це окрема тема. Ось ми ще на додачу є найбільшим у світі експортером виноградних равликів, тих, що так полюбляють їсти французи.

За словами Казмерчака, на відміну від українських реалій, у Білорусі вибори абсолютно не дають можливості заробити на рекламі. Та й кандидати трапляються не грошовиті.

— От зараз у нас йдуть парламентські вибори: держава не дає грошей на виборчі фонди, тому усі кандидати йдуть із порожніми кишенями. До того ж, провладні теж з порожніми кишенями. Гроші витрачати просто нікуди: можна надрукувати листівки, але хто їх буде розносити? Волонтерів на цю справу у нас не знайдеш, та й взагалі навіщо витрачатися владі, коли все порахують так, як треба?

Саме тому мільйонні витрати на округи білорусам здаються дивними. Сам Казмерчак каже, що, коли кілька років тому балотувався до місцевої ради, на кампанію витратив десь… 1 000 доларів. Ще й збирав їх не менше місяця. Та що витрати, у сусідів у опозиційних партіях великі проблеми з пошуком кандидатів. Усі відмовляються, побоюючись репресій на роботі – звільнення, тиску.

Відоме українцям політичне явище «карусель» у Білорусі взагалі не використовується. Але це зовсім не означає, що тут не відбувається фальсифікацій. Ігор Казмерчак каже, що під час останніх виборів у президенти він працював спостерігачем на одній із дільниць.

У Білорусі спостерігачів завжди тримають подалі від президії виборчкому. За метрів 15. Комісія сидить за круглим столом. Чи можна фільмувати події? Казмерчак каже: це навіть не обговорюється.

Як ведеться паралельний підрахунок голосів? Спостерігачі просто рахують по головах, хто прийшов проголосувати, і все. Підрахунок голосів теж цікавий: комісія на око рахує, скільки людей проголосували за потрібного кандидата.

— Кожен член комісії порахував, скільки у нього голосів за кандидата, і пише число на аркуші. Жодного оголошення кількості вголос, тільки передача папірця секретарю комісії. Тобто кожен знає лише свої показники, а не сусіда. Секретар ці папірці складає, оголошує загальний результат, а потім береться рахувати за іншого кандидата.

Я був свідком такого діалогу: один молодий і наївний хлопець уперше працював у комісії і думав, що там ще щось рахують. Він чує, що секретар оголошує, що за таку-то кандидатку – 22 голоси. Питає в сусідки, скільки у неї бюлетенів за цю пані. Та відповідає: не пам‘ятаю, 10 чи 15.

Хлопець запитує в іншого. Тут комісія розуміє, що щось не те. І краще взагалі помовчати. У всіх миттєва амнезія. Тоді хлопець до голови комісії звертається: «Сказали, що за кандидатку 22 голоси, але в мене в стопці 21 був, а у сусідки он вже 10 чи 15 додатково». Сусідка нервово виправляє: я могла помилитися. Тому, хто і як проголосував, знає лише голова.