Донорство, «включки» з підвалу та морозиво замість продуктів: журналістка Надія Куліш – про життя в Чернігові після 24 лютого

Людям, які після 24 лютого залишалися в Чернігові, від пережитого і побаченого на власні очі, оговтуватися доведеться ще довго. І дай Бог, щоб це жахіття ніколи не повторилося. Адже війна зруйнувала багато доль, життів, домівок, сподівань і планів.

Звісно, що в кожного – власна історія. Зокрема й у чернігівської журналістки Надії Куліш.

Надія згадує, що про війну і про те, що ранок – не добрий, як і багато інших людей, дізналась із телефонного дзвінка. Хоча в злощасний ранок міцно спала і бачила класний сон, навіть трішечки заспала. Страшну звістку отримала о 7.30, а на 8.00 її дев’ятирічна донечка мала бути в школі на уроках. Не судилося…

«Із телефонної розмови дізналася, що вже стріляють. Але поки боятися не варто, бо десь далеко. І тут раптово виникло відчуття, що це все не на один день. Що війна – це надовго. Адже чомусь почала згадувати історію Другої світової війни…

Звісно, що була паніка, потрібно було якось пояснити дев’ятирічній дитині, що відбувається. І у вайбер посипалися повідомлення, що в школу не йдіть», – у коментарі для ЧЕline зазначає Надія Куліш.

Якийсь час вона не знала, що належить робити напевне, тому діяла інтуїтивно.

«Може, це і смішно, але вирішила, що насамперед треба помитися, бо думала, що сидітимемо десь у лісі в землянках. Дитину також викупала. Після цього заходилася складати валізку. Розуміла, що з собою мають обов’язково бути документи та якісь потрібні речі. Вирішила, що треба збиратися за принципом, як на море – зубну щітку, капці, піжаму…», – розповідає жінка.

Також насамперед Надія зробила дуже важливу справу – пішла і здала кров. Адже і до війни була постійним донором. Після цього разом із дитиною, яку боялася залишати саму, попрямувала на роботу.

«Навіть попрацювали, щоправда, час від часу спускалися до підвалу. А потім розійшлись по домівках. І, йдучи додому, звісно, що пішки та з дитиною, я бачила наші танки. Тоді мені дуже було шкода нового асфальту, який нещодавно поклали.

А сама я з Коропщини, там живуть мої батьки. Але мосту та маршруту, щоб туди виїхати, вже не було. То ми прямували до орендованої чернігівської квартири. Підійшовши до будинку, побачили, що люди гуртуються біля підвалу. І в ту мить у мене був шок, бо нікого з цих людей я не знала. Всі чужі, страшно. До речі, знімала квартиру в будинку, поблизу якого загинули люди в черзі по хліб», – розповіла журналістка.

Далі, як і в усіх, розпочалися похмурі підвальні будні.

«Якось сидячи в підвалі, моя дитина попросилася до туалету, якого, певна річ, у підвалі не було. То ми вийшли з нього. І якраз стався вибух на «Епіцентрі». А відчуття було таке, що це зовсім поруч із нами. Повалив чорний дим, ми попадали на підлогу. Потім дитина сказала, що більше не вийде з підвалу. Це якраз був 5-й день війни… Натомість у підвалі вона малювала сонечко і казала: «Нехай воно не ображається, що я не виходжу», – пригадує Надія.

Жінка переконана, що всі труднощі легше було переносити людям, у яких були поруч родичі. Адже навіть побутові обов’язки можна було розділити між собою – один варить суп, інший із дітьми сидить, третій у черзі по щось стоїть, бо тоді, не відстоявши в черзі, нічого не можна було «добути»…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чернігівська журналістка виставляє на аукціони свої картини та спрямовує кошти на потреби ЗСУ

«А я ж саму доньку не можу надовго залишити в підвалі. Виходила лише, коли вона спала, щоб вона за мене не хвилювалася. І так траплялося, що я пішла, вона спить, а наше місце вже майже зайняте. До того ж, я сама просто не могла спати в підвалі, лише сиділа, мабуть, зайве казати, що завжди одягнені та взуті.

У чергах теж не могла стояти, зокрема до аптеки. Бо на це дуже багато часу треба, не могла надовго дитину саму лишати. Щоправда, одного разу вистояла чергу до «Союзу» і змогла купити лише дві пачки ескімо, бо жодних інших продуктів вже не було. Але моя донька була дуже рада тому морозиву. А я ж їй не можу сказати, що нічого іншого не змогла купити. І це водночас було і страшно, і щемливо.

У нашому підвалі і бабусі старенькі були, і немовлята. Як одна дитина заплаче, то всі плачуть. А стріляли на вулиці постійно, хіба що затихало десь з 15-ї до 17-ї години, перепочинок, мабуть, у них був. Дуже важко доводилося…», – змахує сльози Надія.

Як уже зазначалося, з продуктами в той час у Чернігові було сутужно. То багатьом доводилося розтягувати свої припаси, аби мати що їсти завтра.

«Трапилася така історія, що зготувала плову дві півлітрові баночки. А в підвалі підсіла поруч дівчинка років 12-14 та побажала: «Смачного!» І я в неї запитала: «Може, ти їсти хочеш?». Вона відповіла, що так. То віддала їй одну баночку плову. Дівчинка дуже дякувала, потім навіть помила баночку і повернула.

А донька моя до війни взагалі мало їла, а на фоні стресу, мабуть, почала їсти. А я ж бережу продукти, бо запасу майже ніякого не було. А тоді каджу: «Доця, давай підвечеряємо». А вона – і сміх, і гріх – каже: «Ага, ти чужій дівчинці останній плов віддала». Кажу: «Доця, ну хіба то останній…», – ділиться спогадами Надія Куліш.

До речі, навіть у підвалі вона намагалася не забувати про журналістську працю.

«Робила «включку» з підвалу для польського телебачення, розповідала, що і як. Що ніхто насправді нас визволяти не прийшов, що в Україні війна», – повідомила вона.

Якось Надії зателефонував родич і запросив приїхати ховатися до нього в підвал. Мовляв, має умови кращі, хоч поспати можна.

«Його дружина хотіла вивозити дітей і потребувала другого водія. А я взимку сама ніколи за кермом не їздила, і моя машина була у батьків. Але все одно ризикнули їхати – спершу на Київ. Дорога була важка. На одному блокпосту нам сказали, що далі стріляють, але порадили не звертати уваги, не зупинятися. Ми навіть бачили підірвані автівки. Бо казали не з’їжджати на узбіччя, адже вони можуть бути замінованими. Як для жінок, це був шок. Діти пообклеювали вікна написами «Ми з України», «Пропустіть нас» і т.д.

Зрештою дісталися до Києва. До речі, такого Києва я ще не бачила – знаків і дороговказів немає, тож куди їхати – невідомо. Зустріли на заправці якогось чоловіка, який підказав нам подальший шлях, як їхати на захід України.

Дякую Богу, що він нас оберігав у дорозі. Бо одного разу мало не влетіли в бетонні загородження в темряві на блокпосту.

А коли дісталися Хмельницького, мої колеги з Суспільного підказали, де можна нам заночувати. Це було в спортивній залі на матах. І там моя дитина, яка завжди відмовлялася від перших страв, сказала, що буде їсти суп. Не котлету, не пончик, не булочку, а саме гарячий суп», – розповідає Надія.

Далі жінки з дітьми попрямували до Європи, і вже 5 березня були в Берліні. Там Надія не сидить склавши руки, а працює фрілансером у місцевій газеті. Про це ми вже розповідали.

Ірина Осташко