Казковий маєток і трагічна доля панської родини Антіох-Вербицьких на Чернігівщині (Фото)

Одну з цікавих сторінок минувшини Чернігівщини приховує панська садиба родини Антіох-Вербицьких у Великому Дирчині. Вони в ХХ столітті створили тут своє сімейне гніздечко. Будинок збудував Олександр Антіох-Вербицький, молодший брат Миколи Вербицького, який є співавтором тексту гімну України. Сьогодні в садибі функціонують сільський клуб, бібліотека та краєзнавча кімната.

«Наприкінці ХІХ століття Олександр Антіох-Вербицький придбав у Великому Дирчині землю, де й розпочав будівництво своєї садиби. Ще в ті часи в урочищі Альшана, що біля Макишина, працювала невеличка цегельня, з якої Олександр вимурував фундамент. Стіни, щоправда, вже будували з привізної цегли. Одночасно в нашому селі будували церкву та лікарню. Будівництво садиби завершилось у 1903 році. Саме тоді вся панська родина переїхала до Великого Дирчина. Олександр Вербицький працював у Городні землевпорядником і щодня кіньми долав 25 кілометрів, щоб добратись на роботу. А Анна Кіндратівна безкоштовно лікувала людей», – розповідає Любов Голован, бібліотекарка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Моторошна історія, крафтові пригощання та новий фестиваль: у громаді на Чернігівщині з’являться нові туристичні локації

Своїх дітей у Анни та Олександра не було, але вони радо приймали всіх друзів і родичів. Родина Антіох-Вербицьких була дуже великою, й усі влітку приїжджали в гості до них. Тоді подвір’я наповнювалося веселим дитячим галасом.

«Територія садиби займала десять гектарів. Тут був великий сад, де й досі збереглась одна з яблунь, алея з бузку та жасмину. Пані дуже любила квіти, тому коло садиби було насаджено багато квітів і троянд. У саду досі ростуть та весною радують погляд місцевих жителів модрини, які були привезені з Сибіру. Весною це місце схоже на казку, адже ці дерева рясно квітнуть рожевим цвітом, схожим на маленькі трояндочки», – розповідає Любов Голован.

Спершу ці екзотичні для нашої місцевості дерева потрапили в Тростянець Сумської області, потім до родини Лизогубів у Седневі, а після цього вже й сюди. Всіх модрин було шість, зараз залишилось п’ять. Алея вела до озера за садибою. Через озеро був прокладений місток, який вів до альтанки, де й проводили своє дозвілля пани та гості. Прямуючи до родини Антіох-Вербицьких, гості везли на підводах і фортепіано, й інший інвентар для відпочинку та розваг.

Пан Олександр та пані Анна лояльно ставились до людей. Тому, мабуть, й до сьогодні про них згадують лише хороше й зберегли садибу.

«Моя мама Марія Лукашенко служила на кухні в сім’ї у благочинного Сачави. Вона розповідала, що пані та пан Вербицькі були хорошими людьми, в усьому допомагали селянам. Вони ніколи не відмовляли в допомозі тим, хто до них звертався. Тож вона дуже хотіла перейти працювати до них, але не встигла — їхню родину спіткала трагічна доля. Хоч революційний вогонь їх не знищив, а загинули вони через просту людську заздрість і жадібність. Служниця, яка працювала у панській родині, була пов’язана з макишинськими бандитами. Одного вечора вона прийшла до родини, постукала й сказала, що вона хвора та їй потрібна допомога. Господиня чи господар відчинили двері, й таким чином у садибу увірвалася банда. У спальні господарів подушкою задушили господиню, а господаря — зарізали. І людське життя коштувало всього шести срібних ложечок і двох банок варення. У той час у садибі ще було двоє дітей — племінників Вербицьких, які ночували того проклятого вечора на сіннику, що й врятувало їм життя. За іншими переказами, в садибі гостював один хлопчик — Дмитрик, онук Миколи Вербицького. Йому єдиному вдалося врятуватися. Про ці події він потім писав у своєму листі: «Дорога мамо, діда Санька та бабу Анюту застрелили. Я спав у кімнаті Альвася і вони туди не зайшли, і я залишився живим», — розповідає місцева жителька Олександра Мелешко.

Після смерті Вербицьких в їхньому будинку була хата-читальня, з 1922 року по 1976 рік розміщувалась школа. А під час Другої світової після відступу німецьких військ одна з кімнат була облаштована під своєрідний шпиталь — тут лежали поранені солдати, яким надавали медичну допомогу. В літній період 60-70-х років у колишньому маєтку діяв районний піонерський табір. А з 1997 року і по нині тут розташовуються сільський клуб і бібліотека. Облаштована в маєтку й краєзнавча кімната.

У селі й сьогодні з теплом відгукуються та згадують родину Антіох-Вербицьких чуйним словом. У пам’яті жителів Великого Дирчина живуть лише хороші спогади про панську родину Антіох-Вербицьких, яка мала таку світлу й печальну долю.

Джерело: Новини Городнянщини

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv