Два з половиною роки Україна перебуває в стані війни.
Два з половиною роки смертей, болю, страждань, зневіри… Крім військових, ще одною групою людей, яка відчула біль і відчай війни, є переселенці.
ЧеЛайн поспілкувалися з керівниками благодійної організації «Ера Милосердя – 14», переселенцями з Луганська Наталією Дудіч і Володимиром Купріяновим.
«Коли на дорозі лежали відірвані голови і собаки їх їли… Це жах»
Наталія Дудіч виїхала з Луганська в травні 2014 року. Там працювала в страховому і медичному бізнесі. Розказує про перші місяці війни в Луганську: «Мій будинок, де я проживала, цей район перший піддався нападу. За кілометр від мене була військова частина. Коли немає досвіду перебування на війні, коли чуєш «пух-пух-пух», коли закладає вуха, коли скло на вікнах «дзинь», діти падають на підлогу й плачуть, коли не розумієш, що буде і що це…
Враження — немов варишся під кришкою в бульйоні. Це дуже страшно. Коли на дорозі голови лежали відірвані і собаки їх їли… Це жах. Бувало, йде по місту дівчина, машина поряд проїжджає – заштовхали всередину й повезли.
Пам’ятаю, прибігає жінка, її всю тіпає. Поміряйте тиск, а він зашкалює… Розказує: «Приїжджає до дому «братва», заламують руки, везуть до підвалу, в приміщення СБУ». Каже, той запах крові, який там був, ніколи не забуде. І цих людей там… їх сотні, і вони кажуть: «У вас хлебушка нету?».
Володимир Купріянов, луганчанин, вдома професійний ріелтор, розказує: «Я виїхав у серпні 2014 року. В останній момент. Я виїхав у товарному вагоні, за 200 грн., зі мною був далматинець і кішка сіамська. Сім’ю відправив раніше. В Чернігів поїхали тому, що через організацію «SOS-Донбас» нас погодилася прихистити сім’я із Чернігова. З собою нічого не брав. Одна іграшка, одна книжка — всі ж думали, що три місяці, і будемо повертатися назад.
Мій будинок у центрі міста розграбували. Обстріл був, дах проломило. А далі справу довели мародери, винісши все вщент. Спочатку виносили дрібниці, а далі пішли й вікна, і котел… — нічого не залишили. Там повним ходом іде «віджим» нерухомості.
Все житло, за яким ніхто не наглядає, не сплачує комунальні, де люди виїхали або пропали безвісті — все це віддається тим, хто «захищає Республіку». Вони з самого початку забирали всю елітну нерухомість у центрі, вселивши туди своїх «солдатів», а зараз ділять решту «безхозного».
Російські військові в Луганську
Щодо присутності росіян на окупованих територіях переселенці мало що можуть сказати. Наталія:
— Росіян, військових не бачила. Адже виїхали з самого початку. Але раз ішли через базар двоє здорових атлантів, «красавца». Це точно були не наші, у них було характерне росіянам «окання».
Володимир:
— Російських військ я там не бачив. Бачив тільки на ринку чеченців озброєних. Як мені розказували, що «зелені чоловічки» тихо сидять по лісах. А лізти туди — «собі дорожче». Щодо продуктів харчування, гуманітарки з Росії. На Луганськ її немає — вона в основному іде на Донецьку область.
Продукти частково привозять із Росії. Якість їхня — найбридкіша. Вже три людини мені сказали, що привозять і продають те, що реально неїстівне. Казала одна жінка, що «ціна московська, а якість — самий непотріб».
«Люди там вважають, що Україна їх кинула»
Переселенці далі розповідають про те, що відбувається там, в окупації:
«Спочатку «нова влада» перевіряли всіх — «хто чим дише». У мого сусіда при обшуку знайшли білет «Київ – Львів», так його до підвалу кинули на півтора місяці, відбили всі нирки та інвалідом зробили.
Люди там у першу чергу не вірять нашій владі. Вони вважають, що Україна їх кинула. Вони ізольовані. Вони нікому не потрібні. По-друге, люди там просто не хочуть війни. Багатьом уже байдуже де, аби без війни. Основна маса людей живуть своїм світом, пішли в сім’ю, тому що за цей час було багато зрад одне одного, коли сусіди здавали сусідів, коли товариш лив бруд на товариша. Всі одне для одного ставали зрадниками.
Багато людей зомбовані пропагандою, адже постійно включені канали, які кричать «Республіка. Республіка. Республіка».
Люди, які освічені, вони все розуміють. Але висовуватися небезпечно. І кожен потихеньку живе в своєму світі.
Там формується нове покоління, для яких ДНР І ЛНР — це Батьківщина
У розмові ми поцікавилися, хто і куди виїжджає з окупації, а хто залишається.
«Пенсіонери всі на місцях. Малозабезпечених більшість залишається, тим, кому нема куди їхати. А бізнесова частина в основному виїхала вся. Виїжджають здебільшого до Києва, Запоріжжя, Дніпропетровська. Багато виїхало, але багато вже й повернулося. Отак побідкалися, побідкалися і повернулися.
Зараз там люди знаходяться у своєму вигаданому світі. Там немає інформаційного поля України. І тому навіть такі «пацани», яким там 14-17 років всюди чують «Республіка». Навіть мій племінник хоче йти воювати, і мої слова безсилі. Вони одні проти сотні інших.
І от таким молодим формують «лнр-івську» свідомість. Що довше там не буде України, то менша ймовірність, що ці території взагалі стануть українськими. Вони виховають антиукраїнське покоління».
Підтримка переселенцям – 150 грн. на рік
Що ж чекало українців, які втратили все, в Україні? Розказує Наталія Дудіч:
«Протягом двох років по 150 грн. на рік отримували допомогу через відділ звернень громадян, що по вул. Шевченка 9. Надалі — як допомога переселенцям надавалася тільки певна інформація.
Нашій громадській організації дали тільки офіс. А з коштів — ні копійки. Все розподілили між іншими громадськими організаціями. А мені доводиться діставати пенсію сина-інваліда й платити за офіс.
Скажу вам одну річ, яку ми зрозуміли, а це більше трьох з половиною мільйонів людей-переселенців, які народилися тут, виросли тут, – владі ми всі сьогодні не потрібні. Ця біда торкнулася нас – ми не потрібні. Це б, не дай Бог, торкнулося чернігівців – були б не потрібні і ви.
Я особисто була в квітні цього року на парламентських слуханнях. Усі вони були сфабриковані. Взагалі не була озвучена проблема. Нікому з нас не дали слова виступити. Не було людей із влади, які реально можуть вирішувати проблеми.
Відправили п’ятих помічників – інфантильних, флегматичних, меланхолійних, які сиділи й грали в ігри на телефонах. Я сама це особисто бачила. Я сиділа й спостерігала за цим пафосом і концертом.
Якийсь голландець каже: «Ми 200 млн. доларів дали на переселенців через гранди. Де вони?»
Допомога від громадських організацій – «НИ-ЧЕ-ГО»
Володимир Купріянов розказує, що з усіх розрекламованих благодійних організацій, що хваляться допомогою переселенцям, реально допомагали тільки «Чернігівська Самооборона» та православні церкви, зокрема ті, що на Бойовій і на Обласній лікарні. Ще Червоний Хрест трохи одягом допомагав.
«Наші депутати отримали по 100 тис. гривень кожному. Вони не можуть нам допомогти, тому що в них прописано, що вони можуть допомогти тільки людині з пропискою. Це нам сказали у відділі звернень громадян міської ради.
23 громадські організації в місті отримують кошти, різноманітні дотації з міського бюджету. Отримують кошти фактично на нас, на переселенців. Але, по суті, на цьому роблять бізнес. Я спеціально взяв найбільш проблемну й бідну сім’ю переселенців і пробігся по усіх цих організаціях. «НИ-ЧЕ-ГО!».
Так, на олівець записали, і все. Так і понині. Намагалися хоч каструлю, хоч щось попросити. «НИ-ЧЕ-ГО». Урни для збору коштів стоять повні. А допомоги ніякої.
Так. Є організації, які проводять різні гарні заходи, кульки роздають, але коли у людей немає каструлі й сковорідки, немає, за що дітей прогодувати, їм не до кульок і різних кружків».
Українці без права голосу
«Навіть змусив цю малозабезпечену сім’ю написати заяву про допомогу на «Поліський оберіг», – продовжує Володимир Купріянов. – «Нічого. Може тому, що ми не голосуючі. Це взагалі стратегічна проблема.
На одній із конференцій, де були німці, французи, білоруси, поляки, я озвучив проблему, що 8 з половиною тисяч людей, які проживають на території Чернігівської області, фактично не громадяни України.
Я тут працюю, тут живу, у мене тут дитина, і я не вибираю, я не можу впливати на органи влади, тому що я ніхто і звати мене ніяк. У мене немає громадянства. Поверніть його мені. Я нічого не міняв. Я нікого не зраджував. Поляки кажуть: «Такого бути не може. 8 тисяч не може вибирати?» Французи взагалі не зрозуміли: «Як це люди без громадянства, але українці?».
У мене український паспорт, але прописки немає, і я не можу голосувати. У нас немає права вибирати і бути вибраним, і тому чиновники до нас: «ви ніхто і звати вас ніяк». Серед нас тільки одна людина прописалася. Щоб прописатися, потрібно нерухомість купити. А звідки у нас гроші?»
«В нашій організації «Єра Милосердя – 14» близько 700 людей. По області було 11 тис. переселенців, зараз роз’їхалися — залишилось, кажуть, близько 8 з половиною тисяч. У Чернігові — близько 3 тисяч.
Здавалося б, багато, але вони втратили віру в себе. Втрата малої Батьківщини, втрата свого дому вибила більшість людей з колії. Вони деморалізовані й пригнічені. Сюди приїхали й звертаються до нас за допомогою малозабезпечені, багатодітні, інваліди, пенсіонери. Підприємці, більш дієві люди вибирали Київ, міста мільйонники», – так Наталія Дудіч підсумувала причини, чому переселенці спільно не можуть добиватися вирішення своїх проблем.
На прохання Наталії Дудіч, Челайн розміщує реквізити, за якими бажаючі можуть надати посильну допомогу переселенцям.
м. Чернігів, вул. Чернишевського, 14, офіс 1, тел.: 099-053-06-62
Код ЄДРПОУ 39521509 ПАТ «Укрсиббанк» МФО 351005 р/р 26002544283700
Юрій Хромушин, член Спілки фотохудожників України, переселенець із Луганська
