Хутір Троцького – мальовниче місце на березі річки Дягова, поблизу Степанівки.
Послухавши розповідь про його історію та маючи гарну уяву, можна, заплющивши очі, уявити: двоповерховий будинок із коминами, обкладеними кахлями з зображеннями квітів і янголів, із критою терасою на колонах.
На подвір’ї була ще й їдальня із цегляним підвалом для продуктів. Неподалік стояла лазня, за нею – цегляна конюшня із приміщеннями для коней і бричок, будинок для прислуги.
На краю маєтку річка Дягова утворювала широку заводь із білими лілеями та, протікаючи через два шлюзи, розливалася водоспадом, який перетворювався на чисту, холодну від підземних джерел швидку річку.
Відкривши очі, на жаль, побачили, що до нашого часу збереглися кремезний дуб, бук і липова алея, до якої під час голодомору ходили люди рвати бруньки, щоб не вмерти з голоду.
У воєнні роки в будинку генерала проживали (можна сказати – переховувалися) сім’ї учителів, комуністів і розкуркулених, у яких повідбирали хати, – горе об’єднало всіх. По війні в маєтку генерала хотіли зробити будинок відпочинку для колгоспників. Не судилося…
Під керівництвом недалекоглядних керманичів почалася руйнація. Спочатку запустили поросят у кімнати. На паркетну підлогу! Потім розібрали кухню – поставили в селі зруб під Будинок культури, який за зиму розікрали. Однак Будинок культури таки збудували, розібравши двоповерхову споруду та спилявши ялинову алею.
Непристойний акт вандалізму стався 1956 року. Тоді вода прорвала греблю біля маєтку й п’яні жителі Волосківців зірвали мармурову плиту зі склепу генерала й кинули у прірву, щоб загатити прорив. Там вона знаходиться й понині. Зникли в невідомому напрямку й добрий десяток плит із написами з могил родичів і слуг генерала, які знаходилися колись поряд зі склепом.
Не бажаючи вчитися на чужих помилках, нащадки продовжують інтенсивну «розбудову»: 2011 року в якості майнових паїв була продана й розібрана лазня з маєтку генерала, для будівництва котрої у XIX столітті каміння привозили аж із Санкт-Петербурга.
Нашим очам залишилася для милування стайня і приміщення для карет і бричок (що свідчить про те, що про коней наші предки піклувалися не менше, ніж про людей). Конюшня прикрашена… колонами!!!
Що ж до постаті Троцького, то маємо пишатися земляком, який мав унікальні здібності, за що в свої 34(!!!!) роки отримав звання генерала.
Віталій Миколайович Троцький народився 19 грудня 1835 р. у незаможній дворянській родині на хуторі, що належав його батьку і знаходився поблизу с. Волосківці. Вивчившись і відзначившись у Кримській війні, став генерал-ад’ютантом, генерал від інфантерії, командувачем військами Віленського військового округу. Віленський, кавалер орденів св. О.Невського і св. Георгія 3-го ступеня, мав золоту зброю «за хоробрість» з діамантами.
Помер 9 травня 1901 р. у м. Вільно (нині столиця Литви — Вільнюс). Тіло було перевезене залізницею 11 травня 1901 р. до Чернігівської губернії, до маєтка покійного.
Родинний склеп був зруйнований, а на приблизному місці поховання встановлено хрест, який у хащах і заростях вдалося нам знайти не так і легко…
