На початку ХІХ ст. до 1968 року на перетині Київської вулиці та Білоуського шляху в Чернігові було кладовище, яке спершу мало такі назви, як Нове кладовище, Заміське, Міське, Загальне міське, Старе міське, Християнське, Руське (поряд було Єврейське), а потім Петропавлівське.
Упродовж ХІХ – початку ХХ ст. там було здійснено приблизно 12 тисяч поховань. У середньому наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. щороку помирало орієнтовно 400-600 мешканців міста. Наприклад, у 1906 р. померли і поховані в Чернігові 626 людей. Утім, поодинокі поховання також продовжували здійснюватися на цвинтарях парафіяльних церков. Кілька поховань на рік були й на території монастирів. Окремо діяло єврейське кладовище.
Примітно, що на вже згаданому Петропавлівському кладовищі, окрім основної частини, були й окремі сектори – католицька частина, лікарняна та військова. Про особливості цього кладовища – далі в розмові з чернігівським істориком, кандидатом історичних наук Максимом Блакитним.
Пане Максиме, які міські кладовища були в Чернігові до Петропавлівського і чому виникла потреба створити ще одне – найбільше?
По місту були розкидані парафіяльні кладовища. Зокрема, були парафіяльні кладовища при Воскресенській, Вознесенській, Воздвиженській, Катерининській, Іллінській, Миколаївській церквах і при чотирьох монастирях. Це були кладовища переважно в центральній частині міста. До речі, Вознесенське кладовище діяло до кінця ХІХ ст. Там ховали переважно мешканців Застриження.
Як вибирали місце для Петропавлівського кладовища?
Місце вибрали невипадково. Поряд із Черніговом розташовувалася значна вільна площа та незабудована територія. А на півдні Чернігів обмежує Десна, на сході – Стрижень.
На ХІХ століття були якісь містобудівні норми щодо кладовищ?
Звісно, регламентація розбудови кладовищ відбувалася, згідно з нормами тодішніх законів. Навколо цвинтаря мав бути рів, паркан; можна було будувати церкви, каплиці. Забудова кладовищ заборонялася. Поблизу забороняли продавати харчі, облаштовувати заклади харчування. Поліція мала стежити за порядком.
Думаю, що й у давні часи всі процедури, пов’язані з похоронами, були справою недешевою. Звідси запитання: чи була плата за кладовище, наприклад, одноразова чи податок?
На 1911 р. були встановлені такі ціни на поховання людей на міському кладовищі: поряд із церквою (на погості) – 25 рублів і вище, поза межами погосту 1-ше місце – 20 рублів, 2-ге місце – 15 рублів, 3-тє місце – 12 рублів, 4-те – 8 рублів. Прості труни коштували від 5 рублів, обтяжні – від 15. Металеві труни – від 45 рублів, дубові – від 30-35 рублів, соснові – від 20 рублів. Оплачувалися й послуги катафалку.
Робили у той час і пам’ятники у вигляді дубів, скель, плит – із лабрадору, граніту, мармуру.
Петропавлівське кладовище було дорогим, порівняно з іншими?
Для поховання кладовище було доступно всім. Зокрема в лікарняній частині кладовища ховали незаможних селян.
Те, що зараз залишилося від кладовища, це яка частина? Чи воно повністю збережено?
Більша частина кладовища збереглася. Звісно, площа скоротилася навколишньою забудовою (забудовані могили незаможних мешканців). На кінець ХІХ – початок ХХ ст. площа цвинтаря доходила до 17 гектарів. Зараз десь 12 гектарів. Ще на початку ХХ ст. було зафіксовано багато випадків вандалізму. Так, переважно молодь грабувала могили, крала надгробні прикраси, вінки, порцелянові фотографічні картки, ламала хрести, ікони, огорожі.
Нині кладовище має якийсь пам’яткоохоронний статус?
Статус мають окремі поховання та могили.
Оскільки Петропавлівське кладовище було головним чернігівським некрополем, хто з видатних чернігівців там був похований?
Значна кількість родових поховань: Демидовичів, Єньків, Миткевичів, Селюків, Тризн, Шихуцьких, родини Шлегель, Богданових, Бичків, Щиткових.
Найстаріша на сьогодні могила – художника Василя Рубановського (поховання 1818 р.).
Поховання міських голів – Яків Селюк (1888 р.), Маврикій Фридман (1906 р.), Дмитро Биковський (1912 р.).
Похований український художник Пилип Чирко (1928 р.). У 1916 р. похований онук Т.Шевченка – Леонтій Іванович Бойко (лікарняна ділянка).
1917 р. – померла мати письменника М.Коцюбинського, Гликерія.
Відомі лікарі – Іван Лагода (1905 р.), Іосиф Сикорський (1906 р.), Георгій Тесен (1910 р.), Петро Червяков (1910 р.), Володимир Демидович (1915 р.).
Громадські діячі – Кузьма Ходот (пожежне товариство), купець Петро Цвіт.
Частина цих поховань і надгробків збереглася до наших часів.
Спілкувалася Ірина Осташко
Фото – Максим Блакитний
