«Немов земля провалилася з-під ніг. Я в той момент нічого не відчувала… Лише спустошення, розпач і безсилля. Сльози самі лилися з очей. За що це нам? В чому ми винні?», — так пригадує той жахливий ранок 13 березня 2022 року Анна Міщенко – медсестра з Чернігова. Того дня вона дізналася страшну новину – її родина залишилася без житла: російські окупанти авіаударом знищили чернігівську багатоповерхівку в мікрорайоні ЗАЗ.
Будинок знищений, загинули люди, чимало поранених…
Ранок війни і дорога в ізоляцію
«24 лютого ми спочатку взагалі не усвідомлювали, що відбувається. Думали, що все це тимчасово, це якась помилка і що все дуже скоро закінчиться. Але це був справжній апокаліпсис. Люди метушилися, всюди черги, пробки. Коли вибухи ближчали і їх ставало більше, ми вирішили відвезти нашого сина в село до бабусі. Самі ж планували одразу повертатися в місто. Я тоді ще курси медичні проходила з підвищення кваліфікації і наступного дня треба було ще туди. Тому ми повезли сина і окрім документів нічого з собою більше не взяли», — розповідає Анна Міщенко.
Але дороги назад вже не було. Щоб ворожі війська не зайшли до міста, того ж дня міст біля Чернігова підірвали українські військові, а підступи замінували.
Російська багатотисячна орда сунула нескінченними колонами через північні кордони, і за лічені години фактично все прикордоння було окуповане росіянами. Анна Міщенко з родиною залишилися в селі Кучинівка прикордонної Сновської громади. Деякі населені пункти громади росіяни окупували з першого дня повномасштабного вторгнення.
«Ніхто не міг подумати, що ми тут надовго і що це буде така страшна війна. Перші дні в селі ніхто не знав, що буде далі і що робити. Дивне відчуття безпорадності, страху і невідомого… Але рятувало те, що ми були всі поруч – трималися разом. Дуже страшно було, коли сусідніми селами йшли колони ворожої техніки. Були випадки, коли стріляли в людей і по людських хатах», – пригадує жінка перші дні окупації.
Лікарня в прикордонні, авіаудар і вбиті російськими окупантами діти
Анна Міщенко не могла просто так сидіти, тому запропонувала свою допомогу у якості медика місцевій районній лікарні. Це була надзвичайно слушна пропозиція. Керівництво Сновської лікарні і персонал люб’язно прийняли Анну Василівну в дружню медичну родину. Весь період активних бойових дій вона їздила на чергування і допомагала лікувати людей.
«Допомагала в реанімації, хірургічному відділенні і в операційній. Ми дуже здружилися. Вдячна керівництву лікарні і всім працівникам за ту атмосферу незламності і бойовий дух. В той період ця робота і тримала на плаву. Зайнятість і усвідомлення того, що ти корисна людям, допомагали не зійти з розуму», — зізнається жінка.
Попри ізоляцію, окупацію і бойові дії лікарня в Сновську працювала в штатному режимі. Медики цілодобово лікували людей. Це був окремий колосально важливий фронт.
Після доби чергування і роботи в медичному закладі Анна Міщенко поверталася в село під звуки вибухів і ревіння ворожих літаків. Тривали запеклі бойові дії. Росіяни нещадно обстрілювали Чернігів і околиці. В селах Сновської громади було відносно спокійно, хоч окупанти тут постійно сновигали. Одного разу під час проходження російської колони повз село Великий Щимель вороги розстріляли чоловіка і пострілами з танків знищили кілька людських хат. Ледь дихаючого чоловіка тоді привезли до лікарні. На жаль, поранення були не сумісними з життям…
Пригадуючи ті страшні події, Анна починає говорити дещо тихіше… На очах сльози, ледь помітно тремтять руки. Їй боляче пригадувати ті жахіття.
Життя в ізоляції було непростим. Магазини закриті, мобільний зв’язок відсутній, пального немає. Окрім психологічної кризи розпочалися гастрономічна і побутова. Війна суттєво скоригували побут. Люди почали самостійно бити олій, молоти зерно, пекти хліб, міняти продукти на речі. Складною залишалася ситуація із ліками. Зникло фактично все. Забути про цей жах Анні Василівні допомагала робота в лікарні. Але під час одного з чергувань вона дізналася страшну новину – внаслідок авіаційного бомбардування знищено їхній будинок у Чернігові.
«В Сновську був більш-менш нормальний зв’язок і я того ранку після нічного чергування гортала стрічку новин. В одному з телеграм-каналів побачила фото нашої багатоповерхівки… Її знищили. Ми там прожили 13 років. Нещодавно зробили ремонт і купили нову техніку. Та найстрашніше, що тоді загинули люди», — розповідає жінка.
Внаслідок авіаудару загинула родина з 5 осіб, з яких троє – діти (трирічні двійнятка – хлопчик й дівчинка і їхня 12-річна сестричка)…
«Біль втрати… Туга досі розриває душу. Також тоді не стало чоловіка моєї подруги. Ірина з чоловіком і сином були в своїй кімнаті на 6 поверсі. В результаті вибуху чоловік загинув. Син Богдан вилетів з вікна і просто дивом залишився живий. Ірина теж вилетіла вниз із 6 поверху. У неї дуже багато травмувань і переломів», — розповідає Анна.
В перші дні після деокупації Чернігівщини Міщенки повертаються в Чернігів. Серце кликало додому. На жаль, дому у них вже не було. Його цинічно і безжально знищив «руській мір».
«Коли ми в’їхали в Чернігів, це був шок. Перше, про що подумала – сюди життя вже не вернеться. Все сіре, розбомблене, мертве. Душу розривало… Люди ходили із мертвими спустошеними очима», — пригадує Анна Міщенко.
Рік потому: розбиті долі, але незламний дух
Згодом життя все ж повернулося до Чернігова. Люди потихеньку оговтувалися і починали відновлювати місто. Анна з родиною знову живе в Чернігові. Орендують кімнату у гуртожитку, працюють, свято вірять в Перемогу. Жінка влаштувалася на роботу в Чернігівську обласну лікарню (травматологічне відділення).
«У нас вузький спеціалізований напрямок. Робота важка, дуже відповідальна, але я щаслива. З безпекових міркувань не будемо говорити про деталі роботи. Праця додає сил і від цього в мене виростають життєдайні крила», — зізнається Анна Міщенко.
Багатоповерхівку, на яку росіяни 13 березня скинули бомби, визнано непридатною для житла. Будівлю скоро знесуть. Разом із стінами впадуть і назавжди випаруються мрії про щасливе життя у цьому помешканні. Непохитною залишається лише віра в перемогу.
«Українці непереможні. Після перемоги обов’язково все відбудуємо, загоїмо всі рани і знову будемо щасливими. У багатьох із нас розбита доля, але незламний дух», — резюмує Анна Міщенко.
Жінка мріє про щасливе життя у мирній країні і про власне житло. Нещодавно президент Володимир Зеленський підписав закон №7198, який запроваджує можливість компенсації за знищене та пошкоджене житло.
«Ми одразу зафіксували через «Дію» пошкодження і наша заявка вже там є. Ми віримо, що отримаємо сертифікат на придбання житла. Жити плануємо тут – у рідному Чернігові», — зазначає Анна Міщенко.
Законом передбачено, що особи, чиє житло було зруйновано, отримають житловий сертифікат, який відображатиме суму компенсації, та протягом п’яти років зможуть його використати для придбання нового житла. Нині уряд розробляє алгоритм компенсації для осіб, чиє житло було пошкоджено.
Павло Солодовник
