Освіта в селах увесь час у реформах. І, на жаль, ці реформи здебільшого стосуються всіляких скорочень – скорочують класи, скорочують школи, скорочують фінансування тощо. Сільські діти не можуть вільно відвідувати різноманітні публічні місця – музеї, кінотеатри тощо, коло спілкування менше і, як підсумок, роботи вчителю з мінімумом технічного забезпечення вистачає. Але людяність, розуміння та професіоналізм вчителів допомагають достойно впоратися з усіма негараздами. Людмила Левченко – це один із прикладів прогресивного сільського вчителя.
Людмила Левченко працює вчителем хімії та біології в Прогресівській загальноосвітній школі вже майже 25 років. Крім цих предметів, уже кілька років викладає географію. Цей навчальний заклад налічує майже 200 дітей.
Родом пані Людмила з сусіднього села Чемер. У 1996-му закінчила Чернігівський педагогічний університет і прийшла працювати за скеруванням у Вовчківську школу, пропрацювавши там кілька років, перейшла до Прогресівської школи, де викладає і досі.
«До душі найближча мені хімія. Це мій предмет. Взагалі я і вчителькою стала через те, що ще ученицею вподобала викладацьку роботу нині заслуженої вчительки України Авраменко Катерини Григорівни. Вона викладала хімію, я її найкраще в школі знала, тому й пішла в педагогічний виш саме на цю спеціальність. Та й взагалі, думаю, це моє – навчати дітей. Адже перед тим я спробувала вступити вчитися на інженера цукрового виробництва в Інститут харчових технологій, але не пройшла співбесіду, тому в останній день подала документи у педуніверситет і туди поступила, вивчилася», – розповідає Людмила Левченко.
Людмила Михайлівна зазначає, що вже зараз розуміє: вчитель – це така професія, що змушує тримати себе на хвилі життя, не дає занепадати духом, змушує бути завжди в русі, оскільки, коли ідеш до дітей, хоч що було б на душі, а тебе зустрічають дитячі очі, які хочуть щось знати або не хочуть щось знати (сміється) і ти повинен віддавати їм частинку своєї душі, емоцій, знань.
«Я завжди намагаюсь знайти ключик до кожного учня, дати йому максимум знань. Така робота передбачає, що вчитель живе і своїм життям, і дитячим, тому що ми інколи знаємо більше про діток, ніж їхні батьки, адже деякі діти більше відкриваються вчителям у школі, аніж батькам удома.
Мені подобається розвивати дитяче мислення, творчість, оскільки я ще працюю додатково з дітками – готую їх до олімпіад. Знаєте, з сильними у знаннях дітьми працювати легко, а от робота з дітьми, які не хочуть або не можуть легко засвоювати предмет, – це наш показник і для мене це пріоритет», – пояснює пані Людмила.
Серед труднощів сільської освіти Людмила Левченко називає обмежений навчальний день для дітей із навколишніх сіл, у яких немає школи, і їх підвозять до «центрального» навчального закладу. У дітей немає часу залишитися після уроків, додатково попрацювати, відвідати гурток тощо. Автобус від’їжджає і дітям треба їхати. А ще проблема, притаманна всім школам, – це відсутність бажання в багатьох дітей навчатися або опановувати точні науки. Діти віддають перевагу телефону, комп’ютеру, іграм. А от важко працювати, навчатися вони не хочуть.
Запитуємо Людмилу Михайлівну, з огляду на її стаж роботи, чи відчула вона зміни в поколіннях дітей, тобто чи стали наші діти іншими.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вчителька з Чернігівщини потрапила до ТОП-50 кращих
«Діти не змінилися, змінилося їхнє мислення. Сучасні діти мислять зовсім інакше. Вони вже не сприймають інформацію в тому форматі, в якому її давали 10-20 років тому. Їм потрібна візуалізація – слайди, фото, відео, картинки. Оце вони сприймають краще.
Також поменшало «сильних» дітей, можливо, це пов’язано з тим, що люди, молоді люди, виїжджають із сіл і молоді тепер дедалі менше», – пояснює вчителька.
Людмила Левченко згадує одну історію, яка запам’яталася їй на все життя. Вона є показовою, що негативна поведінка, погане ставлення до навчання дитини – це не причина ставити на ній «хрест», буцімто нічого з неї не виросте.
«Навчались у мене два хлопчики, близнята. Вони були бідові, порушували дисципліну, вчитись не хотіли. Я їх виховую і кажу: «Хлопці, ну, слухайтесь, не говоріть поганих слів, треба навчатися. Ви що, будете тільки на тракторі їздити, як підете на роботу?». А вони слухали, слухали і один із них каже: «Ні, ми будемо ходити в білих сорочках і галстуках. Що ви нам таке кажете, що ми будемо трактористами?» Вже зараз сучасним дітям я розказую: «Мені не соромно за цих хлопців. Вони пройшли війну на Донбасі, створили свої родини, працюють, дуже порядні люди. Можна сказати, що вони виросли гідними чоловіками».
Щодо концепції нової української школи Людмила Левченко відгукується добре, проте каже, що у вчителя, зокрема в селі, не так багато підтримки від держави. А ще старша школа, порівняно з початковими класами суттєво менше забезпечена. Тож роботи на освітянській ниві в усіх напрямах предостатньо.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Олег Дешура
