В’ячеслав Чаус: «Чернігівщина стала північним форпостом країни, який досі ворогу не по зубах»

Про ситуацію на Сіверщині та у самому обласному центрі Укрінформ поспілкувався з головою Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеславом Чаусом.

— Кілька днів тому мер Чернігова звертався до волонтерів по допомогу: попросив генератори, ємності для води, пально-мастильні матеріали. Чи є вже результат? Чи вдалося закрити ці потреби?

— Щодо генераторів, то вони заїжджали до нас і продовжують, пально-мастильними матеріалами ми забезпечені в достатній кількості. А ємності для води, ну, ми зібрали всі, які в нас є, і цього на сьогодні недостатньо, але це вже така кількість, що дозволяє забезпечувати водою більшу частину Чернігова. Але ємності ми найближчим часом теж завеземо, і я впевнений, що ми це питання закриємо.

— Недавно в Чернігові ввели обмеження на кількість води, яку привозять — 10 літрів на добу на одну людину. Це проблема нестачі самої питної води чи її транспортування? І чи може бути знято це обмеження?

— По-перше, проблемою водопостачання займається місто. Крім того, ми точно не можемо планувати, коли знімуть ці обмеження, бо точно не знаємо, коли ми переможемо, хотілося б щоб це було якомога швидше, звичайно. Але відновлення нормального водопостачання можливе за умови відновлення електроенергії, а останнє в умовах війни — це дуже важка справа, бо постійно перебивають лінії електропередач, і ремонтні бригади працюють постійно, але мало де вдається це зробити.

— Чого найбільше зараз бракує жителям міста та області та захисникам Чернігова, того, про що можна сказати публічно?

— З того, що можна озвучувати, то найбільше зараз місто потребує продуктів харчування тривалого зберігання.

— Чи вистачає медикаментів і можливостей, щоби лікувати поранених і постраждалих від обстрілів у заблокованому місті?

— Ми завозимо медикаменти, лікарні працюють, але вони постійно під обстрілами, є проблема, зокрема, з електропостачанням. Звісно, хотілося б щоби поранених, яким потрібна медична допомога не у військових умовах, ми могли доправити до Києва, але зараз такої можливості нема, шукаємо її, розглядаємо механізми, як це зробити.

— А можете сказати, скільки таких людей?

— Ні, не можу називати цифри, їх небагато, таких, хто критичний. А загалом, як я вже сказав, лікарні працюють, медикаменти є.

— Залізничне сполучення з Черніговом припинене на самому початку загострення війни з міркувань безпеки чи через технічні проблеми, і чи розглядаєте ви можливість відновлення?

— Воно припинене через те, що ворог розбив залізничні колії в кількох місцях на ділянці Чернігів-Київ. Не можемо використовувати залізницю як логістичний маршрут для доставлення гуманітарних вантажів і перевезення людей. І відремонтувати на сьогодні неможливо поки що.

— Наскільки тісно ви комунікуєте з вищим керівництвом країни щодо ситуації в Чернігові та області? Чого не вистачає у цьому спілкуванні?

— Спілкуюся по кілька разів на день. Керівництво країни розуміє, що відбувається в області та в самому Чернігові, і я вважаю, що допомагає всіма можливими засобами й силами. У нас є належна комунікація і з керівництвом країни, і з військовими, і з громадами. На жаль, у нас є кілька громад, до яких ми не можемо достукатися, бо там сидить москальська мразота, і ми не маємо з ними ні зв’язку, ні розуміння, що там відбувається, ну, крім того, що ми знаємо, що вороги там крадуть картоплю з погребів чи заганяють людей у підвали, а самі в їхніх хатах живуть. У такі громади доступу справді нема, ми не можемо туди передати ні ліки, ні продукти. Таких громад небагато. Не буду називати, скажу, що це поодинокі громади, переважно зосереджені навколо Чернігова, і частково — зовсім там одна-дві-три в Ніжинському і Прилуцькому районах. З усіма іншими є і комунікація, і сполучення.

— Ви довго вже б’єтеся над питанням про зелений коридор для евакуації з Чернігова. Зрозуміло, що домовлятися з ворогом нелегко, але чому це зовсім не вдається?

— По-перше, так, домовлятися про це треба з ворогом. По-друге, щоб зробити коридор, має бути дорога, а її сьогодні нема. І раніше була така ситуація, ми там виїжджали полями-лугами, але це не траса для “зеленого коридору”. По-третє, частини ворога розрізнені, і в нас є велика впевненість, що не всі вони одна з одною комунікують, підтримують зв’язок, і навіть якщо буде якась домовленість між нашою державою і росією (яка для мене не держава, а територія з хворим Путіним на чолі), то я не дам гарантії, що ті ворожі підрозділи розрізнені, які є по маршруту руху, не будуть відкривати вогонь. Ми впевнені, що там у них одна рука не знає, що робить друга.

— Що небезпечніше зараз для людей — намагатися вибратися з Чернігова чи залишатися в місті?

— На це питання важко відповісти, тому що ми не знаємо, що далі робитиме ворог. Сьогодні він застосовує артилерію і авіаобстріли, і на місто падають 200- і 500-кілограмові фугасні авіаційні бомби, які завдають великої шкоди, є жертви серед мирного населення. Тому з одного боку люди втомилися сидіти у підвалах, це справді так, а з іншого — це така “дорога життя”, її, до речі, зараз нема, ми вже два дні не випускаємо і не впускаємо нікого в місто, тому що ворог розбив усе, що можна було розбити.

— І сухопутний міст уже не функціонує, правильно я розумію?

— Він не є безпечним маршрутом зараз: і вчора, і позавчора там були втрати цивільних. Ми прийняли рішення на сьогодні, враховуючи навіть його аварійність, а він розбитий у кількох місцях, — закрити його.

— Чи був у вас і вашої команди якийсь досвід кризового менеджменту? Як ви впоралися з шоком від того, що замість звичних управлінських клопотів стало потрібно думати, як людям у відрізані села продукти доправляти і як ховати у Чернігові десятки і сотні загиблих?

— Ну, я не знаю, чи був шок, мабуть, хіба що в перший день, коли почалися обстріли. А потім ми розуміли, що йде війна. Так що тут справді питання команди, і коли я кажу “команда”, то маю на увазі і голів районних військових адміністрацій, і голів громад, з якими ми на відстані, але об’єдналися, координуємося і чітко розв’язуємо всі питання.

— Які знайшли для себе механізми для такої роботи, чи обмінюєтеся досвідом з іншими керівниками ОВА, що корисного відкрили?

— Так, ми спілкуємося між собою, переважно це голови адміністрацій сусідніх областей — північних і західних, вони надають гуманітарну допомогу нам. І це постійний обмін інформацією, бо ми ж раніше не воювали, для нас це вперше, обмінюємося досвідом. Він у кожного різний, бо хоч ворог один, але він по-різному себе поводить.

— Чи є можливість подумати і подбати про збереження музейного фонду міста та області, пам’яток історії та культури? Коли думаю про Катерининську церкву, печери, то серце терпне…

— Так, але Катерининську церкву ж ми не обкладемо мішками з піском і бетонними блоками. Всі можливі заходи вжиті або вживаються. Не можу детально про це розказати, бо це може читати і ворог.

— Чи відчуваєте ви підтримку громади в цей час? Яку саме, в чому це виявляється? З людьми спілкуєтеся зараз?

— Так, я ходжу вулицями, заходжу у двори, спускаюся в підвали. Знаєте, це все-таки обмін енергією, це підбадьорює. Я перебуваю в таких самих умовах, як і люди —  без тепла, світла і без води. Так само сплю під п’ятьма ковдрами і в шапці. Тому дуже добре розумію людей, вони виснажені, змучені, але вони розуміють, що відбувається і готові терпіти. Ті, хто хотів виїхати, переважно виїхали, не так багато залишилося тих, хто готовий і хоче ще це зробити. От запити є на виїзд, але вони не такі вже й високі. Ми останнім часом вивезли три колони людей за тиждень (останню з них обстріляли).

— Чи допомагають вам і громаді місцеві бізнесмени-мільйонери, як саме?

— Допомагають майже всі народні депутати від Чернігівщини, це відчутно, бізнес теж допомагає. Але найбільше допомагають волонтери, це місцеві люди, які перебувають тут, готують їжу, розвозять сухпайки, вони допомагали армії і громадам з 2014 року, це потужна сила, яка точно наближає нас до перемоги.

— Ваші відеозвернення дивляться багато людей, хоч у них мало конкретики, та це джерело інформації про Чернігівщину і місто. Чому ви хотіли припинити записувати їх і чому вас так зворушив відгук дівчинки Влади, а звернення щодня є і досі?

— Саме тому, це був емоційний момент, я потім знайшов Владу, ми познайомилися. Я володію дуже великим масивом інформації і багато хотів би донести мешканцям області, але розумію, що нас слухає і ворог. І тому вважаю, що неправильно давати якусь конкретику, щоб ворог розумів, куди влучив, чи не влучив чи щось інше. Ворог має отримувати лише призначене йому — і не більше. Тут треба балансувати якоюсь інформацією, адресованою для містян, мешканців області, і розуміти, що ворог це теж отримує.

А Влада мене зворушила тим, що…  Того дня я записав звернення і сказав своїй команді: “Все, це останнє звернення, бо об’єктивно нема про що казати”. Я не можу говорити те, що хочу, бо місто оточене, воно у нас невелике, прострілюється повністю, артобстріли не стихають, постійно літаки, ракети». Словом, у мене був такий настрій. Але я отримав таку листівку від цієї дівчинки, вона написала: “Ми чекаємо вашого ранкового відеозвернення”, — і тоді зрозумів, що, мабуть, треба продовжувати. Владина листівка стала таким детонатором для того, щоб я змінив рішення і далі записував ці звернення.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Джерело: Укрінформ, розмовляла Ірина Шаблій