Ветеран Другої світової війни й очевидець Голодомору Василь Шевчук: «З 26-ти односельців, призваних разом зі мною до армії, після війни вижив лише я»

У серпні 2015-го Василю Шевчуку виповнилося 89 років. Таких як він – очевидців подій Другої світової війни – в Чернігові залишилося вже зовсім мало. Цьому чоловіку довелося пройти крізь багато випробувань: у віці семи років пережити страшний голод у 1933-му на Вінниччині (с. Збараж Козятинського району, тоді він втратив матір та обох братів), пройти горнило Другої світової війни і фактично в мирний час втратити єдиного сина Володимира у війні в Афганістані. Той загинув за два тижні після весілля – і молода дружина Ірина стала вдовою. Одначе батько наполіг, щоб пам‘ять про сина була вічно жива – завдяки спільним зусиллям афганців і Василя Івановича в Чернігові з‘явився пам‘ятник воїнам-інтернаціоналістам, а одна з вулиць міста нині носить ім‘я Володимира Шевчука.

Василь Шевчук – учасник операції «Багратіон» і штурму Кенігсберга, кавалер ордена Червоної Зірки. Нагороджений медаллю «За взяття Кенігсберга». Сьогодні його здоров‘я, звісно, не таке, як навіть років 10 чи 5 тому. Вік поступово бере своє. Ветеран уже не виходить з дому, бо ноги не тримають, і якби не піклування родичів і племінника Юрія – було б зовсім кепсько.

– Свіже повітря я відчуваю, виходячи на балкон, бо зійти вниз із п’ятого на перший поверх мені вже тяжко, — розповідає Василь Іванович.

Але, попри свій вік, він і зараз на вигляд як справжній кремезний богатир двометрового зросту. І хоч життя його складне, та оптимізму і бадьорості йому ніколи не бракувало й тепер не позичати.

Буремні події 1944-го року пан Василь пам‘ятає так, наче це було вчора.

– На фронт я потрапив ще зовсім зеленим молодиком – мені було лише 17. Ішов 44-й рік. Разом із 26-ма односельцями мене призвали до лав Червоної Армії. Чи міг я тоді здогадуватися, що з нас усіх лише я один повернуся додому? Мене зарахували в артилеристи – в батарею 45-міліметрових гармат. Я був навідником гармати. І практично одразу мою дивізію кинули в білоруські болота – там проходила операція «Багратіон».

Після місяця з гаком важких боїв радянські війська звільнили більшу частину Білорусі. Василь Шевчук разом з однополчанами підійшли до річки Неман. Хоч вона була й неширока, зате повноводна і мала доволі сильну течію. До того ж на берегах Неману гітлерівці побудували значні оборонні споруди.

– І це стало для нас дуже серйозною перешкодою, бо переплисти річку було неможливо. Ми змогли захопити лише невеликий плацдарм на західному березі й почали готуватися до форсування Неману. Настала ніч, ми загасили всі багаття, нас огорнула непроглядна темрява. І тиша навколо. Комбат скомандував іти – і ми почали завантажуватися разом із гарматами на плоти. На ту мить у голові промайнула лише одна думка – тільки б встигнути дістатися до берега, поки не німці нас не виявили. Але щойно ми допливли до середини річки, як фашисти відкрили ураганний вогонь. Не до маскування було – світло стало, як удень! То тут, то там у воду падали міни, нас накривало хвилями. Одна з мін влучила і в наш пліт. У пам’яті залишився тільки звук вибуху, потім – чорна безодня.

Василь Іванович прийшов до тями лише за тиждень після форсування Неману.

– Спробував поворухнутися – і тут же напад страшного болю. Боляче було настільки, що я навіть кричати не міг. Виявляється, мене бездиханного виловили в Немані друзі, доставили в прифронтовий госпіталь. Увесь цей час лікарі вважали мене безнадійним. Доля знову пожартувала: я був без свідомості, з травмованим попереком, контузією і двостороннім запаленням легенів на додачу. Чи то в мене такий уже міцний організм, чи то лікарі вмілі попалися – проте вже за кілька днів я одужав. А найкращими ліками для мене стало вручення ордена Червоної Зірки за звитягу в боях при визволенні Білорусі.

Однак самим форсуванням Неману фронтова історія Василя Шевчука не закінчилася. Пізніше він також відзначився в іншій серйозній операції – штурмі Кенігсберга (нинішній Калінінград). Там його і наздогнала звістка про перемогу. Напередодні 9 травня в містечку зненацька почалася стрілянина.

– Усі, хто був, висипали на вулицю. Військові та цивільні, знайомі і незнайомі люди обнімалися як рідні. Ми раділи, сміялися, плакали!