На Городнянщині біля Старосілля прямо під селом знаходиться урочище із загадковою назвою Вертьоби. Місцина ця має своєрідний рельєф, в якому пагорби чергуються із достатньо глибокими западинами. Загадковість урочища підкреслюється ще й тим фактом, що кілька поколінь поспіль ця територія була забороненою для дитячих ігор та розваг.
Приводи для заборон були вочевидь надуманими – то павуки там великі водяться, то нечисть мешкає. Відносно недалеко – поміж Мощенкою, Сутоками та Автуничами є ще одне урочище з такою ж назвою. От цікаво – чому ж саме таку назву мають місцини, й що саме означає саме слово «вертьоби»?
Світло на загадку появи такої назви може пролити місцевий діалектизм. Якось одна бабуся із Старосілля, вгамовуючи непосидючого онука, мовила: «Коли ти вже, вертьоба, стишишся?». Подальші розпитування місцевих старожилів дали змогу встановити, що «вертьобами» називали непосидючих, «шкодних», потенційно небезпечних людей — як правило не місцевих, подорожніх.
Городнянщина здавна була територією природних і вимушених переселень народів й транзитним шляхом для «біглого» люду. Кілька століть поспіль через Чернігівщину проходив негласний й часом нелегальний шлях «біглих» людей, які згодом сформували частину козацтва. Урочища зі складним рельєфом та густими хащами, певно, давали прихисток таким мігрантам, які не надто прагнули потрапляти на очі місцевій владі. Цей процес знайшов своє відображення в назвах однойменних урочищ — «Бігачах», «Слободах» та інших. Мабуть, далеко не всі «біглі», які потрапляли на Городнянщину, ставали благородними козаками чи чесними трударями. Тому місцеві намагались якомога менше контактувати з ними.
Хоч іноді «Вертьоби» ставали у пригоді й місцевим — про це розповідає наступна романтична історія.
ВИКРАДЕННЯ МАЙЖЕ ПО-КАВКАЗЬКИ
Ця історія трапилась на початку минулого століття. Мабуть, її можна було б залюбки використати за основу для роману. Та збереглась вона лише як родинна легенда, передаючись із покоління в покоління.
В ті часи в Жоведі жив стовповий дворянин Гончаров із родиною. Був він чоловіком розумним і поважним, засідав у Городнянському суді чи то присяжним, чи навіть суддею був – достовірно невідомо. І була в нього дочка Люба на виданні – чотирнадцяти років. Батьки збирались віддати доньку заміж за юнака з не менш поважної й статусної родини — по домовленості, як тоді часто траплялося серед багатіїв. Однак донька не збиралась виходити за нелюба, бо кохала шістнадцятирічного Дениса Денисенка із Старосілля. Хлопець був хоч із заможної, проте селянської родини. Тож батьки юної дворянки навіть на поріг не пустили такого жениха.
Як змовились поміж собою закохані – невідомо. Відомо тільки, що Денис ходив до «Вертьоб», і біглі, які знайшли там пристанище, згодились допомогти закоханому. А в день, коли дівчину повинні були повінчати з нелюбом, на весільний поїзд з придорожніх кущів вискочили парубки з рушницями й обрізами, зчинили галас і стрілянину. Скориставшись метушнею та панікою, Денис викрав свою Любу і помчали вони верхи бозна куди.
Поки учасники весілля приходили до тями та організовували розшуки викраденої нареченої, закохані прибули в Солонівську церкву, де місцевий священик їх обвінчав. Молода пара лиш вийшла на поріг після вінчальної церемонії — а вже й обурені родичі разом із жандармами та поліцейськими приставами тут як тут.
Втім, пригода завершилась цілком благополучно для молодих. Батько дівчини лише запитав у доні, чи за власним бажанням вона пішла під вінець. А отримавши ствердну відповідь, сказав усім:
«Вони повінчані перед Богом. А проти Бога я не піду»! – з такими словами він благословив молодих і поїхав вибачатися перед чоловіком, який так і не став його зятем. Ніхто не знає, куди поділись ті відчайдухи, які допомогли закоханому викрасти наречену. Певно, отримали «гонорар» та й пішли собі. Нащадки ж Любові та Дениса Денисенків досі живуть на Городнянщині й переказують своїм дітям та онукам цю романтичну історію про силу кохання.
Джерело: «Новини Городнянщини»
