Життя під обстрілами в місті та порятунок за кордон: історія чернігівки Юлії Заліської

279396612_1434428976990324_529518794957106048_n

Для чернігівки Юлії Заліської, як і для багатьох українців, четвер, 24 лютого, розділив життя на «до» і «після». До страшної дати була розміреність, стабільність, улюблена робота, захоплення і, як виявилося згодом, усе, що потрібне для щастя. А «після» асоціюється із жахами війни, обстрілами, бомбардуваннями і страхами насамперед за життя дітей. Тож після 28 важких днів у обпаленому війною Чернігові Юлія вирішила рятувати родину. Нині вона й діти у безпеці, але за це доводиться платити дуже високу ціну.

Про жахи, пережиті в Чернігові, та новий етап розповідає Юлія.

 Перший день

Звісно, мозок відмовляється вірити, що у ХХІ столітті фактично в центрі Європи можлива війна. Але відчуття того, що ось-ось має щось початися, у мене було. У середу ввечері, 23 лютого, я пішла з роботи додому з речами…

Ранок 24 лютого почався для мене десь о 5.30. Я прокинулася раніше, ніж будильник. Думаю, ще трішки полежу. Взяла в руки телефон і побачила в месенджері повідомлення про війну. І за 5 чи 10 хвилин я, перебуваючи у своїй квартирі на Масанах, почула якісь вибухи. А далі була розгубленість, бо що робити – не знала. Тривожна валізка була зібрана, але в ній були тільки документи та найважливіші речі.

Я розбудила дітей. А того дня молодший син Макар ще мав йти на тренування, але зрозуміло, що вже не тільки він, але й ніхто з нашої родини нікуди не пішов.

У паніці почали складати речі. Спершу напакували три рюкзаки купою всього. А кілька тижнів по тому вміст рюкзаків поступово переглядали, викладали деякі речі, щоб вони були легшими. А згодом і взагалі перестали брати їх до укриття, бо не було сил тягатися з ними.

На початку війни я ще намагалася працювати дистанційно в перервах між тривогами. Також встигла заклеїти вікна, мабуть, завдяки цьому вони й вціліли після скидання бомби на сусідній будинок.

24 лютого моя мама їхала до нас із роботи пів дня, бо неможливо було викликати таксі через жоден із додатків. Я навіть пропонувала суму у 300 чи 350 гривень, але машин не було.

Натомість стояли величезні черги до банкоматів і по продукти. Я навіть пішла в магазин, але тоді не усвідомлювала, наскільки потім буде складно із їжею. Дуже шкодую, що, коли була можливість, не зробили закупи. Згодом цієї можливості вже не було. Полиці магазинів спорожніли. Запам’яталося, що в магазинах уже не продавали засобів жіночої гігієни. Їх мені через деякий час привозив хлібовоз із маминої роботи, бо вони по магазинах тоді хліб розвозили і десь змогли їх знайти. Елементарні потрібні речі ставали на вагу золота.

Першу ніч ми спустилися ночувати в свій погреб, викопаний під балконом. Але просидівши вчотирьох на стільцях пів ночі в дуже холодному погребі і почувши дуже гучні залпи «Граду», я побоялася залишатися в погребі надалі. Він мені здався досить ненадійним. Тож ми піднялися у квартиру і постелили у коридорі. Згодом мій молодший син зізнався, що йому вперше було дуже страшно саме тоді, коли лягали спати в коридорі. Бо збагнув, що відбувається щось жахливе.

Підвальні будні

Ми 28 днів провели в Чернігові. Всі ночі, окрім першої, ночували в підвалі. Бо звуки в квартирі були нестерпні, здавалося, що зараз просто щось прилетить чи вибухне над головою. До того ж, постійні тривоги ніхто не скасовував. Тому вирішили, що в підвалі буде безпечніше, хоча він абсолютно не пристосований для того, щоб у ньому ховатися. Все в піску, пилюці, павутинні, купа труб. А були дні, коли обстріли тривали майже постійно, то я забороняла дітям взагалі виходити з підвалу. Сама ж піднімалася  в квартиру: готувала щось поїсти та годувала кота.

279532437_938696813465256_5259863061171040017_n

У підвалі було відносно терпимо, поки було світло й опалення. Потім стало нестерпно холодно й темно. Ми дістали новорічну гірлянду на батарейках і свічечки, аби підсвічувати і створювати собі хоч якийсь настрій на тлі жаху, що відбувався довкола. Зрозуміло, що спали ми одягнені. У шапках, капюшонах, у взутті, яке мої діти не знімали 26 діб. Бо я мала страх, що вони вибіжать босоніж на мороз на вулицю, якщо будинок розбомблять.

До того ж не додавала оптимізму інформація, що підвали панельного будинку – це умовний захист, бо в разі завалення конструкції підвал може стати братською могилою для всіх, хто в ньому сидить.

Про найстрашніше

Найстрашніший момент у житті – ніч, коли літак скинув бомби на сусідній будинок. Тоді я на якусь секунду заплющила очі… І пам’ятаю відчуття, що мені страшно їх розплющити, бо діти мої поруч можуть бути неживі. Я добре пам’ятаю той скажений страх. Це найгірше, що я пережила в житті, і більше я переживати такого не хочу. Також я пам’ятаю, як на моїх очах під час скидання бомби величезні бетонні палі нашого будинку ніби підскочили у повітрі. Все це супроводжував жахливий звук. До того ж, не розумієш: на наш будинок це скинули чи ні.

Звук наближення літака переслідуватиме мене ще довго.

Побут із дня в день

Що вода може зникнути, добре розуміли на початку війни. Воду ми набрали завчасно, але ж на тривалий час нею не запасешся. До того ж, коли зникло опалення, і в квартирі з рота йшла пара від холоду, то рятувалися тільки гарячим чаєм. Бо більше нічим було зігрітися. Також щоб приготувати хоч якусь їжу, потрібна вода. А ще треба мити посуд. Сподіваюсь, що більше ніколи в житті я його не митиму так, як тоді. Бо економили кожну краплинку води, тож каструлі на вигляд ніби були й чисті, але на дотик – брудні. До того ж воду після миття посуду теж використовували – змивали туалет. Вода, якою ти помився раз на 10 днів, також йшла на технічні потреби.

Запаси води, які були зроблені, закінчилися дуже швидко. А де її взяти – не зрозуміло. До того ж зв’язку на той час уже не було, і не знали, де зарядити телефон. Тому комусь подзвонити, щось спитати чи попросити допомоги було неможливо. Ми навіть день висиділи фактично без води, залишки використали на чай.

Тож треба вже було щось вигадувати з водою. А обстріли тривали постійно, оскільки лінія вогню була поруч. І вилазки на вулицю були небезпечні для життя, адже над головою був постійний свист. У мене був дуже великий материнський страх за дітей. Але ж і без води жити не можна. Тож вистоювали довжелезні черги до криниці разом із дітьми та приносили всі гуртом стільки води, скільки могли донести. Хоча за такі ризики можна було розплатитися життям. Було дуже-дуже страшно.

Так само страшно було ходити до магазину і стояти в довжелезній черзі по кілька годин. Причому під постійне бахкання та постріли. Бо годувати дітей уже було практично нічим. Хоча часто-густо можна було вистояти кілька годин у черзі і повернутися додому з порожніми руками, бо перед носом магазин закривали, оскільки літає ворожий дрон і чергу зараз можуть розстріляти або продуктів на всіх просто не вистачило. До речі, таких черг, як до магазину чи по воду, я раніше не бачила. А ще складність була в тому, що все продавали лише за готівку. Розплатитися карткою не було можливості взагалі, як і зняти десь гроші з картки.

Коли на районі позакривали магазини, ходили на так звані торгові ряди, це коли люди самі з машин чи з рук щось продавали. То тоді купував не те, що потрібно, а хоч щось їстівне.

Оскільки мама моя працює в пекарні, то хліб у нас був постійно. Але в найтяжчий час він у Чернігові був у дефіциті. То мені в житті ще ніхто ніколи так не дякував, як тоді за хліб. Я взагалі не знала, що люди можуть так щиро дякувати і плакати. Отак звичайні прості речі стають цінними під час війни. Цього не зрозуміти людям, які в ХХІ столітті не знають, що це таке – нема чого їсти. Бо кілька тижнів тому було все, а потім не стало нічого.

Розчаруванням було те, що наші люди в умовах війни намагалися нажитися. Деякі підприємці продавали в нас на ринку протерміновані продукти, причому на кілька років. Ми купили таке печиво, не подивившись на дату, і діти з’їли, бо востаннє їли якісь смаколики дуже давно. А потім сусідка нам сказала, що строк придатності того печива давно минув, у 2020 році. Слава Богу, що все обійшлося. А могли й отруїтися. А чим лікуватися? Аптеки не працювали взагалі.

Кілька днів у нас не було газу. То з сусідами зуміли згуртуватися на вулиці зробили грубку і хоч щось трішки готували та воду на чай гріли.

279786049_306989871450963_9154952918180062365_n

Тяжкий виїзд

Про те, щоб їхати з міста, спершу не мала навіть думки. Але жахливість того, що відбувалося довкола, і страшенний страх за життя дітей змусив. Також сусідка розповіла, що на Чернігівщині окупанти чинять жахливі звірства, знущаються і вбивають навіть дітей і жінок. Після цих страшних розповідей нелегке рішення було ухвалено.

Виїзд був дуже важкий. Фактично кілька днів ми сиділи на валізах із речами, бо зв’язку не було, тож не знали, у який день і о котрій годині по нас приїде машина. А продуктів і води в нас уже просто не залишилося, бо все роздала сусідам. Ми ж мали виїхати, а для людей, які залишалися, їжа була потрібнішою. Між тим, час спливав, а по нас ніхто не їхав. На третій день очікування я навіть подумала, що вже ніхто взагалі не приїде… А зателефонувати комусь і спитати, можливості немає, бо телефон уже давно розряджений.

Знаю, що і для інших людей виїзд із міста був важким. Майже всі виїзди відбувалися з центра міста, до якого під обстрілами і пішки з дітьми, речами ще треба якось дістатися. Моя знайома так ходила три рази і тричі верталася додому, бо місця в евакуаційних автобусах чи машинах уже не було.

Зрештою по нас таки приїхали. Тож нині щиро хочу подякувати людям, які не залишилися байдужими і на власному транспорті вивозили з небезпеки жінок і дітей.

Шлях у майбуття без війни

Це була найтяжча дорога в моєму житті. Видихнули через півтори доби, коли водій сказав, що ми більш-менш у безпеці.

Із міста ми виїхали за день до того, як розбомбили пішохідний міст. Він був замінований, але ми його переходили. Відчуття, м’яко кажучи, не дуже приємні. На щастя, їхали, коли було тихо. Натомість багато моїх знайомих їхали під обстрілами, які влучали в автівки. А декому спроби порятунку навіть коштували життя…

Війна дуже добре показує, наскільки в нас багато добрих і щирих людей. Нас дуже тепло приймали на ночівлю в Чернігівській області, в західній Україні нас також зустрічали з великим співчуттям, розумінням. І тобі дійсно стає легше від такої щирої співучасті.

Окремої уваги заслуговує наш переїзд через Польщу, як нас зустрічали, ставилися до нас, хотіли обігріти. Стільки теплоти і турботи в одному місці від багатьох людей я не знаю, де ще можна зустріти. Після пережитих жахів таке чуйне ставлення стало ніби бальзамом на душу. Поляки в моєму серці назавжди.

Нині ми в Німеччині. Загалом ставлення доволі непогане, допомагають, потрібним забезпечують, багато людей із розумінням ставиться, співчуває. Але в багатьох, хто залишився в Україні, склалася думка, що ми тут – як сир у маслі качаємося. І думаю, що це через те, що багато людей, які не були в зоні бойових дій, просто скористалися нагодою виїхати з України і тепер роблять селфі, знімають відео. Тож у багатьох склалось враження, що всі українці поїхали саме по це. Хоча людям, які приїхали із зони бойових дій, не до тіктоків, селфі та розваг. Я бачила тут багато біженців, які плачуть, переживають, бо у багатьох в Україні залишились чоловіки та родичі, батьки.

І складність ситуації ще в тому, що ти не їдеш до країни, яку обираєш для відпочинку чи для роботи. Тебе до конкретної країни закидають обставини, тут у тебе тут нічого свого немає, як і можливості працювати, але ти був змушений рятувати дітей від війни. Я ні на що не нарікаю, бо над головою – мирне небо і діти поруч. Але хочу, щоб люди не думали, що нам тут солодко. Бо дуже важко пакувати все своє життя в одну валізу та допускати думку, що ти вже можеш ніколи не повернутися. І чи буде в тебе дім, куди повертатися? Адже в багатьох замість домівок залишились руїни і це дуже боляче. Дуже страшно, коли не знаєш, що буде завтра.

До того ж війна перекреслила життя абсолютно всіх. Люди виїхали не через власне бажання, а рятуючи життя.

Нині хочеш повернутися додому, але тривоги не припиняються, і ти розумієш, що не пробачиш собі, якщо після повернення до України вже не матимеш шансу знову врятувати дітей.

Спілкувалась Ірина Осташко

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register