Українці проходять страшне випробування війною. І безперечно, найтяжче доводиться тим, хто нині у війську та протистоїть ворогу.
Армійське життя – нелегке як фізично, так і морально. Тож важливо знайти хоча б невеличку віддушину, аби мати сили долати виниклі виклики.
Для 46-річного Андрія Терещенка зі Сновська таким світлим промінчиком є написання книжки. На папері виливає свої враження, роздуми, переживання і, звісно, не забуває згадати хлопців, які нині поруч.
Про це та про військову службу – в розмові з Андрієм Терещенком.
Пане Андрію, ким ви були в цивільному житті, до війська?
Я з 17 років навчався в Харківському інституті пожежної безпеки, потім за розподілом потрапив до Сновська. А взагалі я родом із Прилуцького району. А вже в Сновську працював спершу інспектором і поступово дослужився до начальника. Десять років я був начальником районного відділу, я підполковник служби цивільного захисту.
У мене 24 роки й один місяць вислуги. І до того як піти до війська, я вже п’ять років був на пенсії.
До війська вирішили піти добровільно?
Так. Я у ТЦК був знятий і виключений із обліку. Тож поновився – і нині в ЗСУ. Вчинив так за покликом серця. Адже треба рятувати країну, бо багато хто нині, на жаль, ховається від служби.
Я пішов до війська за десять днів до мого 46-го дня народження. 30 травня пішов, а 10 червня – мій день народження. Причому рішення не далося легко, місяців два, напевне, зважував «за» і «проти». Але аргументи «за» переважили.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Майже 100 боєприпасів за добу виявили піротехніки на Чернігівщині (Фото)
Ви – рядовий?
Так, і не соромлюся цього. Це нормально. Але ще з учебки мене називають усі «Полкан». До речі, свою службу я називаю працею.
Чому?
Бо як збирався до війська, молодший син дуже переживав. То я йому сказав, що їду на працю. І тепер коли він мені телефонує, то запитує: «Тату, ти на працю йдеш?». Відповідаю, що так. Сказав так, аби дитина не засмучувалася дуже. А взагалі в мене троє синів. Найстаршому – 29 років, і він нині також у ЗСУ. Я ще пішов до війська, щоб підтримати сина.
А вдома чекають дружина і два сини: середньому – 19, молодшому – 11.
Як вам даються армійські навантаження?
Непросто. От бронежилет у мене важить 11 кілограмів, а я – 60. То, повірте, дуже важко його носити. Причому ж робиш це не так, як у книжці написано – не більше як дві години, – а по чотири, коли й по шість годин. Але ж з іншого боку, бронежилет – це наша безпека. Його потрібно носити, потрібно виконувати ті правила, які написані в книжці. Вони недаром написані.
Коли почали працювати над своєю книжкою?
У перший місяць, щойно приходиш мобілізованим, треба пройти навчання. І під час навчання почав тези накидати. Я не те щоб письменник, але натхнення приходить, то пишу. Особливо, як відпочину годинки три чи чотири, то пишеться краще.
Скільки вже сторінок написали?
Сторінок 10-15 від руки. І коректую же потім усе. Адже, буває, щось додатково згадується, щось неправильно написано, то перекреслюю і пишу заново.
Окрім ваших вражень, що ще описуєте?
Різноманітність колективу, із яким я проходив навчання, з яким служу. Є й смішні історії, як хлопці потрапили до війська. Один, наприклад, вийшов із дому викинути сміття. Дружина чекає-чекає, а чоловіка немає. Вийшла з хати, а стоять тільки шльопанці та відро. Звернулась до поліції, там нічого не відповіли. А потім з’ясувалося, що чоловіка забрав ТЦК.
Один на рибалку поїхав. Каже: «Блін, п’ять років не їздив, а тут дуже прикортіло порибалити… І от вже служу…». Щоправда, багато хто до армії йде добровільно, особливо хлопці з Харкова, товаришуємо з ними, спілкуємося.
Чи будете писати, поки служите?
Ну, як випадатиме вільна хвилинка і буде бажання… Бо як маю натхнення, пишеться легко. Час покаже, що з цією книжкою робитиму.
Чи сподіваєтеся на скорий мир і Перемогу?
Дуже сподіваюся, бо дуже затягувати війну нам не можна…
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Ірина Осташко
