Прикордоння Чернігівщини. Територія, яка раніше була сповнена відгомоном людського життя, мелодійним шурхотом квіту сіверських полів та повнотою шелесту північних лісів, нині мовчить. Це моторошне мовчання періодично перериває свист «прильотів» і гучні вибухи. Повномасштабне вторгнення та щоденні ворожі обстріли перетворили колись живий регіон на фронтову пустку.

За офіційною інформацією Чернігівської обласної військової адміністрації найчастіше ворожим обстрілам піддаються три райони: Новгород-Сіверський, Корюківський та Чернігівський.

За статистичними даними стоять долі і життя реальних людей. Реалії буремного життя прикордоння Чернігівщини – це, передовсім, історії незламності жителів півночі. Одна з тих, до кого війна у буквальному сенсі прийшла в дім – Марія Демченко. Їй 80 років, у неї нема дітей та віднедавна чоловіка. Наразі вона проживає в прикордонному місті Сновськ, адже її попереднє життя в рідному селі Єліне відібрали російські обстріли.

Від Єліного до російського кордону близько трьох кілометрів. Через постійні обстріли з російської сторони цей населений пункт нині фактично безлюдний. Чимало людських хат та приміщень інфраструктури знищено. Обстріли села почалися на початку 2023 року: 2 січня окупанти вперше вдарили по селу зі ствольної артилерії.

Історія 80-річної Марії Демченко:

«Я родом з села Єліне. Прожила там все своє дитинство. Після закінчення школи я поїхала навчатись в Полтаву. Пізніше до мене переїхав мій майбутній чоловік, він також з родом Єліного. Я прожила зі своїм чоловіком 50 років і 8 місяців. Коли обоє вийшли на пенсію, то чоловік захотів переїхати з міста в село. Я не хотіла. Намагалась йому пояснити, що у мене тут друзі, колеги, куми. Але його дуже тягнуло на, як то кажуть, малу батьківщину, дуже він хотів. А куди ж я подінусь, я завжди за ним.

В 2005 році ми переїхали в Єліне. Відтоді і почалась наша з чоловіком нова історія тут. Чоловік був щасливий і це було дуже помітно: він до всього брався з таким завзяттям, трепетом. У нас був мопед. Чоловік мій любив вдвох їздити на ньому в ліс, у нас же там навколо все в лісах. І ми ото вдвох чи по гриби, чи по ягоди, бувало, що і просто прогулятись. Я не знаю як дібрати слова, аби описати як сильно мій чоловік любив Єліне, як добре йому було там… А мені було так добре поряд з ним…

Чоловік пішов з життя в 2020 році…  Ось так і вийшло, що все моє життя залишилось там. Я дуже скучила… Дуже хочу побути в місцях, де ми були разом. Мені хочеться мати змогу хоча б на кладовищі побути поряд, поговорити, вибачитись. Але я не маю змоги – Єліне обстрілюють, бути там небезпечно, тому ніхто мене туди не повезе і туди не пустять. Почекаю весни. Весною спробую вмовити когось довезти мене туди, хоча б до Млинка, а далі піду пішки. Піду, бо все моє життя залишилось там», — розповідає Марія Демченко.

За інформацією старости Тур’янського округу (сюди входить і село Єліне) Олександра Артюшенка, наразі у будинку Марії Демченко повністю розбитий дах, вибиті вікна. Тому жінка зможе повернутись в будинок лише для того аби, за можливості, забрати звідти речі. Для життя будинок непридатний. 

 Історія 9-річного Євгена Коваленка:

Євгену Коваленку – 9 років. Усе своє життя, разом з родиною, він провів у селі Єліне. Десь там, серед широких вулиць колись жвавого села, ховається дитинство хлопчика, яке в нього відібрали російські снаряди, що тепер мало не щодня вибухають просто в людських дворах, перетворюючи Єліне на мертве село. 

2 січня 2023 року ворог вперше накрив Єліне зі ствольної артилерії. Женя того дня майже не пам’ятає, події розповідає уривчасто. Історію евакуації родини переповідає його бабуся Валентина Іванова, вона наразі має опіку над хлопчиком.

«Ми пам’ятаємо день, коли евакуювались – це було 2 січня 2023 року. Воно тоді як бухне та бухне. Ми не одразу зрозуміли, діти перелякалась, найменший Женя розплакався. Почалась паніка: ми не розуміли, що відбувається і найголовніше – що нам робити. Женя того дня дуже плакав, кричав, страшенно злякався. Та і ми всі… вирішили тікати куди-небудь… а куди тікати ? Та і на чому ? Тоді евакуйовувався наш сусід. Він їхав мотоблоком, то і нас забрав», — пригадує Валентина Іванова.

Уже понад рік родина 8-річного Жені проживає в селі Тур’я, що за кілька кілометрів від колишньої домівки. Утім, з домом ні маленький Женя, ні члени його родини не прощаються. Вони впевнені, що повернуться туди, розповідає 9-річний Євген.

«Братик Максим досі говорить, що як йому виповниться 18 років, то він поїде жити в Єліне, навіть якщо війна буде. І я поїду додому, але я поїду тоді, коли закінчиться війна, бо зараз мені страшно. Мені і тут трохи страшно: коли я чую як по селу нашому стріляють. Інколи так гучно, що навіть в нашій хаті в Тур’ї чутно. Мені здається, що безпечно тільки десь далеко, а думати щоб поїхати… у нас нема можливості, бо нема грошей. Як же ми поїдемо? Тому ми і залишаємось тут, бо тут у нас і хата, і нам допомагають. Трохи страшно, але нічого. Головне, що всі разом», — розповідає хлопчик.

Ці історії про сум за своїм життям, яким воно було в улюбленому місці.

Так коментує життєві історії психологиня Інна Чистенко. Наразі, вона активно працює з ВПО, які евакуювались з прикордонних територій та знає чимало історій тих, хто покинув все та полишив рідну домівку.

Чому попри небезпеку люди залишаються жити на прикордонні

«Якщо говорити про загальну картину, то перше, що керує людьми в цьому випадку це страх. З одного боку — це страх нового, а з іншого – це страх втрати минулого, і це дуже складно людям переживати. Потужно впливає страх невідомості. Саме тому люди і обирають переїзд не дуже далеко від дому, як у випадку історії родини хлопчика Жені. Здається, що оскільки це не так далеко від домівки, то буде не так страшно починати все спочатку, адже вони будуть ознайомлені з місцевістю, людьми, тим, що загалом відбувається в громаді.  Та найважливішим у цьому випадку є фактор того, що знаходячись недалеко від дому є можливість повернутися. Люди в це вірять, і ця віра їх рятує. Існує також віковий фактор: чим старше людина, тим складніше їй прийняти рішення про переїзд. Навіть, якщо ми візьмемо наявну статистику по евакуації з прикордоння, та і загалом виїзду з України, то в більшості це будуть молоді люди. Їм в цьому плані простіше, адже у них ще не випрацювався життєвий досвід до життя в одному й тому ж місці, на відміну від людей старшого віку. Та у кожного тут свої причини залишатись якомога довше на території небезпечного прикордоння: спогади, майно, люди», — зазначає Інна Чистенко.

Майно цінніше, ніж життя ?

«Звісно ні, але триматись за майновий достаток — цілком нормально. Ми живемо в матеріальному світі, де чимало людей мріють про своє житло, свій шматочок землі, транспорт, ще якісь надбання, які дозволяють жити комфортно. Люди працюють задля цього усе своє життя. І коли у тебе відбирають те, в що ти вкладався протягом всього свого життя, ти, звісно, не хочеш це відпускати», — зазначає Інна Чистенко.

Родина здатна врятувати.

«Найкраще в таких умовах вмовити на евакуацію вдається рідним, адже саме їм довіряють найбільше.  Утім, людині, яка намагається переконати в необхідності покинути рідну домівку необхідно мати чіткий план дій, для того аби запевнити людину в потребі виїхати. Перед тим як починати розмову на цю тему необхідно скласти покрокову інструкцію, як відбуватиметься переїзд та що можуть зробити рідні, аби покинута домівка залишалась у відносній безпеці. Потрібно чітко опрацювати перелік предметів, які ви заберете з собою, яким транспортом будете виїжджати, о котрій годині це відбудеться, де ви поселите людину. Ледь не найбільше у цій ситуації людина боїться невизначеності, адже вона фактично залишає все, що наразі має, та їде в нікуди. Завдання (у т.ч. і органів місцевого самоврядування та місцевих військових адміністрацій) – максимально посприяти, все організувати і запевнити, що все обдумано та втілено», — коментує психологиня.

Життя після евакуації.

Мало просто переїхати. Необхідно почати жити там, де ти відтепер знаходишся.

«А це, знову ж таки, важко для всіх людей, які переїжджають. На адаптацію потрібен час, її ускладнює горювання за тим. Що людина втратила і воно також має свої часові рамки. Тут важливо не давити в собі це, а проживати емоції. Ми говоримо не просто про переїзд, а про вимушену евакуацію. Важливо розуміти, що це не особисте рішення людини, а вимушене рішення, що до цього ще й надзвичайно стресове, через всі пережиті події. Дуже важливо в цій темі підкреслити слово «жити». Необхідно розуміти, що кожна людина в це поняття закладає щось своє. Не можна змушувати людину робити те, чого вона не робила, або ж не хоче, необхідно усвідомлювати в якому моральному стані вона зараз знаходиться. Для того аби адаптуватися на новому місці, людині спробувати відтворити хоча б частинку свого попереднього життя на новому місці», — радить Інна Чистенко.

Як це можна втілити в життя:

• Діяльність:

Якщо на своєму попередньому місці проживання ви були активно залученими в громадську діяльність, мали якусь роботу, захоплення або що, спробуйте продовжувати займатися цим на новому місці. Поступово шукайте способи бути включеними в життя громади, в якій ви наразі перебуваєте. Читайте місцеві новини, дізнавайтесь про події, цікавтесь громадським життям.

• Ритуали:

Ваші звички та ритуали з попереднього місця проживання спробуйте втілювати в новому житті: ранкова рутина, кава перед роботою, вечірня пробіжка. Дрібні щоденні деталі здатні допомогти вам відновитися. 

• Люди:

Не відмовляйтесь від спілкування. Підтримуйте зв’язок з рідними та друзями. Важливо у випадку зміни життєвої обстановки зберігати звичні контакти. Це надасть змогу хоч частково не почуватись вирваним з корінням. 

• Система

Не відмовляйтесь від звичної моделі соціальної активності. Пошукайте на новій локації, необхідні вам ресурси та сервіси: магазини, школи, парки, лікарні. Це надасть вам усвідомлення того, що територія на якій ви наразі перебуваєте зрозуміла для вас та вже не лякає невідомістю.

• Рефлексія

Не забувайте дякувати собі та хвалити себе за витривалість та адаптивність. Будьте уважними до себе, спробуйте зрозуміти, що ви відчуваєте та чого наразі хочете.

У випадку, якщо самостійно подолати психологічну напругу, через евакуацію неможливо, варто звернутись до спеціалістів, зазначає Інна Чистенко. Наразі в області існує кілька фондів та програм, націлених на реабілітацію ВПО.

До кого можна звернутися за допомогою:

• Департамент соціального захисту населення
  Чернігівської обласної державної адміністрації:  (04622) 5-38-69
• Благодійний фонд «Право на захист»: 044 337 1762
• Чернігівська обласна організація Товариства Червоного Хреста України: 0462677138
• Громадська організація «ЛАМПА»: 096 173 5524
• Благодійний фонд «Рокада» Чернігів: 067 337 01 61

Також за допомогою жителі прикордоння і ВПО можуть звернутись до представників місцевого самоврядування по місцю вашого проживання.

Реалії сьогодення сіверського прикордоння

За інформацією наданою Чернігівською обласною військовою адміністрацією відомо, що наразі 4 прикордонні громади Чернігівщини офіційно визнані такими, на яких ведуться бойові дії:   

Говорячи про обстріли прикордоння маються на увазі 4 громади, що наразі визначені територією бойових дій: Сновська, Городнянська, Новгород-Сіверська та Семенівська.

Щоденно від ворожих  обстрілів Чернігівського прикордоння страждають людські домівки. Утім втрата майна це найнижча ціна, яку українці можуть заплатити у цій війні. Усім давно чудово відомо, що ворог воює не дотримуючись жодних правил: люди – для них цілі. І не важливо де вони живуть: в центрі багатотисячного міста, чи за кілька кілометрів від кордону, в селі з населенням у 100 людей.

Зі статистики наданої Чернігівською ОВА, відомо, що за рік (йдеться про період від 1 січня 2023 по 1 січня 2024 роки) на Чернігівщині загинули 24 цивільні особи, з них 2 дітей.

Внаслідок обстрілів прикордоння загинуло 17 цивільних осіб з них 1 дитина.

Існує також статистика поранених. З неї відомо, що загалом це 241 цивільна особа, з них 17 – діти. У тому числі внаслідок обстрілів прикордоння –  30 цивільних осіб, з них 2 дитини.

Станом на 01. 01. 2024 евакуйовано з територій, що наразі визначені тими, на яких відбуваються бойові дії  – 1519 осіб, з них 224 – діти.

За офіційною інформацією Чернігівської ОВА, наразі в Чернігівській області офіційно зареєстровано понад 69 тисяч внутрішньо-переміщених осіб. З цієї кількості 17 тисяч 160 дітей віком до 18 років. Кількість внутрішньо-переміщених осіб з інших областей 27 тисяч 100.

 «Ми вже більше року живемо в Тур’ї. Нам тут дуже допомагають: місцевий староста, різні фонди. Завели господарство, потроху відволікаємось від думок про дім. Треба жити для дітей. Дуже важко переживати евакуацію усій нашій родині. Ми втратили все, що мали. Але я чудово розумію, що моє головне завдання зараз – поставити внуків на ноги. У мене їх двоє, вони залишились без батьків, тому окрім мене цього ніхто не зробить. А як я можу це зробити в місці, яке ледь не щодня накривають снарядами? Так, нам довелось поїхати з дому і ми складно це переживаємо. Але це був єдиний варіант і він правильний, бо зараз ми всі разом тут, живі, — зазначає Валентина Іванова, евакуйована жителька села Єліне.

Тетяна Хомич