Від великої цегляної церкви навсібіч тягнуться вервечки будинків. Ті, чиї стіни посікли уламки і чиї вікна винесло вибуховою хвилею, тут вважаються вцілілими. Їх меншість. Натомість у більшості розсипалися стіни, злетіли в повітря дахи і майже до тла вигоріли подвір’я. Такою через три місяці після звільнення стоїть Лукашівка — село на Чернігівщині, що пробуло під окупацією 21 день.
Навколо тієї ж церкви, Воскресенської, з кількох великих автобусів висипаються волонтери. Місцеві, тільки завбачивши вже знайомий транспорт, починають махати й посміхатися. Поки прибувші переодягаються і розбираються, де чиї наплічники, пара тутешніх жінок пробивається крізь натовп, одна з них весело викрикує: “Де сьогодні мій любимий волонтьор?”
Проєкт Repair Together виріс із київської компанії друзів, яка одного дня зрозуміла, що більше не може споглядати війну в прямому ефірі, а мусить йти і прибирати її наслідки. Відтоді ідея стала проєктом, в межах якого сотні волонтерів вирушають по суботах на Чернігівщину й розбирають завали, під якими росія глибоко сховала нормальне життя.
Більше чотирьох тисяч будинків в регіоні зруйновано повністю. Кількість пошкоджених ще більша. Хоч Чернігівщину й звільнили від окупації, російські війська продовжують обстрілювати її, подекуди випускаючи десятки ракет за день.
У чому проблема?
Танці на руїнах і росіяни з кредитами
«Це був сарай, у чоловіка була майстерня, літня кухня, зверху була кімната. Дім ось був, ліворуч, згорівший. Це була ванна. Минулого року ремонт на кухні зробили, лишалось тільки в коридорі зробити й утеплити другу половину будинку», — Ірина з розпачем обводить подвір’я поглядом. З приходом окупантів чи не все господарство родини перетворилось на суцільні завали.
У Лукашівку російські військові зайшли 9-го березня. Одразу ж у всіх місцевих перевірили паспорти, забрали телефони й заборонили виходити за межі своїх дворів. З відібраних мобільних солдати дзвонили своїм сім’ям, аби розповідати — опинилися в селі, якого не було на їхніх картах, не розуміють, куди рухатись і що робити.
«Під час одного з обстрілів у нас загорівся сарай. Ми вибігли зі свого підвалу до сусідів. А там тісно, набилось 10 людей, намучились страшенно. Ми наступного дня вирішили з чоловіком повернутися до себе. Приходимо, а там в підвалі п’ятеро російських солдатів сидить. Так вони і жили в нас, поки будинок не згорів.
Я питала у них — для чого ви приїхали? Ви ж бачите, у нас все є, тобто у нас все було, поки ви не приїхали! У нас в селі і інтернет був, і вулиці освітлені, і асфальт. Все знищили. Вони говорили, що це все політика, що це не їхня війна. Я кажу — то чого ви не відмовилися? А у них, бачте, половина кредити віддає за рахунок армії, великі пільги, ну і трибунал», — розповідає Ірина.
14-го березня її будинок згорів. Відтоді вони з чоловіком живуть у сусідів. Більше парі податися нікуди.
Що ж стосується Ірини, вона каже — будувати новий будинок до перемоги вони з чоловіком не хочуть. Але якщо не прибрати завали зараз і дати їм постояти бодай одну зиму, навряд можна буде скористатися вже бодай старим фундаментом і вцілілими стінами. Окрім цього, залишки даху можуть почати обвалюватись, адже чим гірша погода, тим швидше руйнуватимуться залишки будинку, що більше не мають стабільних опор. Внаслідок цього можуть постраждати люди.
Поки ми розмовляємо, на подвір’ї вмикають музику, волонтери пританцьовуючи вишиковуються у довгий ряд і конвеєром передають цеглу. Неушкоджену — праворуч. Уламки — ліворуч. Кілька хлопців постійно під’їжджають з тачками, забирають сміття і під’їжджають знову. Поміж них постійно видно когось із організаторів толоки. Вони то розносять рукавички, то шукають лопати, то втішають місцевих.
Яке рішення?
Repair Together — щоб відбудувати, потрібно розібрати завали
Сюди, на Чернігівщину, Repair Together приїздять чи не на кожних вихідних. Працюють у двох селах — Лукашівці та Ягідному. В кожному по кілька локацій за толоку. Головна мета — розібрати завали, тож більшість толок «прибиральні». Завдяки ним число ділянок, на яких вдалось прибрати, впевнено наближається до сотні.
Крім цього, вже на початку липня на рахунку проєкту було 13 будинків з відновленими їхніми зусиллями дахами й вікнами. Окремим людям проєкт допомагає з купівлею будматеріалів. Ще комусь — із ремонтом. А в планах — почати відбудовувати домівки українців, які були зруйновані повністю.
В однієї зі співорганізаторок проєкту, Дар’ї Косякової, питаємо, з чого все почалось. Із запуском ініціативи дівчина покинула роботу креативного ліда в ІТ-компанії і тепер опікується комунікаціями проєкту.
«Сиділи ми вдома з Сашою Кучинським. До нас приїхав Діма Кирпа і заявив, що не може нормально працювати і хоче почати волонтерити. Але всі ми не дуже розуміли, у яких організаціях вже повно людей, а де потрібні вільні руки.
Тоді саме звільнили Чернігівщину і хлопці вирішили поїхати на розвідку, подивитися, що там відбувається. Тоді повернулися з ідеєю. Я сказала «то давайте задизайнимо». Ми почали робити пости в інстаграмі, заявляти про себе і пропонувати людям провести вихідні на толоці. І все закрутилося», — розказує Дар’я.
Відтоді все відбувається так: в інстаграмі на сторінці Repair Together роблять клич для охочих допомогти, створюють чат для волонтерів і розповідають, як підготуватись. Тоді в суботу зранку кілька автобусів забирають людей з Києва (щоразу це від 100 до 200 волонтерів) і везуть у села на Чернігівщині, де волонтери працюють. Ночують всі у власних наметах. Їжею опікуються організатори.
Проте є ще й підготовчий етап. Дар’я описує його:
«Дмитро звертається до сільради. Вони можуть зібрати список людей, у кого дуже проблемна ситуація, бо вони тут всіх знають. Вони знають, якщо є хтось тяжкохворий і якщо є хтось, хто пережив щось особливо болісне в окупації.
Коли ми потрапляємо в село, пробуємо через місцеву владу вийти на людей, яким потрібна допомога і які самі собі не можуть допомогти. Навіть у тому ж Ягідному (ще одне село на Чернігівщині, яке було під окуацієї і де зруйновано більшість будівель, — ред.) є будинки, де люди кажуть «ми самі все зробимо, просто привезіть нам матеріали». І ми привозимо. Найчастіше ми обираємо літніх людей, яким з тих чи тих причин не допоможуть ні діти, ні інші родичі.
Наприклад, у нас тут є баба Надя, яка нам кожен раз приносить вареники і компот. Вона така мила! Коли ми минулого разу приїжджали на розвідку, як і перед кожною толокою, заїхали до неї, а вона каже: «Да спіть у мене, нащо вам ті палатки». Є такі люди, які ні про що не просять, але ми просто хочемо їм допомогти. Тому ми їх теж включаємо у список».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Безробітні допомагають розбирати завали у Чернігові
Проєкт скерований на допомогу тим, хто вирішує лишитись у своєму селі, не має фінансової можливості найняти робітників і не має звідки чекати допомоги. Таких людей в Україні зараз мільйони.
«Нам просто треба план»
Воскресенська церква стоїть посередині села й рівно між об’єктами, які на цей раз прибирають волонтери. Стіни храму подекуди прошиті уламками, автоматними чергами та іншими слідами війни. Поруч сумирно стоїть випалена російська техніка. Місцеві діти залізають на неї, бігають руїнами церкви і граються залишками російських боєприпасів. Тут цього повно — у церкві окупанти облаштували свій склад.
Після звільнення Лукашівки в стінах собору знаходили не тільки сухпайки росіян, їхню зброю та особисті речі, а й тіла закатованих селян. Більшість місцевих військові не чіпали, якщо ті не виходили зі своїх будинків. Проте менш покірних розстрілювали. Скільки саме людей загинули в Лукашівці від рук загарбників, поки невідомо.
Біля храму розливаються дзвінки дитячі голоси:
— Нам просто треба план, що зробити з путіним!
— Треба спалить Москву? — хлопчик років шести ненадовго замислюється, тоді трошки голосніше продовжує, — Я готовий! Вони ж мені хату спалили.
Тоді діти забігають до церкви. Всередині вони гуркотять чимось важким і, вочевидь, залізним. Зараз там суцільні завали. Українські військові мусили поцілити ракетою у власну архітектурну пам’ятку, аби визволити Лукашівку з-під окупації. Це був єдиний спосіб лишити ворога без пального та провізії — все зберігалось там.
Неподалік церкви стоїть єдиний в селі магазин, який ще працює. Асортимент там нині невеликий — хліб, м’ясо, кілька видів молочки. Ніна, яка працює там, пояснює — сенсу закуповувати товар немає, люди ледве дозволяють собі елементарні продукти.
Будинок Ніни також зруйнували. Цього разу волонтери заповнюють собою і її двір. Тут також музика, веселі підспівування і сумні зітхання, коли хтось натрапляє на курей жінки, похованих під завалами будинку.
Керівник волонтерської організації «Будуємо Україну Разом», що з 2014-го року відбудовує будинки, зруйновані війною, Юрко Дідула, говорить:
«Загалом з’являється чимало схожих проєктів. Їх точно не забагато. Роботи більше, ніж ініціатив і волонтерів, охочих брати участь у відбудові. Більше, ніж організацій, які спроможні їх якось змістовно включити у відбудову. Ми як БУР всіляко пробуємо підсилювати такі ініціативи. Якщо говорити лише про розбирання завалів, на Чернігівщині роботи в цьому плані десь на пів року. І це дуже важливий етап, який важливо швидко пройти».
Юрко розповідає, що також їздив на толоку з Repair Together. За два дні волонтери повністю очистили кілька ділянок і хоч ця робота не є наймасштабнішою, вона несе не тільки суто практичний зміст, а й важлива для морального стану людей.
«У місцевих, які бачать, що до них приїжджають люди і починають розбирати завали, з’являється надія, що все-таки їх не залишать і їхні будинки будуть відновлені. З точки зору такої солідарності і надії для людей, це дуже важливий формат. І мені здається, що якоюсь мірою цей формат навіть цікавіший за те, що зазвичай робить БУР (організація влаштовує тижневі табори для 20-30 волонтерів і крім роботи на будівництві додає обов’язкову освітньо-культурну програму, — ред). Бо це дає можливість більшій кількості людей долучитися. Там немає складного інформаційного і культурно-освітнього елементу. Тобто люди приїжджають, тусуються, мають більш вільний графік», — пояснює Юрко.
Всі ці люди тут, бо вони добрі»
Один із волонтерів, Стас, розповідає, що приїхав на толоку вдруге. На питання про те, чому вирішив їхати із Києва на Чернігівщину, відповідає:
«Бо хочу допомогти людям. Нічого іншого насправді й не треба. Спочатку шокує, що такий об’єм розвалу. Це справляє гнітюче враження. Але враження від того, що ти робиш, все одно максимально позитивні. Всі ці люди тут, бо вони добрі. І це прикольно. Це надихає», — каже хлопець.
Таких, як Стас, зазвичай на толоках від одного до двох сотень. Зібрати таку кількість людей в одному місті, нагодувати їх і забезпечити такі умови, аби вони приїхали вдруге, дорого. Тому Repair Together розробили чіткій підхід до фінансування. Дар’я Косякова розказує про нього:
«На минулих толоках вся їжа була безкоштовною для нас, бо її надавали такі ж волонтерські організації, як ми. Там і «Джакузі кафе», і «Косатка», і «Волонтерський привіт». На цей раз ми купували продукти самі, але «ГастроАрмія Києва» надає нам буси і кухарів. Це у нас як колаборація.
В основному ми оплачуємо автобуси за рахунок невеликих внесків, про які просимо у волонтерів. Фактично, вони оплачують проїзд. Багато хто скидає більше, говорить, що так платить ще за якогось волонтера. І щойно у нас опиняється більша сума, ми купуємо рукавички, інвентар, оці всі штуки, потрібні людям для комфортної роботи».
Дар’я каже, що наразі мета волонтерської організації — відійти від донатів українців та перейти на фінансування фондів і партнерство. Це надійніший спосіб фінансування, менш ризиковий, ніж добровільні донати.
«Наприклад, нещодавно у нас було партнерство з Леново. З кожної продажі ноутбука вони нам перераховують кошти, аби ми змогли відремонтувати 12 будинків. Дуже кортить вийти на міжнародний рівень. З українців не дуже хочеться брати гроші, тому що, в першу чергу, вони мають скидати на ЗСУ, а ми не хочемо забирати гроші у армії. Хоч ціль нашої організації це відновити будинки, очевидно, що найвища ціль це перемога», — розповідає дівчина.
Попереду в Repair Together чимало роботи. Вони заявили про амбітну мету — до зими відбудувати щонайменше 12 зруйнованих вщент будинків та відремонтувати ще 25. Для цього ініціатива шукає партнерів.
Юрко Дідула, чия організація вже має такий досвід, говорить, що відновлення будь-якого будинку — це дорого і довго, але й водночас це пріоритетне завдання, адже як захисники, так і вимушені переселенці мусять мати куди повертатися.
«У 2014-му році ми відновлювали будинок майже з нуля. Там одна стіна залишилась. Нам з партнерами це вдалося за три місяці такої нон-стоп роботи. Тобто я б говорив про три місяці за умови, що є гроші, є майстри, є волонтери. За три місяці можна не просто підняти стіни і поставити дах, а ще зробити внутрішній ремонт і підготувати будинок до життя», — каже Юрко.
Тож Repair Together поставили перед собою амбітну ціль і точно варту уваги. Втім, головний фокус залишається поки на невідкладному завданні — щоб відбудувати будинок, треба спершу розібрати завали. А це волонтерам проекту вдається швидко, ефективно і там, де це найбільше потрібно.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Фото Миколи Тимченка, «Рубрика«
