Минув рік, а 40-річна Наталія ТАРАЩУК не може підійти до місця, де загинув її чоловік, 41-річний В’ячеслав Таращук. Він один із 15 чернігівців, які загинули від вибуху снаряда, що розірвався біля магазину «Союз» на Доценка, 19. Таращук наймолодший із загиблих. Черга за хлібом стояла зранку 16 березня 2022 року.
Кожного дня Наталія ходить у той «Союз», 16 років працює в ньому кухарем-кондитером.
— Хоч і бачу це приміщення кожного дня, а сил і духу підійти до самого місця вибуху ще не набралася, — пояснює Наталія Таращук. — До 10 березня я ходила на роботу, — повертається до подій минулого року. — Підвозили продукти, які ми обробляли, щось готували, продавали. Чоловік кожного дня проводив мене і зустрічав. 11 березня вже не було ні електрики, ні води. Через декілька днів удома закінчилися продукти. У «Союз» ще потроху завозили, продавали з центрального входу. Подумала: я ж там працюю, швиденько щось куплю, і додому. Син Влад, тоді йому було 17 років, захотів піти зі мною. Чоловік вирішив піти до «АТБ», що біля «Ниви». Там теж була торгівля. Біля під’їзду розійшлися. На годиннику десь восьма ранку. А народу під магазином — тьма. Було дві черги. Одна — біля центрального входу в магазин. Інша — за поворотом. Казали, що туди привезуть хліб.
Ми підійшли до дверей центрального входу, охоронець мене побачив і впустив. Усі чекали. Машина під’їхала до розвантажувальної рампи. Поки прийняли, перенесли до центрального входу… Час ішов дуже повільно. Того дня сильно гупало в нашому районі.
Узяла собі молоко, плавлені сирки, ще щось. Чекала, поки дівчата почнуть розраховувати. Через вікно побачила чоловіка. Тільки-но розплатилася… Сильний вибух. Не знаю, як вітринне скло витримало. У всіх шок. Двері вибуховою хвилею винесло. Вибігли на задній двір. Усе в пилюці. З сином зіскочили з рампи і вибігли до воріт. Вони були покоцані осколками.
Розуміла, що чоловік десь тут. Кричала, гукала його. Дійшли до того місця, де стояла черга. Купа трупів у крові. Живі бігають, кричать. Ніхто не розуміє, що сталося. Паніка.
Обстріли тривали, усі бігали. Я не могла думки до купи зібрати. Ми з сином шукали свого Славика. Раз… другий пройшли повз загиблих. І час не пам’ятаю. Приблизно, половина десятої була чи десята.
Обстріли ставали сильнішими, усі розбігалися. І ми з сином теж побігли. У голові була думка: якщо не побачили, значить, відійшов комусь допомогти. Бо він у нас такий був. Прийшли додому — живемо в багатоповерхівці за школою №12. Мама розказала, що Славик побув удома і пішов нас зустрічати. Як завжди.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Я пішла добровольцем: фельдшерка з Сосниці – про місію служити захисникам і сотні пацієнтів на фронті (Фото)
Чекали, що повернеться. Приїхав кум. Розповіли, що сталося. Після обіду вийшла на вулицю, зустріла знайомого. Каже: «Біля магазину вже нікого немає, розійшлися-роз’їхалися. Загиблих забрали». Вирішили об’їхати лікарні і, про всякий випадок, морги. Хоча велика надія була, що він поранений. Машиною об’їздили всі точки. Люди з черги були майже у всіх лікарнях, але ще списків не було.
У другій міській були невідомі. «Будете дивитися?», — запропонували. Усіх оглянула, чоловіка не знайшла. Залишився останній морг, на Пирогова. Інший кінець міста. Кум каже: «Лишайся вдома, я заїду». Чоловік був там. У нього із собою були документи.
Уже потім я собі пояснювала: він нас побачив. Розумів, що людей багато, через центральний вхід не вийдемо. Вирішив обійти магазин і зустріти нас на рампі. Якраз, коли підходив, був приліт. Кажуть, обстріл був «Градами». Снаряд зачепив п’ятиповерхівку, і частина долетіла до магазину. Із новин тільки дізналася, що загинуло 15 чоловік і 27 поранених.
— У довідці про смерть що написали?
— Внаслідок поранення грудної клітки та живота.
— Коли дозволили поховати?
— 21 березня. Працівники моргу сказали: «Приїжджайте, забирайте». А де що брати? З ким домовлятися? Де ховати? Не пам’ятаю, хто підказав, що ховають з моргу міської лікарні №2. Пішки йшли туди. Дорогою зустріли машину, яка займається перевезенням покійних. Зупинили її, попросили перевезти чоловіка. Тіло мені віддали під підпис. Біля моргу лікарні стільки було гробів… Порахувати не можна. Стояли на вулиці і чекали своєї черги, коли їх відвезуть на кладовище. І нам сказали: «Лишайте, але коли поховаємо — невідомо».
Уже після того, як в Чернігові стало тихо, поїхали на кладовище в Ялівщину і шукали свого серед табличок.
— Батюшку, аби відспівав, запрошували?
— Не знаю, хто як робив із родичів, яких поховали в тих ровах. Нам порадили взяти землю, щоб батюшка в церкві над нею прочитав усі необхідні для цього ритуалу молитви. Підсипали її на могилу. Облагородили. Чула, що деякі хочуть перепоховати рідних на «Яцево». Ми вирішили не робити цього.
Чоловік родом з Полтавської області. Проходив службу в полку зв’язку на Бобровиці. Познайомила подружка. Відтоді ми були разом. Працював зварювальником.
Син дуже переживав. Казав: «Мамо, ми там були. Він там був, і ми не знали…».
— Чи є якісь пільги для загиблих цивільних? Виплати, субсидії?
— Пенсія сину по втраті годувальника — 2100. Буде отримувати, доки навчається у вузі. Вступив на платне. Цікавилася, можливо, якісь пільги при вступі? Нічого.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Авторка: Юлія Семенець, газета «Весть»
